Політичне русинство

Початком неорусинського руху можна вважати «Верховинську господарську акцію» (1897—1900), одним з ініціаторів якої був Едмунд Еган. За свідченнями угорської україністки М. Маєр, напередодні приїзду на Закарпаття він два тижні інкогніто перебував у Галичині, де зустрічався, як писав, з «вождями русинського руху», в розмовах з якими з'ясував, що вони мають плани об'єднати всіх русинів, які на той час жили в Російській імперії, Галичині, Буковині та Закарпатті. Це було прямою загрозою тогочасним угорським інтересам. Щоб не допустити українство за Карпати, ухвалили детальну програму, спрямовану на відторгнення закарпатських русинів від русинів галицьких і буковинських. Ця програма мала як економічну, так і культурно-освітню частину. Результатом її реалізації стала газета «Недѣля», а також низка філологічних праць Гіядора Стрипського. Євменій Сабов почав пропагувати неорусинство з боку москвофілів[4].

Прибічники неорусинства, або політичного русинства, зокрема, Євген Жупан, Пол Роберт Магочі, Іван Мигович, М. Завадяк, Іван Поп, ставлячи за мету формування русинської адміністративно-територіальної автономії на Закарпатті, відкидають аргументацію української академічної науки, апелюють до практики визнання русинів окремою національністю в деяких сусідніх з Україною країнах, наполягають на необхідності подібного кроку з боку офіційного Києва[5].

З кінця 1980-х років з українських громад стали поступово виділятися «русинські» (в Словаччині, колишній Югославії) та «лемківські» (в Польщі) організації та громади, які вимагали розвитку власної русинської ідентичності та власного літературного стандарту на базі місцевих діалектів, відмінного від українського літературного стандарту. Їхнім керівним органом став Світовий конгрес русинів. Попри зусилля конгресу, досі не існує єдиного стандарту русинської мови. Головним стимулом відокремлення було негативне ставлення до пострадянського простору та новоствореної української держави, яка теж сприймалася як «пострадянська», а не «європейська»^{[джерело?]}. Попри це, частина русинських організацій до теперішнього часу підтримує зв'язки з українськими громадами, публікує у своїх виданнях частину матеріалів українською мовою, тоді як інша частина — лише діалектами русинської мови, не визнаними в Україні як літературні форми української мови.

Рух за визнання «карпатських русинів» окремою нацією та за надання автономії Закарпатській області виник у 1989—1990 р. зі підтримкою тодішнього першого секретаря обкому. Вже 20 лютого 1990 року зареєстрували «Общество подкарпатских русинов».

Пізніше рух поступово розділився на багато дрібних організацій, в яких сформувалися дві течії[6]:

• промосковська (отець Дмитро Сидор та його «Сойм підкарпатських русинів», «Тимчасовий уряд»: В. Мікулін, П. Гецко, І. Туряниця. обласне Товариство імені Духновича), за політичною підтримкою руху так званого «Українського вибору» Віктора Медведчука та політиків проросійської спрямованости, таких як Вадим Колесніченко[7].
• «євроатлантисти», які підтримували Всесвітній конгрес русинів та його лідера Пола Роберта Маґочі, а на виборах — Віктора Ющенка, наприклад, Русинське науково–освітнє товариство, Закарпатське народне об'єднання русинів, Закарпатське обласне науково–культурологічне общество імені А. Духновича, крайове товариство підкарпатських русинів). Політичну підтримку цієї течії приписували братам Балогам^{[джерело?]}.

На думку професора Любомира Белея:

• антиукраїнська спрямованість неорусинства відповідала і відповідає геополітичним інтересам Росії, Угорщини, Словаччини, Польщі, Румунії, які не були і не є зацікавлені у сильній позиції України в Центральній Європі та прагнуть асимілювати місцеве українське населення[8]
• неорусинським діячам з-за кордону має бути заборонений в'їзд до України як особам, що розпалюють сепаратизм[9]
• термін «русин» треба заборонити використовувати у значенні «неукраїнець»[4]
• «у неорусинському русі є просто обдурені особи, які люблять свою говірку, фольклор, прагнуть докопатися до істини, але потрапили в погану компанію, ставши жертвами підступної технології. Але таких небагато. Переважна частина — це особи, які на цьому заробляють»[4]
• «сучасне неорусинство у різних державах має свої особливості. В Україні — це сепаратизм та відокремлення найзахідніших областей, у Словаччині, Угорщині, Польщі, Сербії, Хорватії та Румунії — це міноритарна політика, спрямована на розщеплення місцевої української спільноти та обрубування її зв'язків з Україною…»[8]

На думку Олександра Гавроша:

• «нині закарпатське русинство — це кілька десятків заангажованих людей, часто надміру екзальтованих, які поширюють агресивні заяви та сваряться між собою»[10]
• «творці неорусинства хочуть представити сучасний русинський рух як цілком мирний. […] бо політика «русинів» не цікавить. І треба бути вельми наївним, аби в це повірити. Бо закордонних спонсорів і ляльководів русинства цікавить лише політика. За першим кроком — «визнання четвертого східнослов'янського народу», обов'язково настане другий — «вимога автономії», далі — третій, четвертий, поки це все не закінчиться великою колотнечою в маленькому регіоні. На кшталт, Абхазії чи Придністров'я. Бо власне це і є метою тих, хто оплачує цю «етномузику»»[11].

• Закарпатський референдум 1991
• Русинська мова
• Підкарпаторусинська мова — варіант мови, який пропагується в українському Закарпатті

• Тетяна Когутич — Михайло Тиводар. Не буде грошей — не буде русинського руху
• Белей Л. Неорусинський проект. — 2009. — 4 груд.
• Белей Л. «Русинський» сепаратизм: націєтворення in vitro. — К. : Темпора, 2017. — 392 с., іл.
• Віднянський С. Верховинська господарська акція // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — 688 с. : іл. — ISBN 966-00-0734-5.
• Гаврош О. Україна і Росія. Ставка Кремля на русинського «прем'єра» без портфеля
• Зан М. Неорусинство на Закарпатті як латентний фактор дезінтеграційної загрози єдності українського етнонаціонального простору/
• Кармазіна М., Бевз Т., Ротар Н. Регіональні політичні режими в Україні: підстави формування, специфіка функціонування, особливості трансформації. — К. : ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2018. — С. 42. — ISBN 978-966-02-8526-2.
• Панчук М. Політичне русинство в Україні
• Українці-русини: етнолінгвістичні та етнокультурні процеси в історичному розвитку / [голов. ред. Г. Скрипник]; НАН України, МАУ, ІМФЕ ім. М. Т. Рильського. — К., 2013. — 750+XXX с. — ISBN 978-966-02-6767-1.
• Казки для наївних або про continuum у діях політичних русинів. Наше слово. 28 травня 2019. Процитовано 28 травня 2019.

• Олександр Ворошилов. Закарпатська відповідь українському «мовному питанню»