Римська імперія епохи Костянтина Великого

Римська імперія часів Костянтина Великого була цілісним утворенням, в котрому, однак, чітко розрізнялись дві не менш цілісні, але різні частини. Її цілісність була наслідком того що землі що її складали та люди що її населяли були скупчені навколо Середземного моря, спосіб життя Імперії визначався середземноморським кліматом та супутніми умовами. За часів тривалого Римського миру, Середземне море та ряд річок що в нього впадають, були найшвидшим та найдешевшим комерційним маршрутом, а чудова система доріг Імперії мала в першу чергу військове значення та забезпечувала потреби урядового зв'язку. З плином часу, як центральна влада слабшала внаслідок політичних катастроф третого століття A.D., коли піддані Імперії отримали Римське громадянство та забезпечували людські потреби армії та бюрократії, як спогади про розгром та захоплення римською армією стирались із пам'яті підкорених народів, підлеглі провінційні особливості проявлялись та брали верх над накинутою їм спільною культурою завойовників.

Цими частинами були Схід та Захід. Східня частина Імперії була Грецькою чи Геленізованою, західна частина була Римською чи Латинізованою. Хоча Рим запозичив свою культуру в Греції, він привніс в неї багато нового та оригінального, та, в свою чергу, передав свій варіант цивілізації варварському Заходу, прищепивши свій невитончений але динамічний культ закону та влади, та свою Латинську мову, що якнайкраще відповідала його способові мислення: ясному, орієнтованому на здоровий глузд та тверді факти. Заходу протистояв Схід, колиска древньої цивілізації, що був Геленізований та перейняв грецьку культуру задовго до приходу римлян. Тут мова та література були грецькими. Схід запозичував також: від Заходу він взяв концерції держави та права, від східних цивілізацій він запозичив містицизм та різні релігійні концепції. Однак, попри те, що обидві частини мали багато спільного, душа та мова в них були різними, та процес розрізнення продовжувався, правлячий клас в обох частинах переставав бути двомовним.

Збідніла, вилюдніла, та втративша минуле значення, але все ще осяяна відблиском минулої величі, та земля на якій стоїть вічний Рим, творець Імперії. За винятком розпорошеної землевласницької аристократії, благородної та бездіяльної, римляни трьохсотих роців нашої ери, нащадки незліченної кількості імігрантів, мали мало спільного із римлянами епохи Республіки, але саме місто в котрому вани жили не втратило ані крихти свого престижу. Вічний Рим залишався в уяві суб'єктів Імперії володарем світу, білосніжним мармуровим масивом храмів, палаців та тріумфальних будівель виплеканим в нетлінній славі минулого, та символом вічності. Але Італія, разом із межуюсою Ретією, мала найменше самоідентичності серед всіх частин Імперії. Можна говорити про іспанців, галів того часу, однак не про італійців.

Північно-західна частина Балканського півострова, переважно гориста, межувала з Італією. Гориста частина називалась Норікум, рівнинна частина — Паннонія. Латина як розмовна мова сягала сучасних Нісу та Скоп'є. Населена грубими та витривалими землеробами, вона постачала Імперію найкращими солдатами, генералами та імператорами. Фактично, ця імперська провінція несла на собі основний тягар захисту Імперії від варварів, та, як наслідок, правила нею. Але на час що розглядається, цей обов'язок та вторгнення варварів між 250 та 300 роками виснажили людські та економічні ресурси провінції, та знівелювали її переваги, поставивши Іллірію серед решти виснажених провінцій.

На північний захід від Італії була розташована Галлія, обмежена природними формаціями: Піренеї на заході, Середземне море та Альпи на півдні, Рейн на сході, та Атлантичний океан на півночі. Галлія мала розвинуту систему річок що слугували зручним торговельним шляхом: Рейн, Сена, Рона, Луара та Гарона. Жодна інша провінція не була краще підготовлена для того щоб слугувати оплотом Імперії та резервом людських ресурсів, але вона також була виснажена недавніми війнами, заколотами та розбійними нападами варварів, а її східна частина, наполовину Германська на час завоювання поступово все більше германізувалась шляхом поселення на її території ветеранів-германців римської армії.

Більша частина центральної Британії цього часу була покрита лісами, та була малонаселена. Тільки південно-східна частина була ґрунтовно Романізована, однак навіть тут військові поселення, вілли та міста були оточені варварськими поселеннями. Нечисленне тубільне населення було нероманізованим, рекрути набрані в Британії служили головним чином на важливіших кордонах. Її власні кордони ставали все більш та небезпечнішими: на сході Германські племена ставали все небезпечнішим сусідом, не заході за вузькою протокою лежала Ірландія, все небезпечніша варварська територія, на півночі зростала небезпека варварських нападів, що їх поки що стримував Вал Адріана.

На противагу Галлії та Британії, Іспанія не посідала зовнішніх кордонів на час що розглядається. Нечисленні перевали в Піренеях відділяли її від Галлії. Лузітанія, розташована в нижній течії річок Дуро та Тарґус, суб-тропічна Баетіка обмежена Сьєрра Невада та Сьєрра Морена, та землі розташовані в басейнах Ебро та Тарраконенсіс були родючими та слугували джерелом багатства Імперії, та джерелом людей для армії та уряду.

Від Атлантичного океану до сучасного Тунісу лежали Африканські території, що включала Мавретанію на заході, найбільш романізовану Нумідію посередині, та Африку (приблизно на території сучасного Тунісу) на сході. Тут вирощували знаменитих на усю Імперію витривалих коней, що використовувала імперська легка кіннота на усіх границях та війнах. Найбільшою загрозою для цих територій були кочові племена вільних Маврів, обов'язок захисту територій від їх нападів було покладено на легіони розміщені в Сирії.