Туніс

Туні́с (араб. تونس‎), офіційна назва — Туніська Республіка (араб. الجمهرية التونسية‎), країна на півночі Африки на узбережжі Середземного моря; найменша за площею арабська держава Північної Африки. Туніс є найпівнічнішою країною в Африці та частиною природного кордону між Західним і Східним Середземномор'ям. Експорт: нафта, фосфати, хімікати, текстиль, харчові продукти, оливкова олія;

Туніська Республіка
الجمهورية التونسية‎

Прапор Герб
Девіз: «Порядок, свобода, справедливість»
Гімн: Humat el Hima
Розташування Тунісу
Столиця Туніс
36°50′ пн. ш. 10°09′ сх. д.
Найбільше місто столиця
Офіційні мови Арабська
Форма правління Республіка
 - Президент
 - Прем'єр-міністрХабіб Ессід
Незалежність  
 - від Французької республіки20 березня 1956 
Площа
 - Загалом 163,610 км² (92)
 - Внутр. води 5.0 %
Населення
 - оцінка Липень 2017  11,403,800 (78)
 - перепис 1994  8,785,711
 - Густота 68,05/км² (145 (2016))
ВВП (ПКС) 2018 р., оцінка
 - Повний $ 39 911 млрд (93)
 - На душу населення $12 372 (97)
ІЛР (2004) ▲ 0.760 (середня) (87)
Валюта Туніський динар (TND)
Часовий пояс CET (UTC+1)
 - Літній час CEST (UTC+2)
Коди ISO 3166 TN / TUN / 788
Домен .tn
Телефонний код +216
Вікісховище має мультимедійні дані
за темою: Туніс

Географія
Топографічна карта Тунісу.

Туніс межує на південному-сході з Лівією (довжина кордону 459 км) і на заході з Алжиром (довжина кордону 965 км). Від італійського острова Сицилія Туніс відділений Туниською протокою, відстань від мису Ет-Тіб, крайньої північно-східної точки Тунісу, до узбережжя Сицилії близько 150 км.

Берегова лінія Тунісу сильно порізана, її протяжність (1148 км[1]) на 150 км перевищує довжину берегової лінії Алжиру, хоча площа території останнього перевищує площу Тунісу в 14,5 раза. Вглиб території Тунісу вдаються затоки Габес, Хаммамет і Туніська затока.

Джерба, найбільший острів країни (514 км²), розташований у південній частині затоки Габес. Інші острови: Гарбі та Шергі (острови Керкенна), Зембра, острови Галіте, архіпелаг Кнеїс.

Країна розташована на приморських рівнинах, у східній частині Атлаських гір (найвища точка — г. Шамбі, 1544 м) і північній частині пустелі Сахара. Клімат субтропічний середземноморський, на півдні — тропічний пустельний. Головна річка — Меджерда.

Історія

Античність

За грецькою легендою, Дідона, принцеса Тіра, була першою іноземкою, яка оселилася серед корінних племен на території, яку зараз займає Туніс, і заснувала місто Карфаген у 9 столітті до нашої ери. Хоча ця легенда, безумовно, не дуже достовірна, але з часом Карфаген посилився і зміцнився в регіоні та перетворився на одне з великих міст античності, а його колонії були розкидані по всьому західному середземноморського регіону. Карфаген вів війни з Римом, своїм головним суперником. Рим зумів перемогти в цьому суперництві і в середині II століття до нашої ери Карфаген був зруйнований. Після цього регіон став римською провінцією Африка на наступні 500 років.

Середньовіччя

У Середньовіччі саме звідси арабський вплив і іслам розповсюджувалися на південь, захід і північ. У 1229—1574 роках центр Туніського султанату берберської династії Хафсідів.

Новий час

1534 року Туніс завоювала Османська імперія. Наступного року його звільнили війська християнської коаліції під проводом Карла V й повернули місцевій династії Хафсідів. 1574 року турки повторно здобули Туніс, який став центром Туніського еялету Османів.

1883 року Туніс став протекторатом Французької республікиПісля Першої світової війни в Тунісі сформувалася націоналістична опозиція проти туніської інтелектуальної еліти, що здобула освіту у Франції. Націоналісти вимагали розширення повноважень тунісців у вирішенні їхніх справ. Від 1934 р. нова Дестурська (соціалістична) партія, отримувала дедалі більшу підтримку в боротьбі проти французького колоніального панування.

Новітній період

Внутрішнє самоврядування здобуте 1955 року, незалежність країни як монархії була проголошена 1956 року, Хабіб Бургіба став прем'єр-міністром. Країна стала республікою 1957 року, Бургіба став президентом, з 1975 року — довічним президентом. Прем'єр-міністр Зін аль-Абідін бен Алі захопив владу 1987 року, 1988 року були проведені демократичні конституційні зміни. 1989 року на загальних виборах урядова партія одержала всі місця в Зборах.

