Ротмістров Павло Олексійович

У квітні 1919 року добровільно вступив до лав Радянської Армії, був зарахований в Самарський робочий полк; учасник Громадянської війни. Брав участь у боях проти військ адмірала О. В. Колчака, у ліквідації Мелекеського повстання, в радянсько-польській війні. Згодом курсант Самарських радянських інженерних курсів. Спочатку воював під Бугульмою в Самарському робочому полку, потім у 42-му етапному батальйоні 16-ї армії Західного фронту.

Після Громадянської війни в 1921 році брав участь у придушенні Кронштадтського повстання. Ротмістров в числі перших увірвався до фортеці. У бою був поранений, але зміг особисто знищити кулеметну точку. У 1921 році за мужність, виявлену при штурмі форту № 6 під час придушення Кронштадтського повстання, нагороджений орденом Червоного Прапора[1].

Закінчив Смоленську піхотну школу червоних командирів, служив у Рязані у 149-му і в 51-му стрілецьких полках. З 1924 року після закінчення 1-ї Військової об'єднаної школи ім. ВЦВК командував взводом, ротою. У березні-жовтні 1928 року — командир батареї 11-го артилерійського полку. Був заступником командира батальйону 34-го стрілецького полку в Ленінградському військовому окрузі.

У 1931 році закінчив Військову академію імені М. В. Фрунзе та став начальником першої частини штабу 36-ї Забайкальської стрілецької дивізії (місто Чита).
З березня 1936 року — начальник першого відділення штабу Окремої Червонопрапорної Далекосхідної армії. У червні 1937 р. Ротмістров призначений командиром 63-го Червонопрапорного полку ім. М. В. Фрунзе 21-ї стрілецької дивізії ім. С. С. Каменєва.

У жовтні 1937 року відкликаний з Далекого Сходу і призначений викладачем тактики у Військовій академії механізації і моторизації РСЧА ім. І. В. Сталіна. У 1939 році Ротмістров захистив кандидатську дисертацію. У 1939 році за звинуваченням у зв'язках з «ворогами народу» був виключений з ВКП (б), але не став чекати подальшого арешту, а оскаржив рішення партійного бюро академії. Через декілька місяців рішенням Комісії партійного контролю був поновлений у партії, виключення з партії замінено на оголошення суворої догани. Через рік П. О. Ротмістров захистив дисертацію за однією з проблем застосування танків на війні і отримав ступінь кандидата військових наук.

На початку 1940 року відряджають на фронт Радянсько-фінської війни для отримання бойового досвіду застосування танкових військ. Офіційно відправлений на фронт на посаді командира резервної групи Північно-Західного фронту, але за особистим бажанням направлений у війська командиром танкового батальйону 35-ї легкої танкової бригади 7-ї армії. Брав участь у боях при прориві «лінії Маннергейма» і під Виборгом. Незабаром стає начальником штабу цієї бригади. За успішні бойові дії в радянсько-фінській війні бригада була нагороджена орденом Червоного Прапора, а підполковник Павло Олексійович отримав орден Червоної Зірки.

У період Німецько-радянської війни П. О. Ротмістров воював на Західному, Північно-Західному, Калінінському, Сталінградському, Воронезькому, Степовому, Південно-Західному, 2-му Українському і 3-му Білоруському фронтах. З грудня 1940 року — заступник командира 5-ї танкової дивізії 3-го механізованого корпусу в Прибалтійському Особливому військовому окрузі в Алітусі Литовської РСР. Майже два місяці з боями відходили танкісти з оточення по лісах Литви, Білорусі та Брянщини. У вересні 1941 року вступає в командування 8-ю танковою бригадою 11-ї армії Північно-Західного фронту, а потім танковим корпусом.

Зі спогадів П. О. Ротмістрова:

У мене защеміло у грудях. Нерухомим поглядом я дивився на карту, бачив Селіжарово, рідне село Сковорово і з гіркотою думав: «Невже тут будуть фашисти ?...[2].

Танкісти Ротмістрова виконали поставлені перед ними завдання в боях на Північно-Західному і Калінінському фронтах, а також в боях під Москвою. За успішні дії корпус був перетворений в 3-й гвардійський з присвоєнням йому почесного найменування Котельніківського.

У січні 1943 року корпус успішно брав участь разом з 2-ю гвардійською армію у розгромі групи військ генерал-фельдмаршала Е. Манштейна, що намагалася деблокувати оточене сталінградське угруповання противника, і звільненні міста Ростов-на-Дону.

22 лютого 1943 р. командиру корпусу було присвоєно звання генерал-лейтенанта танкових військ і нагороджено орденом Суворова II ступеня (№ 3)[3].

В ході Курської битви армія взяла участь в оборонній битві в смузі військ Воронезького фронту. 12 липня 1943 армія під командуванням Ротмістрова взяла участь у контрударі, відомому в радянській історичній науці як «найбільше танкова битва під Прохорівкою».

18-23 серпня 1943 р. 5-та гвардійська танкова армія під командуванням генерала П.А. Ротмістрова разом з 53-ю армією під командуванням генерала І.М. Манагарова вели бої на заході Харкова і визволили місто від фашистів 23 серпня 1943 р.

Визначна роль відводилась 5-й гвардійській танковій армії в Кіровоградській наступальній операції. Блискуче проведена Кіровоградська наступальна операція вдалася завдяки рішучим і чітким діям генерала Ротмістрова, якому невдовзі присвоїли звання маршала бронетанкових військ[4]. 8 січня 1944 року Кіровоград було відвойовано в німців. На ознаменування перемоги найкращим частинам 5-ї гвардійської танкової армії, які брали участь у відвоюванні Кіровограда, присвоєно звання Кіровоградських, а 29-й і 18-й танкові корпуси були нагороджені орденом Червоного Прапора.

Талант Ротмістрова П. О. виявився в боях на Правобережній Україні — Корсунь-Шевченківській і Умансько-Ботошанській операціях. Армія брала участь в боях за визволення Білорусі і Прибалтики. Війну закінчила у Східній Пруссії.

У серпні 1944 року Ротмістров був призначений на посаду заступника командувача бронетанковими і механізованими військами Червоної армії і до кінця війни в бойових діях більше не брав участь. Після Німецько-радянської війни Ротмістров був командувачем бронетанковими і механізованими військами в Групі радянських військ у Німеччині, а потім у такій же посаді на Далекому Сході. З 1948 року — заступник начальника кафедри Вищої військової академії імені К. Є. Ворошилова. У 1953 році Ротмістров і сам закінчив Вищу військову академію імені К. Є. Ворошилова, після чого став у ній же начальником кафедри, вів військово-педагогічну і військово-наукову роботу. Доктор військових наук (1956), професор (1958), автор книги «Танки на війні».

У 1958—1964 роках був начальником Військової Академії бронетанкових військ. З метою удосконалення навчального процесу активно підтримував зв'язок з військами, для поліпшення військово-наукової роботи часто організовував творчі конференції, брав участь у розробці праць з використання танкових військ в бою, операції і війну в цілому, а також перспектив їх розвитку. У травні 1965 року йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота зірка». З червня 1968 по квітень 1982 року — Генеральний інспектор Групи генеральних інспекторів Міністерства оборони СРСР. 2 жовтня 1973 року присвоєно Звання Почесного громадянина міста Кіровограда.

Помер 6 квітня 1982 року, похований у Москві.