Соколовський Михайло Григорович

Прихід Соколовського в команду збігся зі зміною наставника — новим керманичем став Володимир Максимович Сальков. Саме з його іменем будуть пов'язані успіхи «Шахтаря» у середині 1970-х років (пост головного тренера він покинув у 1978 році). У 1975 році донеччани стали «срібними» призерами чемпіонату СРСР, що дало змогу команді вперше в історії виступити в єврокубках (у Кубку УЄФА), а центральний півзахисник «Шахтаря» увійшов до списку 33 найкращих футболістів країни.

Кінець 70-х років став дуже успішним для донеччан — «бронза» чемпіонату і фінал Кубка СРСР у 1978 році, віце-чемпіонство у 1979 році. Це «срібло» стало найвищим досягненням «гірників» за всі чемпіонати Радянського Союзу. Донецька команда, яка ще на початку 60-х рр. здобула славу кубкового бійця, виграла Кубок СРСР у 1980 та 1983 роках і входила до фіналу у 1985 і 1986 роках. У «Шахтарі» Соколовський, можливо, не став зіркою радянського футболу, оскільки команда не була лідером чемпіонату, зате після 1987 року півзахисника відзначили нагородою «Вірність клубу» — за найбільше зіграних матчів серед усіх футболістів команди (400 ігор у вищій лізі за «Шахтар»). Тричі входив до списку 33 найкращих футболістів СРСР (1975 — 3 місце, 1982 та 1983 рр. під № 2)

Як на футболіста середини поля, Михайло Соколовський багато забивав, ставши найкращим бомбардиром клубу в історії виступів у першостях СРСР — 87 м'ячів. Зумів поєднати вміння допомагати нападникам та самостійно бити по воротях. Від 1981 до 1987 року — капітан «Шахтаря» (Донецьк). Зумів увійти до символічного Клубу ім. Г. Федотова для гравців, які забили понад 100 голів у вищій лізі, Кубку СРСР та єврокубках.

Закінчував виступи у друголіговому «Кристалі» (Херсон) як тренер-гравець.

У 1988 році перебував у складі херсонського «Кристалу» — був гравцем-тренером. Згодом працював у командах «Антрацит» (Кіровське), «Сталь» (Стальова Воля, Польща), «Силур» (Харцизьк), «Шахтар» і «Металург» (Донецьк), «Металург» (Запоріжжя).

Одружений. Має сина Дениса і дочку Марину.[2]