Риза Нур

Після закінчення військово-медичної школи працював хірургом у військовому шпиталі Гюльхане, з 1907 року викладав в тій же військово-медичній школі, яку раніше закінчив[3]. Незадовго до цього Риза Нур був відправлений на кордон з Болгарією, його завданням була перевірка квітів, що ввозяться в Османську імперію, які, як вважав султан, заражені небезпечними вірусами. Ця робота, а також той факт, що влада не надала Ризі Нуру мікроскоп, а також інші наукові інструменти, привели його до думки, що правління Абдул-Хаміда II робить країну відсталою і корумпованою, що неминуче призведе її до занепаду[4].

Також приблизно в цей період мало місце те, що згодом Риза в своїх мемуарах назве «пригодами». Двічі йому довелося зіткнутися з гонореєю, цей досвід, втім, допоміг Ризі написати видану в 1907 році книгу «Захист від венеричних захворювань»[5].

Після введення в країні конституційної монархії зайнявся політикою, але незабаром у нього стався конфлікт з партією «Єднання і прогрес». Внаслідок цього Риза потрапив до в'язниці, після виходу з неї йому довелося покинути країну[3]. Після закінчення Першої світової війни підтримував ідею оголошення Туреччини мандатною територією США, так як вважав, що Туреччині для процвітання потрібний сильний союзник[6].

У 1919 році повернувся до Туреччини. Брав участь в організації Великих національних зборів Туреччини. Обіймав посади міністра освіти і міністра охорони здоров'я. Входив до складу турецької делегації, яка підписала з РРФСР у 1921 році договір, представляв інтереси Туреччини на Лозаннській конференції. Більшу частину уряду Туреччини складали колишні члени партії «Єднання і прогрес», в той же час наявність в уряді людей, які раніше виступали проти них, наприклад, Ризи Нура і Ахмета Ферита, дозволяло Ататюрку позиціонувати себе як політика, який може об'єднати навіть колишніх ворогів[7].

На Лозаннській конференції Риза обіймав посаду помічника голови турецької делегації Ісмет Іненю[8]. Риза запропонував визнати Великі національні збори законним урядом, відмовитися від монархії, але зберегти контроль турецького уряду над халіфатом. На конференції Риза піддався докорів з боку прем'єр-міністра Греції Елефтеріос Венізелос за свою позицію щодо ситуації з понтійськими греками[9]. Також непохитність Ризи щодо ситуації з вірменами привела до того, що югославська делегація заявила, що Риза Нур «починає демонструвати своє роздвоєне копито»[10].

У січні 1922 року в Анкарі було підписано Договір про дружбу і братерство між Українською РСР та Туреччиною. У червні 1922 року у Харкові відбувся обмін ратифікаційними грамотами, для чого туди прибула турецька делегація на чолі з міністром охорони здоров'я Риза Нур-беєм[11].

У 1926 році в Ізмірі на Ататюрка було вчинено невдалий замах[3]. Ряд осіб, що звинувачувалися в замаху, в тому числі Мехмет Джавід-бей, були повішені. Незважаючи на те, що Риза Нур розходився в поглядах з більшістю засуджених, проте він піддав критиці їх страту, оскільки вважав, що були засуджені невинні[12]. Також Риза написав ряд статей, в яких стверджувалося, що Ататюрк був алкоголіком[13]. Все це призвело до чергової еміграції, в 1926 році Риза покинув Туреччину. Він повернувся лише після смерті Ататюрка. З 1942 року видавав журнал «Танридаги» (тур. Tanrıdağı), в якому пропагувалися ідеї пантуранізма і пантюркізма. Назва журналу є відсиланням до гір Тянь-Шань в Монголії, в яких жили стародавні тюркські племена[14].

Крім цього, Риза Нур написав ряд робіт на різні теми, найбільш значною його працею є історія Туреччини в 14 томах[15].

Помер у віці 63 років. Похований на кладовищі Меркезефенді в Стамбулі[3].