Сиро-малабарська церква

Відповідно до церковного Передання Євангелію в Індію приніс апостол Фома. За переказами святий Фома висадився на Малабарському узбережжі (сучасний штат Керала) в південно-західній частині півострова Індостан близько 52 року н. е. Фома проповідував Євангеліє в різних провінціях Індії, а в 72 році прийняв мученицьку смерть в місті Меліпура (суч. Ченнаї, раніше Мадрас) - був проткнутий кілками.

Традиція говорить про будівництво апостолом семи церков в містах Керали-Кодунгалооре, Ніранаме, Колламом, Чайалі, Коттакаву, Коккамангаламі і Палайюрі. У цих містах ще до християнської ери існували єврейські колонії та спочатку, склад перших християнських громад в цих містах був змішаним, в них входили навернені іудеї та місцеві жителі.

З перших століть нашої ери малабарські християни тісно взаємодіяли з християнськими громадами, які потім утворили несторіанську ассірійську церкву Сходу. Це призвело до того, що індійські християни використовували в літургійному житті східно-сирійський або халдейский обряд як і Ассірійська церква Сходу, хоча і привнесли в нього деякі свої риси.

У IV столітті з Персії в південно-західну Індію мігрувало велика кількість християн. Вихідців з Персії серед малабарських християн традиційно іменували Хананіти або Жителі півдня, в той час як корінних християн-індусів — Мешканці півночі. Цей поділ зберігся в сиро-малабарській католицькій церкві до теперішнього часу, представники цих груп належать до різних єпархій.

Принаймні, починаючи з IV століття єпископи Малабарської церкви призначалися з Персії Церквою Сходу. У VIII столітті громада отримала власного митрополита, який обіймав десяте місце в ієрархічному переліку Ассірійської церкви Сходу. Оскільки єпископи і митрополити, як правило, не знали місцевої мови, їх функції обмежувалися здійсненням літургії і рукоположенням нових священників, реальна адміністративна влада перебувала в руках індійського священика, званого архідияконом всій Індії.

Громада християн апостола Фоми на Малабарському узбережжі входила в індійське суспільство на положенні особливої ​​касти[22]. Незважаючи на те, що організаційно малабарська церква була влаштована за зразком стародавніх східних церков, а літургійний халдейский обряд був спільним з Церквою Сходу, культурне життя християн апостола Фоми носила чисто індійський характер. Аж до XV століття індійські християни не контактували з європейськими церквами.

Сиро-малабарська церква св. Йосифа. Над входом — хрест св. Фоми

У 1498 році на Малабарське узбережжі прибули кораблі португальського мореплавця Васко да Гами. Португальські місіонери, послані в Індію, на свій подив зустріли в нових землях невідому їм давню християнську церкву, яка була прийнята в літургійне спілкування з Римом.

Питання про те, чи була індійська церква несторіанською до прибуття португальців, залишається дискусійним. Католицька енциклопедія 1913 року підтверджує, що цьому є достатньо свідчень, крім того, що церква очолювалася єпископами з Персії[23], але самі сиро-малабарці стверджують, що їхня церква ніколи не приймала несторіанство, незважаючи на тривалі контакти з несторіанською церквою Сходу.

Втім при встановленні літургійного спілкування духовенство індійців підтвердило португальським єпископам своє сповідування христології, затверджену Ефесським собором. Проте латинське духовенство ставилося до Сиро-Малабарського кліру насторожено, підозрюючи його в єресі. Португальці не поставились з повагою до місцевої традиції та почали діяльність щодо поступової латинізації церкви, яка в підсумку призвела до численних розколів малабарського християнства.

У 1534 році португальцями була заснована єпархія латинського обряду в Гоа, а в 1558 році в Кочині. У 1599 році португальський архієпископ Алексіш Менешес скликав собор в Діампере, на якому було вирішено ввести у малабарців латинську літургію. Власна ієрархія індійців скасовувалася, на чолі церкви встали латинські єпископи. Будь-які спроби чинити опір латинізації придушувалися, колишній глава церкви архідиякон Гіваргхез був кинутий у в'язницю.

У 1653 році значна частина християн апостола Фоми заявила про розрив відносин з Римом. Група священиків під керівництвом архідиякона дала урочисту клятву про непокору латинському духовенству. Оскільки древні зв'язки з Ассірійською церквою Сходу до XV століття були втрачені, пошуки цією групою союзників привели їх до контактів з патріархом давньосхідної Сиро-яковитською церквою. У 1665 році патріарх цієї церкви погодився послати єпископа очолити громаду за умови, що вона прийме сирійську міафізитську христологію і західно-сирійський (антиохійський) літургійний обряд. Ця група стала автономною Церквою в рамках Сиро-яковитського патріархату і відома під назвою Маланкарська церква. Інші християни апостола Фоми залишилися в сопричасті з Римським єпископом, поклавши таким чином початок сучасної Сиро-малабарської католицької церкви і уникнувши надалі розколів.

