Портрет лицаря з рукою на грудях

З часом портрет невідомого потемнів і вважалось, що твір написаний на чорному тлі. Обережна розчистка і певне освітлення виявили, що портрет створений не на чорному, а на сірому тлі, на котрому добре виділявся темний силует.

У портреті присутня нота урочистості і позування. Невідомий дворянин старанно розпрямив спину, внутрішньо підібрався і наче почав демонструвати найкраще, що було в його характері. Він сміливо дивиться і на художника, і на ймовірних глядачів. Перегляд картини, однак, свідчить про витонченість та астенію особи на портреті. Але ідеалом жорстокого 16 століття у Іспанії був мужній, агресивний вояк. Войовничість і напускну мужність охоче демонстрували навіть слабкодухі і не причетні до військових дій. Про цей ідеал знав і персонаж портрета, і сам художник, тому на портреті подано золотий ефес коштовної, парадної зброї, котрою, однак, не б'ються з ворогами. Неоднозначність має не тільки обличчя, а і особливість жесту лицаря, руку котрого трактують то як присягу, то як знак шляхетності і відповідності феодальним ідеалам, то як знак, відомий лише посвяченим у таємницю прихованого від усіх життя.

Коштовні зброя, мереживо і золотий ланцюжок із медальйоном свідчать про причетність до обраності, винятковості небідного персонажа і його стану в толедському суспільстві.

Ім'я особи, що подана на портреті, давно втрачене. Існує декілька гіпотез щодо того, хто саме став моделлю для такого шляхетного і урочистого зображення. За останніми гіпотезами ним міг бути Хуан де Сільва і Рібера, третій маркіз Монтемайор, що був старостою королівського палацу Алькасар у місті Толедо. На високий статус персонажа начебто вказують коштовне мереживо, золотий ланцюг із медальйоном та золота зброя небідного дворянина.

З архівних документів відомо, що Доменікос писав автопортрети[2]. Патрон Ель Греко у Римі Джуліо Кловіо писав у листопаді 1570 р.: «У Рим щойно приїхав молодий кандієць, учень Тіціана, якого слід вважати (за моєю думкою) одним з найкращих майстрів живопису. Серед своїх творів він намалював свій автопортрет, що вразив майстерністю всіх художників Риму»[2].

Попереду митця чекали поневіряння і роки праці у Іспанії. За припущеннями, рекомендації Ель Греко дав Тиціан, у котрого питали про талановитих художників, гідних запрошення на працю при королівському дворі Іспанії. Тиціан мав на меті декілька завдань, не останнім серед котрих було і бажання позбавити себе від талановитого конкурента у Венеції, у якого виростав Ель Греко. Остаточне визрівання здібностей Ель Греко відбулося вже у іспанському Толедо, що було небезпечно для Тиціана, котрий панував у художньому житті Венеції.

Маємо ще один документ про існування другого автопортрета. У посмертному описі майна художника, що успадкував син Хорхе Теотокопулос віднайдено: «Портрет мого батька в рамі з оздобленням». Отже, автопортрети Ель Греко існували, завданням дослідників є або знайти їх, або знайти відомості про їх втрату.

Пошуки автопортретів майстра не припиняються. Історик Алекс Бургхарт та художник Руперт Шрайв наважуються стверджувати, що це і є один із збережених автопортретів художника[3].

• Мистецтво Іспанії
• Маньєризм
• Парадний портрет
• Національний музей Прадо

• Малицкая К. М. «Испанская живопись 16-17 веков», М, 1947
• Малицкая К. М. «Толедо — старая столица Испании», М, 1968
• Сборник «Ренессанс, барокко, класицизм», М, 1966, глава «Эпоха Возрождения в Испании»
• «Труды Государственного Эрмитажа», № 18, Л, «Аврора», 1977, с. 59
• Каптерева Т. П. «Искусство Испании», М. «Изобразительное искусство», 1989
• The Prado Guide, Museo National Del Prado, 2nd Edition, May, 2009.