Правова система Австралії

Всі штати і території Австралії, які є самоврядними є окремими юрисдикціями та мають свою власну систему судів і парламенти. Системи законодавства різних штатів мають вплив одна на одну, але цей вплив не має обов'язкового характеру. Закони, прийняті парламентом Співдружності, застосовуються до всієї Австралії.[1]

Повна законодавча незалежність була офіційно визнана Австралійським Законом 1986 року

Чинна організована система права і уряду в Австралії сьогодні історично залежить у своєму правовому обґрунтуванні від низки британських статутів, зокрема, Конституційного акта про Австралійський Союз 1900 року, який далі в цій статті зватиметься «Конституція». Повноваження парламенту Сполученого Королівства прийняти ці закони впливали з набуття австралійського континенту як територіального володіння Британської Корони. Хоча закони австралійських колоній від початку колонізації відрізнялися багато в чому від законів Великої Британії, основоположні способи мислення відображають традицію загального права, отриману від Великої Британії.

Рецепція англійського права

Правові інститути і традиції австралійського права характеризуються монокультурним характером, відображаючи його англійське походження.[2] Під впливом ідей тогочасного міжнародного права, софістики і приватної власності англійці вважали корінні народи надто примітивними для того, щоб мати законне право володіння австралійським континентом. Вони вирішили ставитися до Нової Голландії (як значна частина Австралії тоді називалася), як до «нічиєї землі», що означає порожнє місце. Оскільки Таємна Рада постановила, що на незаселених землях, де оселилися англійські піддані, перебуватимуть під владою права Англії,[3] там не було місця для прав місцевих аборигенів на землю, як і не було й визнання звичаїв або права аборигенів.

Рецепція англійського права була уточнена австралійськими судами Законом 1828 року, який передбачає, що всі закони і законодавчі акти, що діють в Англії на дату набрання чинності законодавства повинні застосовуватися в судах Нового Південного Уельсу і Землі Ван-Дімена (Тасманія) у тій мірі, в якій вони застосовні. Оскільки Квінсленд і Вікторія були спочатку частиною Нового Південного Уельсу, цієї ж дати на цих землях було рецеповане англійське право. Південна Австралія прийняла іншу дату рецепції англійського законодавства права,[4] як і Західна Австралія.[5]

Найбільш ранні цивільні і кримінальні суди, створені від витоків на початку існування колонії Нового Південного Уельсу, були слаборозвиненими, пристосовницькими і мали військовий характер. Хоча законність не завжди дотримувалася, суди обмежили повноваження губернатора, і право колонії було у рази більш егалітарним(тобто рівноправним), ніж у Британії.[6]

До 1824 року система суду базується, по суті, на англійській моделі, що була створена актами британського парламенту.[7]. Закон про Новий Південний Уельс 1823 року передбачав створення Верховного суду з повноваженнями розглядати усі кримінальні і цивільні справи так же повно і докладно, як в суді Її Величності королівської лави, і загальної юрисдикції казначейства в Вестмінстері.[8] Були також створені нижчестоящі суди, включаючи суди загальних або четвертних сесій, і суди запитів.

Представницький уряд виник в 1840-х — 1850-х рр., а значний ступінь автономії було надано місцевим законодавчим органам у другій половині XIX століття.[9] Колоніальним Парламентом були внесені деякі реформи, такі як таємне голосування і право голосу для жінок, яких не було прийнято у Великій Британії ще багато років. Проте, акти Парламенту Сполученого Королівства, що поширювалися на колонії могли позбавляти чинності колоніальне законодавство, і застосовуватися як акти «верховної сили».[10] Нові доктрини англійського загального права, як і раніше розглядалися як такі, що виражають загальне право Австралії. Наприклад, доктрина відомої справи Донохью проти Стівенсона, з якої запозичено сучасне право недбалості(халатності), розглядалася як уже прихована в межах загального права в момент рецепції.[11]

Дивергенція

У той час як Конституція сама по собі була законом британського Парламенту, роль Великої Британії в уряді Австралії ставала все більш номінальною в 20-му столітті (федеральний уряд, як правило, згадується у правовому контексті, як «Співдружність»). Втім, був маленький поштовх для Австралії на шляху до отримання законодавчої незалежності. Австралійські Штати не брали участі в конференціях, що призвели до підписання Вестмінстерського статуту 1931 року, який передбачав, що жоден британський закон не слід вважати поширеним на домініони без згоди на це самих домініонів. Співдружність не посилалася на положення Статуту до 1942 року.

