Ситковецький цукровий завод

Невеликий цукровий завод в маєтку графа Станіслава Потоцького в селі Ситківці Липовецького повіту Київської губернії Російської імперії[1] побудований у 1836 році, на ньому працювали кріпосні селяни[2].

Реформа 1861 року збільшила кількість малоземельних і безземельних селян, які йшли працювати на завод і його плантації. У 1868 році Потоцький підписав договір оренди з акціонерним товариством, яке очолювали барон К. Таубе і француз І. Гоффаром, у відповідності з цим договором у Ситківцях почалося будівництво нового цукрового заводу, обладнання для якого закупили за кордоном (в основному, в Австро-Угорщині). Восени 1867 року завод виробив 87 617 пудів цукру-піску (в цей час на підприємстві працювало 240 чоловіків та 20 жінок, в основному з місцевих жителів)[2].

Умови роботи були дуже важкими - тривалість робочого дня становила 16 годин без перерви на обід та без вихідних, на підприємстві діяла система штрафів, а праця дітей і жінок оплачувалася нижче, ніж праця робітників-чоловіків[2].

У 1894 році робітник заводу А. П. Данилевський звернувся з скаргою на умови праці до губернатора, але його прохання залишилося без розгляду. У 1896 році робітники заводу почали страйк, вимагаючи збільшити зарплату. Адміністрація заводу викликала поліцію і жандармів, але надалі була змушена піти на поступки і частково задовольнити вимоги страйкарів[2].

У 1882 році на гроші робітників цукрового заводу і селян у побудованому ними будинку відкрито однокласне народне училище, до 1902 році училище стало двухклассным (у ньому працювало три вчителі)[2].

Після Лютневої революції політична активність населення збільшилася, 24 квітня 1917 року на мітингу робітники заводу прийняли рішення про встановлення на підприємстві 8-годинного робочого дня і робітничого контролю над виробництвом[2].

У грудні 1917 року на заводі створили загін народної міліції, але вже в березні 1918 року село було окуповане австро-німецькими військами, які залишалися тут до листопада 1918 року. Німці вивезли запаси цукру зі складів цукрового заводу і проводили реквізиції продовольства у населення. Надалі, село опинилося в зоні бойових дій громадянської війни і радянсько-польської війни[2].

У червні 1920 року частини 14-ї армії РСЧА вибили поляків із села, почалося відновлення господарства (в тому числі, цукрового заводу). У вересні 1920 року організовано гуртки ліквідації неписьменності і трудова школа[2].

У 1929 році відновлення цукрового заводу повністю завершено, а в ході індустріалізації 1930-х років оснащений новим обладнанням, що збільшили продуктивність. У 1932 році завод виробив 32 тис. центнерів цукру, в 1940 році - 56 тис. центнерів. Робітники заводу брали активну участь у стахановському русі (перед початком війни, в 1941 році на заводі було 90 стахановців і 57 ударників)[2]

В ході Другої світової війни село було окуповано німецькими військами. У вересні 1941 року тут виникла група підпільників, якою керували лікар В.В. Монастирський і колишній працівник міліції Д.І. Савич. До складу групи входило спочатку 8 чоловік, потім 20. Підпільники розповсюджували листівки і зведення Радінформбюро, допомагали партизанам продуктами і медикаментами, знищили групу поліцаїв в Іллінцях (у яких захопили зброю). Влітку 1942 року учасники групи (робітник цукрового заводу П. Пороховник і "окруженець" комісар РСЧА Пустовалов) підірвали німецький ешелон. На початку 1943 року гестапо вийшло на слід групи і 14 підпільників були заарештовані та убиті[2].

14 березня 1944 року радянські війська вибили гітлерівців із села. Відступаючи, гітлерівці спалили цукровий завод, розграбували і зруйнували МТС, школи, приміщення колгоспу і багато житлових будинків. Відновлення заводу почалося в 1944 році і вже в 1945 році він був введений в дію. На мітингу у річницю визволення робітники заводу прийняли резолюцію «Нехай знають прокляті фашисти, що ми живемо і будуємо, успішно відновлюємо завод» і пожертвували 12 300 рублів готівкою і 9000 рублів облігаціями державної позики на будівництво літакової ескадрильї «Прапор перемоги» та прискорення розгрому ворога[2].

Згідно з четвертим п'ятирічним планом відбудови та розвитку народного господарства СРСР потужність заводу була збільшена, в 1951 році за високі показники роботи він був нагороджений Всесоюзною грошовою премією Міністерства харчової промисловості СРСР[2].

У 1970 - 1971 рр. завод виробив 154 тис. ц цукру. За успішне виконання п'ятирічного плану 1 працівник був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, два - орденом "Знак Пошани" і 42 - ленінськими ювілейними медалями[2].

В цілому, в радянський час завод був найбільшим підприємством райцентру[3][2][4][5], на його балансі знаходилися житлові будинки, заводський клуб та інші об'єкти соціальної інфраструктури.

У травні 1995 року Кабінет Міністрів України затвердив рішення про приватизацію цукрового заводу[6].

16 вересня 2002 року господарський суд Вінницької області визнав завод банкрутом і розпочато процедуру його ліквідації[7].