Республіка Зуєва

Під час бойових дій у липні 1941 року фронт обійшов стороною село Заскорки, що розташувалося поміж заболочених лісів та далеко від доріг. Бургомістром селяни вибрали Міхаіла Зуєва, потім він оформив це рішення у коменданта Полоцька.

Восени 1941 в село прийшло семеро озброєних чоловіків, з-поміж них Зуєв впізнав одного працівника НКВС в Полоцьку, що закатував багатьох людей. Приблуди назвалися партизанами та оголосили, що село зобов'язане їх утримувати. Зуєв посадив їх обідати, а сам вийшов радитися із сусідами. На раді вирішили знищити вояків. Задум вдався, отож селяни отримали першу зброю. За короткий час ще одна група людей з'явилася до села. Селяни дали їм продукти проте попросили їх одразу піти. Проте партизани наступного дня знову заявилися до села — озброєні селяни прогнали їх, а на ніч виставили караул. Нічну вилазку партизан селяни вже зустріли вогнем. [1]

До Заскорок приєдналося ще два сусідніх села. Для захисту від нападів партизан селяни утворили загони озброєної самооборони. Введено нічні караули. До кінця року селяни відбили вже п'ятнадцять атак партизан. [1]

Коли ж закінчилися боєприпаси, наприкінці 1941 року, Зуєв звернувся до німецької адміністрації Полоцька із пропозицією надати боєприпаси в обмін на недопущення партизан до сіл під його управлінням. Знаючи відношення старовірів до комуністів військова адміністрація неофіційно, але видала їм 50 гвинтівок та патрони. [1]

Ще кілька навколишніх сіл прислали до Зуєва ходоків з проханням взяти їх під свій захист — Зуєв дав згоду. На початку 1942 року загони Зуєва здійснили рейди у більш віддаленні села та повибивали з них партизан. Також до загонів Міхаіла Зуєва почали вливатися перебіжчики з партизанських загонів. [1]

Весною військо Зуєва поповнилося чотирма російськими кулеметами. Введено сувору дисципліну — за провини саджали до холодної на хліб та воду, за тяжкі провини аж до розстрілу. [1]

Взимку 1942-43 селяни змогли відбити напади партизанських загонів і на Заскорки і на два сусідніх села. [1]

Весною в селі вперше за всю війну з'явився загін поліції під керівництвом естонця, що шукали партизан. З цією метою загін мав намір розквартируватися в селі на якийсь час. Зуєв будучи зі своїм загоном пояснив, що партизан тут не має і не буде, а отже і поліції нічого робити в його селах, інакше він застосує проти неї силу. Поліція пішла. Наступного дня Міхаіл Зуєв подав рапорт про інцидент коменданту Полоцька. Той пообіцяв, що у разі претензій з боку СС, якій підпорядковувалася поліція, він постарається залагодити конфлікт. [1]

Партизани почувши про події також запропонували свою поміч у конфлікті з поліцією, проте Зуєв відмовився. Також Зуєв відмовився на пропозицію коменданта виїхати до Полоцька на перемовини, пообіцявши і надалі справно платити продовольчий податок та не допускати партизан, за умови що німецька адміністрація не буде втручатися до його району. Більше німці в село не навідувалися. [1] Німецька адміністрація фактично визнала автономію територій із центром у селі Заскорки та погодилася не втручатися у внутрішні справи «Республіки старовірів».

Коли німецька армія в червні-липні відступала з Полоцька, Зуєв разом із кількома тисячами селян пішов на Захід, до них також приєдналася комендатура Полоцька. Свою місцевість селяни знали добре, тому попри кілька сутичок із партизанами вони відносно легко змогли пробитися. За майже місяць Зуєв вивів своїх людей спершу в Польщу, а згодом до Східної Пруссії. [1]

В Пруссії його група розпалася. Сам Міхаіл Зуєв вступив у 2-у піхотну дивізію Власова. У чині поручика разом із Російською визвольною армією брав участь в останньому поході Власова. Подальша його доля не відома. [1]

Частина старовірів, які залишилися почали вести партизанську боротьбу проти Червоної армії. Боротьба під Полоцьком протривала аж до 1947 року. [2]