Рюкюська музика

До основних різновидів, яким відповідають чотирьом основним острівним групам, відносять:[1]

• Міяко — найстаріша;
• Окінавські острови і особливо головний острів — найрозвиненіша;
• Яеяма;
• Амамі — дана традиція розвивалася дещо відокремлено.

Основними напрямками рюкюської музики є народно-релігійна й арт-музика. Перша пережила анексію Рюкю Японією в повному обсязі, тоді як китайські та японські придворні жанри арт-музики практично перестали існувати після приєднання до Японії, а місцеві поступово зникли упродовж декількох наступних років[1][2].

Більшість рюкюських музичних творів написані в традиційному рюкюському звукоряді — до, мі, фа, соль, сі; крім нього також використовується звукоряд «ріцу» — до, ре, фа, соль, ля[3]. Іншою характерною рисою, що контрастує з японською музикою, є синкопований ритм з акцентуванням слабкої частки[4].

Основні рюкюські інструменти — сансин, кото, фуе, кокю і паранку[5].

Головний інструмент для рюкюської музики — триструнний щипковий сансин. Він має настільки великий вплив на музику, що основний класичний жанр іменується як «пісні під сансин» (яп. 歌三線 ута-сансін)[5]. Існує три школи пісень під сансин — Тансуї (яп. 湛水), Номура (яп. 野村) і Афусо (яп. 安冨祖)[6].

Кото був привезений на Рюкю з Японії на початку XVIII століття, а місцева традиція зберігає старовинний виконавський стиль[5]. Кокю має три (рідше чотири) струни, корпус виготовляється зі шкаралупи кокоса або дзелькви[5]. Також поширилась в Японії й поперечна бамбукова флейта (фуе) аналогічна китайському ді, яка була привезена з Китаю в V столітті[7].

• 
  Сансин
• 
  Кото
• 
  Фуе
• 
  Кокю
• 
  Паранку

Рюкюська дівчина грає на сансині (XIX століття)

Народно-релігійна музика завжди включає вокал і тісно пов'язана зі старовинним і розвиненим рюкюським усним письменством[8].

Каміута (яп. 神歌, «священні пісні») — пісні, що виконуються жрицями традиційної релігії для догоджання камі у священних гаях. Зазвичай виконуються а капелою, або під простий ритмічний акомпанемент барабана. Основні жанри — оморі (Амамі); мисесеру, отакабе, умуї і кве (Окінава); пясі, табі, фуса і нірі (Міяко); канфуцу і ае (Яеяма). Аналогічні пісні виконують для привернення удачі в подорожах, заклику дощу тощо.

На Яеяме є жанр «тобарама», що передбачає поетичну імпровізацію, а в Ісігакі щорічно проводяться змагання виконавців даного мистецтва[9].

Деякі жанри використовуються при виконанні важкої фізичної роботи (облущення рису, оранки землі), більшість відомих пісень цього типу виконувалися на Яеяме, де домінують місцеві жанри — юнта і дзираба[10]. На інших Окінавських островах пісень цього жанру не було виявлено, за винятком кількох пісень для оранки землі[11].

Фестивальні пісні виконуються на мацурі, зокрема, на двох головних фестивалях: О-бон (ейса) і Хоннен-мацурі. Крім цього, особливі святкові твори призначені для літніх свят: ундзямі (яп. 海神祭)) і синугу (яп. シヌグ), де жінки, зібравшись у коло, танцюють «усидеку» (яп. ウシデーク) зі синкопованим ритмом[12][9].

Жанр, що зник у решти областей Японії, але зберігся на Окінаві — пісні, що виконуються заради розваги групами чоловіків і жінок у діалоговій формі під акомпанемент сансина[4][9]. Найвідоміший приклад такого співу можна бачити на найважливішому святі Хатигацу-одори (яп. 八月踊)) на островах Амамі[11]. У даних пісень з'явилися складні мелодії (як у вокала, так і у сансина) і використовується фальцет,[13] який не зустрічається більше ніде в традиційній японській музиці.

