Поріг розрізнення

У галузі експериментальної психології, орієнтованої на відчуття і сприйняття, що називається психофізикою, поріг розрізнення — це кількісна характеристика чогось, яку треба змінити, щоб різниця стала помітною та була сприйманою хоча б половину часу (абсолютний поріг).[1] Це значення також відоме як поріг різниці, або найменша відчутна різниця.[2]

Для багатьох сенсорних модальностей, в широкому діапазоні значень стимулів, достатньо віддалених від верхньої та нижньої меж сприйняття, ПР є фіксованою часткою еталонного сенсорного рівня (ЕСР), і тому відношення ПР/ЕСР є приблизно постійним (тобто ПР є постійною пропорцією/відсотком від ЕСР). Якщо виражати у фізичних одиницях:

${\displaystyle {\frac {\Delta I}{I}}=k,}$

де ${\displaystyle I\!}$ — початкова інтенсивність конкретної стимуляції, ${\displaystyle \Delta I\!}$ є доповненням до нього, необхідним для сприйняття змін (ПР), і k — константа. Це правило було вперше відкрито Ернстом Генріхом Вебером, анатомом і фізіологом, в експериментах на порогах сприйняття піднятих ваг. Теоретичне обґрунтування (не загальноприйняте) було згодом надане Густавом Фехнером, тому правило відомо або як закон Вебера, або як Закон Вебера — Фехнера; константа k називається константою Вебера. Це справедливо, принаймні до певної міри, для багатьох, але не всіх сенсорних вимірів, наприклад, яскравості світла, інтенсивності та висоти звуку. Однак це не так для довжини хвилі світла. Стенлі Сміт Стівенс стверджував, що для неї це буде дійсне тільки у протетичнимому сенсорному континуумі, де зміна вхідних даних приймає форму збільшення інтенсивності або чогось очевидно аналогічного; це не стосується метатетичного континууму, де зміна вхідного сигналу призводить до якісної, а не кількісної зміни сприйняття. Стівенс розробив свій власний закон, названий на його честь, який зводить стимул до постійного ступеня та, як і у Вебера, також множить його на постійний множник, щоб досягти стимулу, який сприймається.

ПР статистична величина, а не цілком кількісна: від одного випробування до іншого, різниця в тому, що дана особа помічає, буде дещо змінюватися, і тому для визначення порогу необхідно провести багато випробувань. ПР, яка зазвичай повідомляється, є різницею, яку особа помічає на кожному другому випробуванні. Якщо застосовується інша пропорція, це повинно бути зазначене в описі — наприклад, може бути встановлене значення у «75% ПР».

Сучасні підходи до психофізики, наприклад, теорія виявлення сигналу, означають, що спостережуваний ПР, навіть у цьому статистичному сенсі, не є абсолютною величиною, а залежатиме від ситуативних і мотиваційних, а також від перцептивних факторів. Наприклад, коли дослідник блимає дуже тьмяним світлом, учасник може повідомити, що бачить його лише на деяких випробуваннях.

Формула ПР має об'єктивну інтерпретацію, як невідповідність між рівнями представленого стимулу, що виявляється у 50 % випадків за допомогою конкретної спостережуваної відповіді[3], а не того, що суб'єктивно «помітили» або як різницю у величинах свідомо випробуваних «відчуттів». Ця помітна невідповідність у 50 % може бути використана як універсальна одиниця вимірювання психологічної відстані рівня ознаки об'єкта або ситуації та внутрішнього стандарту порівняння в пам'яті такого як, наприклад, «шаблон» для категорії або як «норма» розрізнення[4]. Відстані від норми масштабовані з коефіцієтном ПР можуть бути отримані як поєднання спостережуваних та виведених психофізичних функцій для діагностики серед гіпотетичних інформаційно-трансформуючих (психічних) процесів, що опосередковують спостережувані кількісні судження[5].