Навпаки, Маланкарська церква в подальшому пережила цілу низку розколів, в результаті яких до кінця XX століття з неї утворилися п'ять церков західно-сирійського обряду: давньосхідні Маланкарська сиро-яковитська церква і Маланкарська православна сирійська церква, східнокатолицькі сиро-Маланкарська церква, яка зазнала великий вплив англіканської доктрини Маланкарської церкви та непризнана іншими церквами світу (включаючи давньосхідні) Малабарська Незалежна Сирійська церква.

Святий Престол відреагував на розкол 1653 року тим, що усунув від управління сиро-малабарською церквою єзуїтів і послав до Індії місію кармелітів, котрі керували Сиро-Малабарськими громадами аж до 1896 року. До 1662 році в єдність з Римом, тобто в Сиро-Малабарського католицьку церкву, повернулося 84 громади з 116, включені в створений у 1659 році Апостольський вікаріат Малабара, в 1779 році перейменований в Архиєпископію Вераполі. У 1887 році вони з Архиєпархії Вераполі були виділені сиро-малабарські громади в Апостольські вікаріат Трічура і Коттаяма (з 1896 року Чанганачеррі), в 1896 році з них був виділений Апостольський вікаріат Ернакулама, а в 1911 році з них всіх був виділений Апостольський вікаріат Коттаяма.

Інтер'єр сиро-малабарської церкви в Кералі

Постійні структури сиро-малабарської церкви були утворені в 1923 році, апостольський вікаріат був перетворений в єпархії, Апостольський вікаріат Ернакулама в архідієцезію (в 1953 році до них була додана Єпархія Теллічеррі виділена з Єпархії Каликута).

Структура церкви прийняла такий вигляд:

• митрополія Ернакулама
• архиєпархія Ернакулама
• єпархія Трічура
• єпархія Чанганачеррі
• єпархія Коттаяма

У XX столітті церква зазнала бурхливе зростання чисельності прихожан. Якщо в 1876 році було близько 200 000 сиро-малабарських католиків, то до 30-х років XX століття їх число подвоїлося. У 1960 році налічувалося майже 1,5 мільйона прихожан, а до початку XXI століття їх число наблизилося до 4 мільйонам.

Митрополит і Брама всієї Індії, митрополит Геваргезе, наступник Мартоми Слії (апостол Святого Томи).

У XX столітті існували певні недорозуміння між ієрархією сиро-малабарської католицької церкви і латинської ієрархією в Індії з питання створення сиро-малабарських парафій за межами штату Керала для окормлення сиро-малабарців, що переїхали в іншу частину країни. Ще в 1958 році були створені апостольські екзархати Сагара, Сатна, Удджайна і Чандри, в 1972 році - апостольські екзархати Біджона і Джагдалпур. Тільки в 1977 році це питання було врегульоване, сиро-малабарская церква отримала можливість створювати за межами південного заходу країни свої єпархії, всі 6 апостольських екзархатів стали єпархіями.

У XX столітті також йшов процес очищення сиро-малабарської літургії від зайвих латинських запозичень. Новий міссал, заснований на відновленої східно-сирійської літургії, був представлений в 1962 році, проте викликав ряд протестів з боку прихильників латинізованої літургії. У 1988 році папа Іоанн Павло II дозволив єпархіям сиро-малабарської церкви служити літургію по обом міссальям та самостійно вирішувати питання про найбільш зручні варіанти літургії.

Разом з тим колишні єпархії були відокремлені - з Єпархії Трічура були виділені Єпархія Палаккада (1974) і Єпархія Ірінджалакуди (1978), з Єпархії Теллічеррі - Єпархія Манантаваді (1973) і Єпархія Тамарассеррі (1986), з Єпархії Чанганачеррі - Єпархія Палау (1950) і Єпархія Канджірапаллі (1977), з Архиєпархії Ернакулама - Єпархія Котамангалама (1956). 16 грудня 1992 року Сиро-малабарська католицька церква отримала статус Верховного архієпископства. У 1995 році єпархії Трічура та Теллічеррі стали архиєпархіями (Єпархія Чанганачеррі стала архиєпархією ще 1956 році, Єпархія Коттаяма отримала аналогічний статус в 2005 році). Пізніше були створені діаспоральні структури церкви - Єпархія святого Фоми в Чикаго (2001), Єпархія Святого Томи в Мельбурні (2014 року) і Апостольський екзархат Канади (2015).

1 березня 2008 року папа Бенедикт XVI оголосив про причислення до лику святих Блаженної Альфонси, яка стала першою святою Сиро-малабарської церкви і першою католицькою святою з Індії.