Жасминова революція (2011 рік)

У грудні 2010 року у Тунісі почалися протести, спричинені погіршенням фінансового стану населення пов'язаним із Світовою економічною кризою 2008 року. Приводом до початку протестів стало самоспалення вуличного торговця Мухаммеда Буазізі. Перші акції розпочалися 18 грудня у місті Мензель-Бузаян та швидко поширилися на усю країну. 14 січня президент країни Зін аль-Абідін бен Алі заявив про розпуск уряду та призначив нові вибори. Того ж дня з'явилась інформація, що він утік до Саудівської Аравії. Жертвами протестів стало 219 осіб. Успіх цієї революції спричинив аналогічні протести у низці арабських країн

Адміністративний поділ

В адміністративно-територіальному відношенні Туніс поділяється на 24 вілаєти (говернорати):

Вілаєти Тунісу
№ Вілаєт Центр Площа, км² Населення (2003), осіб
1 Ар'яна Ар'яна 498 392 200
2 Беджа Беджа 3 558 321 800
3 Бен-Арус Бен-Арус 761 478 400
4 Бізерта Бізерта 3 685 532 500
5 Габес Габес 7 175 340 400
6 Гафса Гафса 8 990 335 900
7 Джендуба Джендуба 3 102 433 300
8 Кайруан Кайруан 6 712 574 500
9 Касерін Касерін 8 066 428 600
10 Кебілі Кебілі 22 084 145 600
11 Ель-Кеф Ель-Кеф 4 965 282 800
12 Махдія Махдія 2 966 381 500
13 Мануба Мануба 1 060 332 500
14 Меденін Меденін 8 588 436 800
15 Монастір Монастір 1 019 437 100
16 Набуль Набуль 2 788 659 400
17 Сфакс Сфакс 7 545 844 700
18 Сіді-Бузід Сіді-Бузід 6 994 406 800
19 Сільяна Сільяна 4 631 259 700
20 Сус Сус 2 621 519 100
21 Татауїн Татауїн 38 889 151 500
22 Таузар Таузар 4 719 99 500
23 Туніс Туніс 346 935 800
24 Загуан Загуан 2 768 159 000
Місто Туніс, столиця країни
Руїни Карфагену

Вілаєти поділяються на 262 округи (мутамадіяти), які в свою чергу, розділяються на муніціпії (шайхати)[2].

Економіка
Центральний банк Тунісу

Туніс — аграрно-сировинна країна, одна з найрозвиненіших у Африці. Основні галузі промисловості: нафтодобувна та нафтопереробна, хімічна, гірничо-металургійна, харчова, текстильна, цементна. У Тунісі розвинуті всі види транспорту. Основні порти: Туніс, Сфакс, Бізерта, Габес, Схіра, Сус. Нафтовий термінал в Схірі на березі затоки Габес пов'язаний з внутрішніми районами нафтовидобутку нафтопроводами. П'ять великих міст мають в своєму розпорядженні власні аеропорти: Аль-Увайна (Туніс-Карфаген), Монастір, Джерба, Таузар і Табарка.

За даними [Index of Economic Freedom, The Heritage Foundation, U.S.A. 2001]: ВВП — $ 21,3 млрд. Темп зростання ВВП — 5 %. ВВП на душу населення — $2283. Прямі закордонні інвестиції — $ 0,577 млрд. Імпорт — $ 9,6 млрд. (г.ч. Франція — 27 %; Італія — 19,5 %; Німеччина — 12,3 %; Іспанія — 4,3 %; Бельгія — 3,8 %). Експорт — $ 9 млрд. (г.ч. Франція −27 %; Італія — 21,4 %; Німеччина — 15,1 %; Бельгія — 6,4 %; Лівія — 4 %). Основні статті імпорту — машини та обладнання, сира і перероблена нафта, продовольчі товари, транспортні засоби, деревина, а також бавовна-сирець і бавовняна пряжа. Експортують текстильні товари та шкіру, хімічні та супутні товари, машини й транспортне обладнання, сільськогосподарські продукти і продовольчі товари, мінеральну сировину, паливо і мастильні матеріали. Важливі статті експорту — фосфорити та продукти їх переробки, оливкова олія, вино, свинець, залізо і сталь.

Політичне життя

Попередній президент Зін аль-Абідін бен Алі займав свій пост з 7 листопада 1987 року до 14 січня 2011 року. 1987 року він змінив Хабіба Бургібу. Хабіб Бургиба був беззмінним керівником країни від часу здобуття незалежності від Франції в 1956 році. У 1957 в країні була ліквідована монархія.

У 1987 році старий президент Хабіб Бургиба, засновник туніської держави, призначив генерала Зін ель-Абідіна Бен Алі на пост прем'єр-міністра. Вже через шість тижнів у результаті медичного огляду Хабіб Бургиба був визнаний нездатним виконувати обов'язки. Два роки Зін-аль-Абідін бен Алі правив країною з прем'єрського крісла, а в 1989 році був обраний президентом і з того часу не залишав цей пост до 2011 року.

