Сальваторе Квазімодо
Сальваторе Квазімодо | ||||
---|---|---|---|---|
Salvatore Quasimodo | ||||
Сальваторе Квазімодо в 1959 році | ||||
Народився |
20 серпня 1901 Модіка, Італія | |||
Помер |
14 червня 1968 (66 років) Амальфі, Італія ·геморагічний інсульт[1] | |||
Поховання | Монументальне кладовище | |||
Громадянство | Італія | |||
Національність | італієць | |||
Діяльність | поет | |||
Alma mater | Ist. Tec. Economico A.M. Jacid (1919)[1] | |||
Мова творів | італійська | |||
Жанр | поезія | |||
Членство | Американська академія мистецтв і наук | |||
У шлюбі з | Bice Donettid[1] і Maria Cumani Quasimodod[1] | |||
Діти | Alessandro Quasimodod[1] | |||
Премії | Нобелівська премія з літератури (1959) | |||
| ||||
Сальваторе Квазімодо у Вікісховищі | ||||
Висловлювання у Вікіцитатах |
Сальвато́ре Квазíмодо (італ. Salvatore Quasimodo; 20 серпня 1901 — 14 червня 1968) — італійський письменник, поет, перекладач. Лауреат Нобелівської премії з літератури 1959 року «за ліричну поезію, яка з класичною жвавістю висловлює трагічний досвід нашого часу».
Поезія Квазімодо, спираючись на традицію символізму, розвиває теми рідної йому Сицилії, її міфології та традицій. Разом з Еудженіо Монтале та Джузеппе Унґаретті — один з найвизначніших ліриків Італії XX століття, один з основоположників італійського герметизму.
Біографія і творчість
Італійський поет Сальваторе Квазімодо народився в Модіка, маленькому містечку біля Сіракуз (Сицилія). Його батько, Гаетано Квазімодо, був начальником залізничної станції, тому сім'я часто переїжджала з одного сицилійського містечка в друге. У 1916 році Сальваторе і його старший брат поступили в технічне училище у Мессіні, де в цей час жила родина. Хоча Сальваторе хотів вчитися в гімназії, його батьки вирішили дати дітям технічна освіта, оскільки вважали, що це практичніше. У цей час хлопець захоплюється поезією, починає читати класичну та сучасну літературу Росії і Франції, а також публікує свої перші вірші, разом з друзями випускає газету, що проіснувала дуже недовго.
У 1919 році Квазімодо залишає Мессіну і поступає до Римського політехнічного інституту, проте через грошові труднощі кидає навчання, отримавши диплом топографа. У 1920 році він одружується з Біче Донетті і починає серйозно займатися літературою, в чому його підтримує монсеньйор Рамполлі, сицилійський священик у Римі. Майбутній письменник вивчає грецьку та латину й через непевність у своїх літературних здібностях, займається роботою, що вимагає технічних знань. 31 березня 1922 року був посвячений в масони в ложі «Арнальдо да Брешія» в Лікаті.
З 1926 році Квазімодо працює в міністерстві цивільного будівництва, багато подорожує країною. Він з відкритою ворожістю ставиться до фашистів, тому не може займатися журналістикою, зате починає всерйоз писати вірші. У 1929 році швагр Квазімодо, Еліо Вітторіні, що став згодом відомим романістом, критиком і перекладачем, ввів його в літературні кола Флоренції, де Квазімодо зустрівся з поетами Еудженіо Монтале та Джузеппе Унгаретті, а також з Алессандро Бонсанті, редактором журналу «Солярій» (італ. «Solaria»), де були опубліковані кілька віршів поета-початківця.
У 1930 році Бонсанті фінансував видання першої збірки віршів Квазімодо «Вода і земля» (італ. «Acque e terre»), де чимало віршів присвячено Сицилії, і насамперед — маленький шедевр «Вітер над Тіндарі» (італ. «Vento a Tindari»). Уже в першій збірці Квазімодо відчувається вплив герметизму, поетичного напрямку, типовими рисами якого, на думку американського критика Томаса Г. Бергіна, були „зашифрована образність, культ слова і строгий, часом загадковий інтелектуалізм“. До поезії Квазімодо застосовується поняття „магія слова“, віра в те, що слова автономні, що вони несуть не лише чисто описову функцію.
Протягом наступних декількох років Квазімодо випустив ряд поетичних збірок: «Потонулий гобой» (італ. «Oboe sommerso», 1932), «Аромат евкаліпта та інші вірші» (італ. «Odore di eucalyptus e altri versi», 1933), «Ерато і Аполліон» (італ. «Erato e Apollion», 1936), і «Вірші» (італ. «Poesie», 1938). Реалізм «Води і землі» змінюється в цих збірках герметизмом. У 1932 році, через рік після Монтале, Квазімодо удостоюється Флорентійської премії «антик Фатторе», а в 1934 році переїжджає до Мілану, де зближується з гуртком південноіталійських інтелектуалів, які називають себе „юними емігрантами“. У цей час Квазімодо запізнається з Амелією Спечіалетті, і в 1935 році у них народжується донька Оріетта.
У 1938 році Квазімодо подає прохання про відставку з міністерства цивільного будівництва і стає асистентом Чезаре Дзаваттіні, редактора кількох періодичних видань, що належать видавництву Мондадорі, а наступного року — редактором тижневика «Темпо» (італ. «Il tempo»). У тому ж році у танцівниці Марії Кумані від зв'язку з Квазімодо народжується син Алессандро. У цей час поет займається перекладами: його книга «Лірики Греції» (італ. «Lirici greci»), переклад давньогрецької поезії сучасною італійською мовою, вийшла в 1940 році. У 1941 році Квазімодо стає професором італійської літератури Міланської консерваторії імені Джузеппе Верді, а в 1942 році випускає збірку вибраних і перероблених віршів «І настав вечір» (італ. «Ed e subito sera»).
