Радченко Дмитро Леонідович

Вихованець ленінградської СДЮШОР «Зміна». Перший тренер — Юрій Йосипович Кантор[1].

У дорослому футболі дебютував 1988 року виступами за команду «Динамо» (Ленінград) з Другої ліги СРСР, в якій того року взяв участь у 20 матчах чемпіонату.

Своєю грою за цю команду привернув увагу представників тренерського вищолігового «Зеніту», до складу якого приєднався в кінці 1988 року. Відіграв за головну ленінградську команду наступні два сезон своєї ігрової кар'єри. Більшість часу, проведеного у складі «Зеніта», був основним гравцем атакувальної ланки команди.

1991 року уклав контракт з московським «Спартаком», у складі якого провів наступні три роки своєї кар'єри гравця. Граючи у складі московського «Спартака» також здебільшого виходив на поле в основному складі команди. В сезоні 1990/91 Радченко забив дубль у чвертьфіналі Кубка європейський чемпіонів проти мадридського «Реала» (3:1) на «Сантьяго Бернабеу», чим допоміг вибити «королівський клуб» з турніру. Наприкінці 1991 року в грі проти грецького АЕКа отримав перелом ноги, після чого півроку відновлювався. Незважаючи на це у складі москвичів був одним з головних бомбардирів команди, маючи середню результативність на рівні 0,44 голу за гру першості — за «червоно-білих» встиг провести в чемпіонаті 61 матч і відзначився 27 разів. За цей час двічі виборював титул чемпіона Росії, а також по одному разу кубок СРСР та Росії.

Влітку 1993 разом з партнером по команді Дмитром Поповим перейшов в іспанський «Расінг»[2], який очолив Хав'єр Ірурета. В новій команді Радченко грав єдиного форварда і грав досить вдало, завдяки чому клуб фінішував восьмим. Йому вдалося забити ще раз «Реалу» на Бернабеу (1:2) і «Барселоні» Йогана Кройфа (1:1). Влітку 1994 року Ірурета пішов у «Атлетик», його змінив Вісенте М'єра. У своєму другому сезоні Дмитро знову був в основі, але клуб грав не так вдало, зайнявши лише 12-е місце, а Радченко забив 9 голів у чемпіонаті. Хоча саме в цьому сезоні клубу вдалися історичні перемоги над «Барселоною» — 5:0 (11 лютого 1995 року, де одним з найкращих був Радченко — на його рахунку дубль) і мадридським «Реалом» — 3:1 (Радченко також відзначився дублем).

Влітку 1995 року Радченка за 380 мільйонів песет (2,3 мільйона євро) купив «Депортіво». Його прихід збігся з прибуттям в клуб суперечливого валлійського спеціаліста Джона Тошака. «Депор» саме виграв Кубок Іспанії, але клуб покинули форварди Клаудіо Барраган та Хуліо Салінас, а Радченко прийшов їм на заміну. Проте місце головної зірки клубу зберіг бразилець Бебету, тому Дмитру довелося вести боротьбу за друге місце в основі з Хав'єром Манхаріном і Чікі Беґірістайном. Зігравши в обох матчах на Суперкубок Іспанії, в якому «Депортіво» здобув трофей, у перших восьми турах чемпіонату Радченко лише раз вийшов в стартовому складі і боротьбу за основу програв, але іноді забивав як у єврокубках — дубль в історичному розгромі кіпрського «АПОЕЛа» (8:0), так і в чемпіонаті, зокрема переможний гол у ворота «Барселони» (1:0). Влітку 1996 року Тошак розпочав велику перебудову клубу після невдалого сезону. Бебету покинув клуб, а замість нього прийшли Рівалду і Мікаель Мадар. Тому місця для Радченка не знайшлося, разом з яким клуб покинув навіть тільки підписаний французький форвард Сільвен Вільтор, який був відданий назад в оренду в «Ренн».

Радченко ж перейшов в оренду в «Райо Вальєкано». Але і тут російський нападник виходив в основному з лавки і забив всього один гол в чемпіонаті, а клуб ледь не вилетів у Сегунду. Після цього «Райо» не захотів викуповувати контракт гравця і Дмитро повернувся в Ла-Корунью, яка без нього стала третьою. Тут на росіянина вже не розраховували і знову віддали в оренду, цього разу в «Мериду», яка в свою чергу вилетіла з Ла Ліги, але Радченко провів там всього 10 матчів.

1998 року Дмитро став гравцем клубу іспанської Сегунди «Компостела», де знову став виступати разом із співвітчизником Дмитром Поповим, але довго в команді не затримався і наступного року перебрався в японський клуб «Джубіло Івата», з яким став чемпіоном країни.

У сезоні 2001/02 грав за хорватський «Хайдук» (Спліт), після чого знову повернувся до Іспанії і грав в клубах нижчих ліг, де і завершив ігрову кар'єру[3].

21 листопада 1990 року дебютував в офіційних матчах у складі національної збірної СРСР в товариській грі проти збірної США (0:0), а через два дні зіграв свій другий і останній матч за радянську збірну проти Тринідаду і Тобаго (2:0).

З 1992 року залучався до матчів новоствореної збірної Росії, у складі якої був учасником чемпіонату світу 1994 року у США, де зіграв у всіх трьох матчах і забив у ворота камерунців (6:1). Через два роки не потрапив в заявку на чемпіонат Європи 1996 року через травму ноги[4].

Всього протягом кар'єри у національній команді провів у формі збірної Росії 33 матчі, забивши 9 голів[5].

Після завершення ігрової кар'єри займався тренерською діяльністю, пройшов навчання в Іспанії. Працював у дитячій футбольній школі «Депортіво».

З 2010 року, після закінчення Вищої школи тренерів, працював в структурі «Зеніту».[6]

• Володар Кубка СРСР (1):

«Спартак» (Москва): 1991–92

• Чемпіон Росії (1):

«Спартак» (Москва): 1992

• Володар Суперкубка Іспанії з футболу (1):

«Депортіво»: 1995

• Чемпіон Японії (1):

«Джубіло Івата»: 1999

• Статистика виступів в Іспанії на сайті BDFutbol.com (англ.)
• Радченко Дмитро Леонідович на сайті National-Football-Teams.com (англ.)
• Профіль футболіста на сайті FootballFacts.ru (рос.)