При першому президенті була прийнята конституція (1959 рік), введена багатопартійна система, були введені світські суди і цивільні норми сімейних відносин (скасовано багатоженство), жінкам були надані виборчі права. У 2002 році під приводом боротьби з тероризмом був проведений референдум про внесення до конституції поправок, що скасовують обмеження кількості президентських термінів і віковий ценз для кандидата в президенти.

Президент обирається строком на 5 років. Прем'єр-міністр і кабінет міністрів призначаються президентом.

Глави регіонів і місцевих органів самоврядування призначаються урядом. Місцеві ради муніципального та окружного рівня формуються на виборній основі.

Збройні сили

Військові витрати в 90-ті роки становили 350—400 млн доларів на рік. На озброєнні зброя та військова техніка головним чином західного виробництва, причому достатньо застаріла. Чисельність військових — 35 000 осіб (включаючи ~23 400 строкової служби; тривалість строкової служби — 1 рік; призов вибірковий).

Військово-морські сили
  • Чисельність — 4—4,5 тис. осіб (включно з 700 строкової служби).
  • Базування — Бізерта, Келібія, Ла Гулетт, Сфакс, Сусс, Туніс.
  • Ремонтні потужності — 4 сухих доки та 1 сліп (суднопідіймальний елінг) в Бізерті; 2 понтони та плавучий док у Сфаксі; є можливість обслуговувати та ремонтувати всі наявні на озброєнні катери та судна.

Кораблі:

  • 3 ракетних катери типу La Galite (Combattante-III) з 2х4 ПУ ПКР ММ40 Exocet;
  • 3 ракетних катери типу Bizerte (Р-48) з 8 ПКР SS-12М;
  • 3 патрульних катери типу Utique (китайські «Shanghai II» або модернізований Hinzhui);
  • 10 патрульних катерів Ch. Navals de l'Esterel двох моделей;
  • 5-6 допоміжних суден;

Берегова охорона (в складі Національній гвардії) :

  • 5 патрульних катерів типу Kondor I — колишніх НДРівських тральщиків;
  • 2 патрульних катери типу Tazarka (Vosper Thornycroft);
  • 5 патрульних катери типу Bremse — колишніх НДРівських;
  • 11 патрульних катерів типу Socomena;
  • 4 патрульних катери типу Gabes.

Українсько-туніські відносини

У 1916 році українські та туніські націоналісти зустрілися в рамках Третьої конференції народів, організованою Союзом народів у Лозанні (Швейцарія).

Культура

Музика

Серед сучасних туніських виконавців є Сабер Ребаї (араб. صابر الرباعي‎), Дафер Юссеф (араб. ظافر يوسف‎), Белгасем Бугенна (араб. بلقاسم بوقنة‎), Соня М'Барек (араб. سنية مبارك‎) та Латіфа. Іншими значними представниками є Салах Аль-Махді, Ануар Брагем та Лотфі Бушнак (араб. لطفي بوشناق‎).

Освіта

До 1958 року освіту здобувало лише 14 % населення. Нині на освіту витрачається 6 % ВНП, працює 12 університетів[3].

Див. також

Примітки
  1. International Boundaries
  2. http://www.statoids.com/utn.html
  3. Дмитрук О. Ю., Хоменко К. А. Порівняльний аналіз розвитку рекреаційно-географічної освіти в світі на прикладі: України, Туркменістану, Македонії, Туреччини, Тунісу, Таїланду, Східного Тимору, Того, Тонга, Тувалу, уганди, Трінінад і Тобаго // Конструктивна географія та раціональне використання природних ресурсів: Наук. зб./ Ред. кол.: Я. Б. Олійник (відп. ред.) та ін. — К.: Екотур-інфо, 2014 (2). — Вип. 8. — 114 c. — С. 40—50

Література
  • Туніс // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2004. — Т. 6 : Т — Я. — 768 с. — ISBN 966-7492-06-0.
  • Зудина Л. П. Тунис — Европейский Союз: новые горизонты // Арабский мир в конце XX века. Материалы I-ой конференции арабистов ИВ РАН. М., 1996.
  • Садок Шаабан. Тунис: путь к политическому плюрализму. Москва, 1996.
  • Тунисская республика. Справочник. М., 1993.
  • Alvi H. The Political Economy and Islam of the Middle East: The Case of Tunisia. Springer International Publishing; Palgrave Macmillan, 2019.
  • Gladman B.W. Intelligence and Anglo-American Air Support in World War Two: Tunisia and the Western Desert, 1940-43. Palgrave Macmillan, 2009. (Studies in Military & Strategic History)
  • Ikeda R. The Imperialism of French Decolonisaton: French Policy and the Anglo-American Response in Tunisia and Morocco. Palgrave Macmillan, 2015.
  • Masri S.M. Tunisia: An Arab Anomaly. Columbia University Press, 2017.
  • Perkins K. A History of Modern Tunisia. Cambridge University Press, 2014.
  • Wolf A.M. Political Islam in Tunisia : the history of Ennahda. Oxford University Press, 2017.

Посилання

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Туніс

This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.