Жахи другої світової війни, нещастя, що звалилися на землю і народ Італії, глибоко вразили Квазімодо і призвели до зміни його поетичного стилю, повернули його поезію до соціальних проблем. У ці роки поет бере участь у русі Опору і навіть нетривалий час перебуває у в'язниці Бергамо за антифашистську діяльність. Тоді само відбувається еволюція Квазімодо від герметизму до активної творчої позиції, «перехід від поезії внутрішнього світу до поезії причетності», як писав критик С. Маккормік.
У 1945 році Квазімодо вступив до італійської компартії, проте незабаром вийшов з її лав, коли від нього зажадали складати політичні вірші. У післявоєнні роки поет пише есе, вірші, багато перекладає, випускає програмну для своєї творчої еволюції збірку віршів «День за днем» (італ. «Giorno dopo giorno», 1947).
Після смерті першої дружини у 1948 році Квазімодо одружується з Марією Кумані; в цей час він починає писати театральні статті, спочатку для «Омнібус», а потім для «Темпо». 1956 року виходить збірка віршів Квазімодо «Фальшива і справжня зелень» (італ. «Il falso e vero verde»), якому передує програмне есе «Міркування про поезію» (італ. «Discorso sulla poesia»), де стверджується, що у своїх віршах поет зобов'язаний виражати свої ідеологічні погляди. Наприкінці 1958 році Квазімодо відвідав СРСР, де через хворобу затримався до травня наступного року.
Незважаючи на безумовний авторитет Квазімодо в літературних колах, він не вважався найзначнішим італійським поетом, тому повідомлення щодо присудження йому Нобелівської премії з літератури за 1959 рік було великою несподіванкою. Квазімодо був удостоєний премії за „ліричну поезію, яка із класичною жвавістю висловлює трагічний досвід нашого часу“. У своїй промові на церемонії нагородження Квазімодо сказав, що „поезія народжується на самоті і… з цієї самотності поширюється у всіх напрямках… Поезія, навіть лірична, — це завжди «мова». Слухачем може бути хто завгодно: сам поет, його дух, випадковий перехожий або тисячі людей“.
У 1960 році Квазімодо розлучився зі своєю другою дружиною. У 1960-х роах він публікує збірку статей «Поет і політик та інші есе» (італ. «Il poeta e il politico e altri saggi», 1960) та останню збірку віршів «Давати і мати» (італ. «Dare e avere», 1966). Квазімодо помер раптово, від крововиливу у мозок, 1968 року, під час поетичного фестивалю в Амальфі, де він був головою журі.
Хоча багато сучасних критиків вважають Квазімодо великим представником герметизму, порівняння з Монтале і Унгаретті він не витримує. У 1959 році американський дослідник Глауко Кембон зазначив, що „Квазімодо, безперечно, належить важливе місце [серед] сучасних італійських поетів, хоча останні його книги нерідко розчаровують“. У статті, опублікованій в «Books Abroad» роком пізніше, критик Франсіс Голффінг називає Квазімодо „досить простим поетом в порівнянні з такими майстрами, як Монтале, Еліот чи Єйтс“. У той же час англійський літературознавець Баура в 1960 році писав, що Квазімодо, „як жоден інший сучасний поет, говорить від імені всієї Європи“. Квазімодо також широко відомий своїми критичними статтями і лібрето, а особливо — перекладами Шекспіра і античних авторів, а серед них Гомера, Есхіла, Софокла, Вергілія і Катулла, а також сучасних європейських та американських поетів, наприклад Пабло Неруди.
Крім Нобелівської премії, Квазімодо у 1953 році разом з Діланом Томасом отримав поетичну премію «Етна — Таорміна», а також премію Віареджо (1958) і почесний ступінь Оксфордського університету (1967).
Твори
- Acque e terre (1930)
- Oboe sommerso (1932)
- Erato e Apòllìon (1938)
- Poesie (1938)
- Ed è subito sera (1942)
- Con il piede straniero sopra il cuore (1946)
- Giorno dopo giorno (1947)
- La vita non è sogno (1949)
- Il falso e vero verde (1954)
- La terra impareggiabile (1958)
- Il poeta e il politico e altri saggi (1960)
- Dare e avere (1966)
Приклад поезії
- На гіллі плакучих верб
- Чи ми могли співать, коли нога чужинця
- Була над нашим серцем, -
- Поміж мерців. Забутих серед площ
- На вкритій кригою, твердій траві,
- Під жалісливі лементи дітей,
- Під чорні стогони
- Тих матерів, що вийшли зустрічать
- Своїх синів, розп'ятих на стовпах?
- Ми на гілля плакучих верб
- Повісили і ліри наші,
- І журний вітер їх розгойдував поволі.
- Переклав з італійської Микола Бажан
Українські переклади
Поезії Квазімодо українською перекладали Микола Бажан, Володимир Біляїв.
Див. також
Примітки
- Princiotta C. Dizionario Biografico degli Italiani — 2016. — Vol. 85.
Джерела та література
- Антологія зарубіжної поезії другої половини XIX — ХХ сторіччя. 10-11 класів: Посібник для загальноосвітніх навчальних закладів / Укладач і вступна стаття Д. С. Наливайко. — Київ : Навчальна книга, 2003. — 319 с. — ISBN 966-7943-09-7.
- Квазімодо Сальваторе. Біографія
- Salvatore Quasimodo. Biografia (італ.)
- Sito Ufficiale del Parco Letterario «Salvatore Quasimodo — La terra impareggiabile» (італ.)
- Le poesie di Salvatore Quasimodo (італ.)
- Биография Сальваторе Квазимодо (рос.)