Садиба Гальперіна

Садиба на розі сучасних вулиць Грушевського і Шовковичної відома ще з кінця XVIII століття — тут розташовувалася аптека управління громадської опіки. Від цієї аптеки, однієї з перших в Києві, пішла перша назва Шовковичної вулиці — Аптекарська. Повноцінно функціювати аптека почала 1799 року, її першим провізором став Ілля Чекалов, який згодом отримав аптеку у викупне утримання на вісім років. У 1811 році аптеку викупив Григорій Бунге з київської династії аптекарів Бунге, після його смерті завідування аптеки перейшло до зятя Г. Бунге — Івана Богдановича Тецнера. Після подільської пожежі 1811 року аптека на Печерську деякий час була єдиною в Києві.

Головний корпус аптеки був дерев'яний, на кам'яному фундаменті, мав 8 сажнів у довжину та 6 сажнів в ширину. У головному корпусі в чотирьох кімнатах розташовувалася власне аптека та мешкали аптекар з помічником. Окремо стояв мурований будиночок лабораторії із склепистим льохом. Ще одна лабораторія містилася у дерев'яному флігелі, де також мешкали лаборант, гезель[1] та «робочі люди». Також у садибі, огородженій дощатим парканом, були стайня на двоє коней і сарай для різного посуду.

У 1815 році київські католики отримала від імператора Олександра I дозвіл на будівництво римо-католицького костьолу. Одним з перспективних місць для будівництва храму визнали якраз ділянку навпроти Царського палацу, на місці дерев'яної будівлі аптеки. Архітектор А. Меленський склав план будівлі аптеки, а незалежні міські оцінювачі оцінили її у 25 637 рублів 50 копійок. Деякий час йшли перемовини з власником аптеки, який не бажав переїжджати на інше місце, запропоноване католицькою громадою, інші варіанти не подобалися самій громаді, тому будівництво костьолу почалося у 1817 році на Михайлівській горі, яка згодом отримала назву Володимирської гірки.

У 1875 році ділянку придбав колезький асесор, директор київського Промислового банку Всеволод Абрамович Рубінштейн. Того ж року міський землемір О. Терський склав план садиби: тут знаходилися два будинки, один з яких фасадом виходив на Олександрівську вулицю (сучасна вулиця Грушевського), а другий — на Левашовську (сучасна вулиця Шовковична). До останнього В. Рубінштейн у тому ж 1875-му році зробив за проектом архітектора Р. Тустановського кам'яну прибудову.

Існує два варіанти історії будівництва особняка на місці колишньої аптеки. За одним з них особняк зведено у середині 1890-х років і його замовником був В. Рубінштейн[2]. За іншим варіантом, Рубінштейн наприкінці 1890-х років продав ділянку купцеві 1-ї гільдії М. Гальперіну, який, відповідно, і був замовником особняка, зведеного за цією версією у 1899 році[3]. Відомо, що ще в 1894 році В. Рубінштейн тут мешкав — його ім'я та адреса фігурують в путівнику по Києву видання В. Д. Бублика 1894 року. Та сама адреса вказана для нього і у довіднику «Весь Київ» 1899 року. Тому можна з великою часткою вірогідності стверджувати, що особняк був зведений на замовлення саме В. Рубінштейна, але через те, що Рубінштейн мешкав у ньому досить недовго, в історії будинок залишився відомим як особняк Гальперіна.

На початку XX століття в особняку вже мешкала численна родина Гальперіних. Голова родини, Мойсей Борисович (Беркович) Гальперін був цукропромисловцем та відомим благодійником. Контори та правління цукрових заводів Гальперіна за тогочасною традицією розташовувалися також в особняку, але вхід до них був з вулиці Шовковичної (нині закладений). Головний вхід до особняка знаходився на вулиці Грушевського. Дружиною Мойсея Гальперіна була Софія Іонівна з родини так само великих цукропромисловців Зайцевих. Гальперіни виростили п'ятьох дітей (двох доньок та трьох синів), які пізніше зі своїми родинами також мешкали в цьому особняку.

18-19 жовтня 1905 року у Києві відбувся єврейський погром. У різних частинах міста натовп у присутності військ і поліції грабував і трощив магазини та будинки, що належали євреям. Особняк Гальперіних, як і деякі особняки липських євреїв, також був пограбований.

Після перевороту 1917 року та встановлення більшовицької влади в Києві особняк Гальперіних було націоналізовано. У 1921 році тут містилося управління артилерії 44-ї дивізії, пізніше — Київське окружне статистичне бюро. У 1925 році особняк був переданий Музично-драматичному інституту ім. М. Лисенка, проте інститут так і не в'їхав до нового приміщення. Після перенесення столиці УРСР з Харкова до Києва і до початку Другої світової війни в особняку містилося Головне управління міліції НКВС.

У 1946–1951 році в особняку перебував Музей партизанської слави і проводилася виставка «Партизани України в боротьбі проти німецько-фашистських загарбників». Пізніше розташовувалася організація під назвою «Будинок політпросвіти».

У 1970-х роках особняк передали Верховній Раді УРСР і з'єднали підземним тунелем з будівлею Верховної Ради, деякий час тут розташовувався урядовий Будинок прийомів. За незалежної України в особняку розміщуються постійні комісії Верховної ради України. Також для них на місці колишнього саду садиби додатково зведено сучасний багатоповерховий будинок.