Повна законодавча незалежність була офіційно визнана Австралійським Законом 1986 року, затвердженого Парламентом Сполученого Королівства, а також країнами Британської Співдружності. Вона усунула можливість прийняття закону за згодою і за проханням домініону, і стосувалася як штатів окремо, так і Співдружності в цілому. Вона також передбачала повне скасування подання апеляцій в Таємну Раду з будь-якого Австралійського суду. Прийняття Австралійського Закону являло собою важливий символічний розрив з Англією, який був підкреслений візитом королеви Єлизавети II до Австралії, щоб підписати акт особисто. Законодавча незалежність супроводжується збільшенням розриву між австралійським і англійським загальним правом в останній чверті 20-го століття.[12] Крім того, великий звід англійського права, отриманий Австралією, поступово був скасований у державних парламентах, наприклад, у Новому Південному Уельсі застосуванням Імперського Закону 1969 року.

Австралійський Республіканізм виник як рух у 1990-х роках, маючи на меті згодом змінити в Австралії статус конституційної монархії на республіканську форму правління.

Джерела права

Обговорення джерел австралійського права ускладнюється федеральною структурою, яка створює два види джерел писаного конституційного права: державні та федеральні, і два види джерел загального статутного права, при цьому Федеральна Конституція визначає чинність статутів федерації та держави у випадках, коли дві сфери повноважень перетинаються.

Австралійська Комісія з правової реформи вивчає пропозиції щодо реформ, подані генеральними прокурорами, а в деяких юрисдикціях — членами суспільства.

Конституційне право

Австралійські колонії стали федерацією шляхом впровадження в 1901 році Конституційного акту Співдружності Австралії британським парламентом. Федеральна Конституція була предметом обговорень майже десять років, «її витоками є британські правові традиції і традиції австралійської демократії».[13]

Конституція передбачає, що законодавча влада Співдружності, покладена на Федеральний Парламент, до складу якого входить Королева, Сенат і Палата представників. Роль Королеви у законодавчому процесі полягає в її обов'язку надати королівську санкцію, влада здійснюється від її імені генерал-губернатором. Королева не має ніякої фактичної ролі в законодавчій діяльності сучасної Австралії.

Повноваження Федерального Парламенту також розглядаються в Конституції. У Статті 51 перераховані ті конкретні питання, по яким Співдружність має право видавати нормативні акти. У разі колізії переважає федеральний закон.[14] Проте, федеральний закон може застосовуватися лише стосовно питань, акцептованих Конституцією. Вищий Суд Австралії визначає, чи має Федеральний Уряд таке право, щоб вирішувати спірні питання.[15] Крім того, Парламент Співдружності може приймати закони з питань, переданих йому парламентом одного або декількох штатів.[16] Існує також влада приймати закони з «випадкових» (несуттєвих) питань до влади Співдружності.[17] Є певні питання, за якими обов'язково тільки Співдружність може приймати закони, в тому числі такі, що стосуються місця перебування уряду і управління державною службою Співдружності.[18]

Глава III Конституції передбачає створення Верховного Суду Австралії, а також створення інших федеральних судів, або наділення федеральною юрисдикцією штатних судів. Австралійські суди можуть дозволити звернення до Таємної Ради з конституційних питань. Право на подачу апеляції щодо рішення Верховного Суду до Таємної Ради було скасовано тільки у 1975 році[19] і стосовно рішень судів штатів у 1986 році.[20]

Є кілька гарантій прав людини в Конституції; утім немає нічого рівнозначного Біллю про права Сполучених Штатів Америки. Кілька прав були проголошені Верховним судом в порядку інтерпретації, в тому числі гарантії свободи політичних висловлювань,[21] а також право на визнання міждержавних професійних кваліфікацій.[22]

Статутне право

Якщо уряд погоджується з тим, що зміни мають сенс, законопроєкт розробляє, як правило, Парламентська рада. Законопроєкт читають і обговорюють в обох палатах парламенту, перш ніж він або відкидається, або змінюється, або схвалюється. Схвалений законопроєкт потім повинен отримати згоду або губернатора (штату), або генерал-губернатора (Співдружності). Нерідко парламент делегує нормотворчу діяльність місцевим радам, статутним органам і державним відомствам.

Більшість статутів призначені для застосування в основному не практикуючими юристами і суддями, а адміністративними управлінцями.[23] Деякі закони отримують більше судового тлумачення, ніж інші, тому, що або стосуються важливіших питань, або тому, що ті, на кого вони впливають, ставлять відповідне питання перед судом. Хоча тлумачення, представлене суду, часто є таким, що вигідне самій стороні,[24] суди не зобов'язані вибрати одну з інтерпретацій, запропонованих сторонами.[25]

Австралійські суди відійшли від традиційного підходу до інтерпретації статутів (буквальне правило, золоте правило,[26] і правило усунення зла)[27]). Домінуючий підхід полягає в тому, що правила не повинні застосовуватися жорстко, тому що головна мета полягає в інтерпретації статуту відповідно до намірів парламенту.[28] Цей так званий «телеологічний підхід» («purposive approach») був закріплений законодавчо.[29] Законодавства у всіх штатах і на всіх територіях дозволяє залучення матеріалів, що супроводжували процес створення відповідного закону.[30]