Розважальні амамійські пісні під сансин іменуються «сімаута» (яп. 島唄 «острівні») та споріднені з утакаке. Даний жанр може використовуватися в поетичних дуелях, коли опоненти повинні обмінюватися дотепними віршованими репліками під музику. У давній Японії подібні дуелі були частиною ритуалу заручин: чоловік, роблячи пропозицію жінці, починав поетичне змагання, і в результаті програшу жінка повинна була прийняти пропозицію[11].

На початку періоду Сьова з'явився жанр «нова народна музика» (яп. 新民謡 сін міньо:), що базується на традиційних народних музичних стилях із соціально-гострими текстами, які зачіпають злободенні теми еміграції і воєн. Музика одного з піонерів цього жанру, Тьокі Фукухари, увійшла в загальний фольклорний репертуар[14].

Арт-музику переважно виконували знатні рюкюсці при дворі вана, та розрізняються запозичені та власні рюкюські жанри[15].

Зі стилістичної точки зору виділяють чотири жанри[16]:

• «імператорський» або «перед ликом імператора» (яп. 御前風 годзен фу:) — музика середнього темпу на лад хонтеси, що зазвичай супроводжується танцем;
• «старовинна мелодія» (яп. 昔節 мукасі бусі) — повільний пісенний жанр, що передбачає мелізматичний спів на вірші рюка упродовж 10-20 хвилин, на лад хонтеси. Мукасі-бусі зазвичай акомпанується зі складним жіночим танцем «онна-одорі» (яп. 女踊り);
• «Ніаґе» (яп. 二揚) — пісенний жанр, на лад хонтеси. Пісні «ніаґе» завжди драматичні, у їх текстах йдеться про пристрасне та нерозділене кохання, або виражаються наріканням ліричного героя чи героїні. Зазвичай використовується в кумі-одорі;
• «Кудокі» (яп. 口説) — швидкі розповідні пісні, написані на лад «ріцу» (до, ре, фа, соль, ля). Вони використовуються як акомпанемент для чоловічого танцю «Нісай-одорі» (яп. 二才踊り).

Виконання удзагаку перед послом (1832)

Кункунси Якаби Тьокі

Відомостей про ранню історію музики на Рюкю вкрай мало. Мабуть найдавніші музичні твори — релігійні пісні «каміута», у яких використовується такий же музичний лад, що і в старовинній японській музиці. Припускають, що каміута з'явилися приблизно в V столітті нашої ери (коли Рюкю і Японія культурно і лінгвістично відокремилися)[21].

У 1373 році Рюкю вже платили данину Китаю, який уже впливав на культуру островів, зокрема, відомо про вплив фуцзяньської музики на рюкюську[22].

Розквіт рюкюської музики стався за правління вана Се Сіна (1478—1526), при якому Рюкю стали активно торгувати з іншими країнами Азії, у першу чергу з Китаєм і Японією. На рубежі століть при рюкюському дворі з'явилися музичні інструменти, і на початку XVI століття в літописах згадується аристократична музична традиція. Після завоювання Рюкю японським князівством Сацума-хан, у 1609 році Японія замінила Китай як основне джерело впливу на культуру Рюкю[21].

Наступний культурний підйом Рюкю зазнав у XVIII столітті[21]. У 1719 році музикантом Тамагусуку Тьокуном був створений музичний театр куміодорі (яп. 組踊) та написано п'ять п'єс[20]. Незважаючи на популярність класичної музики, нові твори перестали з'являтися з XVIII століття, у той час як фольклорна традиція продовжила розвиватися[21].

Після реставрації Мейдзі 1868 року, стан музикантів поповнився збіднілими дворянами. Створені до 1868 року танці називають «класичні» (яп. 古典 котен), що своєю пластикою нагадують театр но. Також з'явилися «дзоодорі» (яп. 雑踊り), що виконуються у швидшому темпі з підніманням ніг та стрибками.

