Родцевич-Плотницький Леонтій Леонтійович

Родцевич-Плотницький Леонтій Леонтійович (23 червня 1877[1], Холмщина[2] — 6 липня 1959, Медона, Франція[1]) — український військовий діяч[2], генерал-майор[2][1].

Родцевич-Плотницький Леонтій Леонтійович
Народився 23 червня 1877(1877-06-23)
Помер 6 липня 1959(1959-07-06) (82 роки)
Франція
Країна  Російська імперія
 Українська Держава
Діяльність військовослужбовець, дипломат
Alma mater Костянтинівське артилерійське училище
Учасник Російсько-японська війна, Перша світова війна і Українська революція
Військове звання генерал-майор
Конфесія православ'я
Нагороди

Біографія

Народився 23 червня 1877 року[1] на Холмщині[2]. Батько Леонтія, Леонтій Іванович Родцевич-Плотницький — лікар, колезький радник, брав участь у штурмі Плевни (1877), будучи старшим лікарем артилерійської бригади[1].

Загальну освіту здобув у Царськосельській гімназії[2][3] (1895)[1]. З 1 жовтня 1896 — на військовій службі[3]. У 1899 році закінчив Костянтинівське артилерійське училище[2][1][3] зі зміною звання з портупей-юнкера до підпоручника (09.08.1899) та зарахуванням до польової пішої артилерії, з прикомандируванням до гвардійської запасної пішої батареї[3]. Станом на 1902 рік був поручником гвардії[1].

Брав участь у російсько-японській війні 1904—1905 років[2][1][3]. У 1905 році[1][3] закінчив Миколаївську академію генерального штабу[2][1][3].

Перша світова війна та революційні події 1918—1920 років

У 1914—1918 роки, під час Першої світової війни, обіймав низку військових посад в армії Російської імперії[2][1]. З 7 грудня 1915 року[3] був командиром 11-го піхотного Псковського полку[2][1][3]. З квітня 1917 року[1] — начальник штабу 12-ї стрілецької Сибірської дивізії[2][1]. Отримавши звання генерал-майора[1], служив начальником 1-го гвардійського корпусу[2][1]. У липні-вересні 1917 року[1][3] був командиром 5-ї Заамурської прикордонної піхотної дивізії[2][1][3]. Служив начальником штабу 7-ї армії[2]. З жовтня 1917 — у резерві Петроградського військового округу[2][3].

З травня 1918 року перебував на службі в українській армії[2][1][3] у званні генерального хорунжого[3]. Після зречення влади гетьмана Павла Скоропадського[1][3] Родцевич-Плотницький призначений урядом УНР до складу українського консульства у Батумі[2], ставши таким чином співробітником посольства УНР у Туреччині[4].

25 липня 1919 року в Харкові військово-польовий суд Генерального штабу Білої армії засудив Родцевича-Плотницького до 9 років каторги за статтею 100 кримінального уложення Російської імперії від 1903 року з позбавленням майна та дворянства[1][3][ком 1].

Еміграція

У березні 1921 року через наступ Червоної армії виїхав до Константинополя, де став працівником посольства УНР у Туреччині[2][1][3].

Пізніше емігрував до Франції. Помер у місті Медона[1][3].

Особисте життя

Православного віросповідання[3]. Був одружений та мав дітей[1].

Звання[3]

Нагороди[3]

Примітки
Коментарі
  1. Цитата ст. 100:
    «100. Виновный въ насильственномъ посягательствѣ на измѣненіе въ Россіи или въ какой либо ея части установленныхъ Законами Основными образа правленія или порядка наслѣдія Престола или на отторженіе отъ Россіи какой либо ея части наказывается:
    смертною казнью.
    Если, однако, такое посягательство обнаружено въ самомъ началѣ и не вызвало особыхъ мѣръ къ его подавленію, то виновный наказывается:
    срочною каторгою.
    Посягательствомъ признается какъ совешеніе сего тяжкаго преступленія, такъ и покушеніе на оное.» — Новое уголовное уложение, Высочайше утвержденное 22 марта 1903 года. СПб.: Изд. В. П. Анисимова, 1903—250 с.
Виноски
  1. Родцевич-Плотницкий Леонтий Леонтиевич (1877-1959). https://tsarselo.ru/. Энциклопедия Царского Села. Процитовано 16 листопада 2018. (рос.)
  2. Литвин К., Науменко К. Родцевич-Плотницький Леонтій Леонтійович Архівовано 12 квітень 2018 у Wayback Machine. // Довідник з історії України. — Інститут історичних досліджень Львівського держ. ун-ту ім. Івана Франка. — К. : Генеза, 1993.
  3. Родцевич-Плотницкий Леонтий Леонтиевич. http://www.grwar.ru. Русская армия в Первой мировой войне. Архів оригіналу за 5 січень 2019. Процитовано 16 листопада 2018. (рос.)
  4. Олександер Колянчук. І вони будували українську державність // Над Бугом і Нарвою. — 2007. — № 1 (89) (січень-лютий). — С. 21. — ISSN 1230-2759.

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.