Прецедентне право

На відміну від Верховного суду Сполучених Штатів, Верховний суд Австралії, який був створений у 1903 році, має загальну апеляційну юрисдикцію над Верховними Судами штатів. Це забезпечує наявність єдиного уніфікованого австралійського загального права.[31]

До 1963 року, Верховний Суд розглядав рішення Палати лордів, що були обов'язковими до виконання,[32] відтак існувала істотна однорідність австралійського і англійського загального права. У 1978 році Верховний Суд заявив, що він більше не пов'язаний рішеннями судового Комітету Таємної Ради.[33][34] У Південній Австралії рішення може бути винесено окружним судом. У Квінсленді рішення може бути винесено судом, що слухав кримінальну справу. У Тасманії рішення можуть бути винесені Судовим розпорядником, Секретарем або Заступником секретаря Верховного Суду Тасманії.

Див. також

Примітки
  1. Australian Constitution Act 1900 — SECT 109
  2. Patrick Parkinson, Tradition and Change in Australian Law (Sydney: LBC Information Services, 2001) at 6.
  3. Case 15 — Anonymous (1722) 2 Peer William's Reports 75; 24 ER 646.
  4. Acts Interpretation Act 1919 (South Australia), s 48.
  5. Interpretation Act 1918 (Western Australia), s 43.
  6. R. Kercher, An Unruly Child: A History of Law in Australia (Allen & Unwin, 1995) at 7, 52. Kercher makes reference to the case of Henry Kable, who successfully sued the captain of the ship Alexander.
  7. New South Wales Act 1823; Australian Courts Act 1828
  8. 4 Geo IV c 96, s 2.
  9. Great Reform Act 1832; Australian Constitutions Act (No 1) 1842; Australian Constitutions Act (No 2) (Imp).
  10. Colonial Laws Validity Act 1865 (Imp), s 2.
  11. State Government Insurance Commission (SA) v Trigwell (1979) 142 CLR 617.
  12. M. Ellinghaus, A. Bradbrook and A. Duggan (eds.), The Emergence of Australian Law (Butterworths: Sydney, 1989) at 70.
  13. B. Kercher, An Unruly Child: A History of Law in Australia (Allen & Unwin, Sydney, 1995) at 157.
  14. Section 109.
  15. See, e.g. Pape v Federal Commissioner of Taxation (2009) 238 CLR 1 AustLII
  16. Placitum xxxvii.
  17. Placitum xxxix.
  18. Section 52.
  19. Privy Council (Appeals from the High Court) Act 1975.
  20. Australia Act 1986.
  21. Australian Capital Television Pty Ltd v Commonwealth (1992) 177 CLR 106.
  22. Street v Queensland Bar Association (1989) 168 CLR 461.
  23. Jeffrey W. Barnes, «Statutory Interpretation, Law Reform and Sampford's Theory of the Disorder of Law» Part One (1994) 22 Federal Law Review 116; Part Two, (1995) 23 Federal Law Review 77.
  24. Dennis C. Pearce and R. S. Geddes, Statutory Interpretation in Australia (4th edition, Butterworths: Sydney, 1996), p. 3.
  25. Saif Ali v Sydney Mitchell v Co [1980] AC 198 at 212.
  26. Grey v Pearson (1857) 6 HLC 61 at 106.
  27. Heydon's Case (1584) 3 Co Rep 7a at 7b.
  28. Cooper Brookes (Wollongong) Pty Ltd v FCT (1981) 147 CLR 297 at 321 per Justices Mason and Wilson.
  29. For example, Acts Interpretation Act 1901 (Cth-Commonwealth) s 15AA, introduced by the Statute Law Revision Act 1981 (Cth).
  30. For example, Acts Interpretation Act 1901, s 15AB, introduced in 1984.
  31. Lange v Australian Broadcasting Corporation (1997) 189 CLR 520 at 563
  32. Parker v The Queen [1963] HCA 14 see Dixon J at 17 Austlii
  33. Viro v The Queen (1978) 141 CLR 88 Austlii
  34. The Authority of Privy Council Decisions in Australian Courts

Додаткова література
  • Rosemary Barry (ed.), The Law Handbook (Redfern Legal Centre Publishing: Sydney, 2007).
  • John Carvan, Understanding the Australian Legal System (Lawbook Co.: Sydney, 2002).
  • Bruce Kercher, An Unruly Child: A History of Law in Australia (Allen & Unwin: Sydney, 1995).
  • Patrick Parkinson, Tradition and Change in Australian Law (Sydney: LBC Information Services, 2001).

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.