У 1879 рокові Японія анексувала Рюкю, що призвело до змін у традиційній придворній музиці, а до виконавців музики і танців стали брати й жінок. Музична культура сильно занепала у часи кровопролитних битв у Другій світовій війні. 

У XX столітті, після окупації США та інтернування тисячі окінавців[23], спів під сансин став утіхою. У ці часи було створено безліч нових творів, а музика допомогла відновити національну ідентичність рюкюсців[21]. Уряд США заохочував відновлення і розвиток культури Окінави[3].

Музику архіпелагу Рюкю інтенсивно досліджувала група вчених під керівництвом музикознавця Фуміо Коїдзуми[24].

Рюкюсці продовжують цікавитися своєю музикою і у XXI столітті. Майже в кожному населеному пункті можна знайти вчителя сансина або танцю, регулярно проводяться концерти за активної підтримки місцевих ЗМІ[25]. Майстри народних жанрів записують і продають музичні диски[11]. Разом з емігрантами рюкюська музика з'явилася в Осаці, Кавасаці, на Гаваях і в Південній Америці[25].

Театр «куміодорі» у XXI столітті був визнаний нематеріальною спадщиною людства ЮНЕСКО, у 2004 році в Урасое відкрився театр «Окінава», який спочатку носив назву «Національний театр куміодорі», де проводилися навчання виконавців цього виду мистецтва[26][27].

Сучасні окінавські колективи та виконавці часто включають у свою музику традиційні елементи, особливо жанр «симаута». До таких колективів відносяться: «Rinken Band», «Champloose», «The Ne Ne Nes», Юкіто Ара і його колектив «Pasha Club», безліч рок-колективів 1970-х («Мурасакі», «Condition Green» та інші[28].

Тим не менше багато фольклорних жанрів перебувають у небезпеці через зникнення традиційної релігії, а майстри сансина найчастіше обмежуються лише виконанням класичних творів, а не створенням нових[25].

• 
  Сучасне виконання танцю ейса на фестивалі
• 
  Музиканти в замку Сюри
• 
  Сучасне виконання музики під сансин у Госікава
• 
  Традиційний оркестр Окінави

Коментарі

Примітки

• Shigeo Kishibe, et al. Japan, §VIII: Regional traditions. Oxford University Press. Процитовано 1 травня 2016.(англ.)
• Shigeo Kishibe, et al. Japan, §II: Instruments and instrumental genres. Oxford University Press. Процитовано 1 травня 2016.(англ.)
• Tokita A., Hughes D. W. The Ashgate Research Companion to Japanese Music. — Ashgate, 2008. — 446 с. — (Ashgate popular and folk music series) — ISBN 9780754656999.(англ.)
• Molasky M.S.. The American Occupation of Japan and Okinawa: Literature and Memory. — Taylor& Francis, 2005. — 17—18 с. — (Routledge Studies in Asia's Transformations) — ISBN 9781134652792.(англ.)
• Okinawa Prefectural Board of Education. Chronology. Процитовано 25 травня 2016.(англ.)
• Okinawa Prefectural Board of Education. Court music. Процитовано 25 травня 2016.(англ.)
• Okinawa Prefectural Board of Education. New Okinawan music. Процитовано 25 травня 2016.(англ.)
• Matt Gillan. Theorizing the Okinawan body. — HUMANITIES Christianity and Culture, 2012. — № 43.(англ.)
• Robert C. Provine, J. Lawrence Witzleben, Yosihiko Tokumaru. East Asia: China, Japan, and Korea (Garland Encyclopedia of World Music). — Routledge, 2001. — ISBN 978-0824060411.(англ.)
• 山里純一 (2015). 八重山古謡にみる雨乞い思想 (Яеямські пісні, що викликають дощ). 地理歴史人類学論集. Процитовано 12 травня 2016.^{[недоступне посилання з квітня 2019]}(яп.)