Сонячне вітрило
Со́нячне вітри́ло — пристрій, що використовує тиск сонячного світла чи лазера на дзеркальну поверхню для приведення в рух космічного апарату.
Слід розрізняти поняття «сонячне світло» (потік фотонів, саме воно використовується сонячним вітрилом) і «сонячний вітер» (потік елементарних частинок і йонів).
Ідея польотів у космосі з використанням сонячного вітрила виникла в 1920-ті роки в Росії і належить одному із піонерів ракетобудування Фрідріху Цандеру, який виходив з того, що частинки сонячного світла — фотони — мають імпульс і передають його будь-якій поверхні, що освітлюється, створюючи тиск. Тиск сонячного світла вперше виміряв російський фізик Петро Лебедєв в 1900 році.
Тиск сонячного світла надзвичайно малий (на Земній орбіті — близько 5·10−6 Н/м²[1] [2] ) і зменшується пропорційно квадрату відстані від Сонця. Але соняче вітрило зовсім не потребує ракетного палива, і може діяти протягом майже необмеженого періоду часу, тому в деяких випадках його використання може бути привабливим. Ефект сонячного вітрила використовувався декілька раз для проведення малих корекцій орбіти космічних апаратів, в ролі вітрила використовувались сонячні батареї або радіатори системи терморегуляції. Але на сьогодні жоден із космічних апаратів не використовував сонячне вітрило як основний двигун.
Сонячне вітрило в проєктах зорельотів
Сонячний вітрильник — найперспективніший і найреалістичніший на сьогодні варіант зорельоту.[3],[4],[5]
Перевагою сонячного вітрильника є відсутність палива на борту. Реактивний спосіб руху є важко здійсненним для міжзоряних подорожей. Для реактивного польоту до зірок необхідна величезна кількість палива. Це збільшує стартову масу зорельоту і потребує збільшення потужності двигуна, що в свою чергу змушує збільшувати стартову масу реактивного зорельоту. В результаті на долю корисного навантаження майже нічого не залишається.
Недоліком сонячного вітрильника є той факт, що за межами Сонячної системи тиск сонячного світла наближається до нуля. Тому існує проєкт розгону сонячного вітрильника лазерними установками з якого-небудь астероїду. Цей проєкт ставить завдання точного наведення лазерів на наддалеких відстанях і створення лазерних генераторів відповідної потужності.
Уже зараз можна збудувати міжзоряний зонд, що буде використовувати тиск сонячного вітру. За оцінками спеціалістів він розвине швидкість до 0,15 c (швидкості світла). З такою швидкість до найближчої зірки зонд долетить за 30 років.
Існує 2 варіанти сонячних вітрильників: на тиску електромагнітних хвиль і на потоці частинок.
Космічна регата
В 1989 році ювілейною комісією Конгресу США в честь 500-річчя відкриття Америки було оголошено конкурс. Його ідея полягала у виведенні на орбіту декількох сонячних вітрильних кораблів, розроблених в різних країнах, і проведенні перегонів під вітрилами до Марсу. Весь шлях планувалось пройти за 500 днів. Свої заявки на участь в конкурсі подали США, Канада, Велика Британія, Італія, Китай, Японія і Радянський Союз. Старт повинен був відбутися в 1992 році.
Претенденти на участь стали вибувати майже одразу, зіткнувшись з рядом проблем технічного та економічного плану. Розпад Радянського Союзу, однак, не призвів до припинення роботи над російським проєктом, який, на думку розробників, мав усі шанси на перемогу. Але регата була скасована через фінансові труднощі у ювілейної комісії (а можливо, через сукупність причин). Грандіозне шоу не відбулось. Але сонячне вітрило російського виробництва було створене (єдине зі всіх) спільно з НПО «Енергія» і ДКБА, і отримало першу премію конкурсу.[6]
Космічні апарати, що використовують сонячне вітрило
Перше розгортання сонячного вітрила в космосі було здійснено на російському кораблі «Прогрес» 4 лютого 1993 року в рамках проєкту «Знамя».
21 травня 2010 року Японське космічне агентство (JAXA) запустило ракету-носій H-IIA, на борту якої знаходились космічний апарат IKAROS із сонячним вітрилом і метеорологічний апарат для вивчення атмосфери Венери[7]. IKAROS було оснащено надтонкою мембраною розміром 14 на 14 метрів. За його допомогою пропонується досліджувати особливості руху апаратів з використанням сонячного світла. За словами агентства, на створення апарату було витрачено 16 мільйонів доларів. Розгортання сонячного вітрила розпочалось 3 червня 2010 року, а 10 червня успішно завершилось. За кадрами, переданими з борту IKAROS, можна зробити висновок, що всі 200 квадратних метрів ультратонкого полотна розгорнулись успішно, а тонкоплівкові сонячні батареї почали виробляти енергію.
Зараз в Росії існує консорціум «Космічна регата»,[8] який провів декілька дослідів із сонячними відбивачами з метою освітлення районів нафто- і газодобування. Також існують проєкти виплавлення дзеркал на орбіті з астероїдов[9].
Запропоновані проєкти та проєкти на стадії розробки
Breakthrough Starshot — інженерний проєкт по розробці міжзоряного космічного апарату для польоту до Альфи Центавра. Запропонований у 2016 році підприємцем Юрієм Мільнером та астрофізиком Стівеном Хокінгом. Автори проєкту пропонують пересувати вітрило за допомогою потужного випромінювання від лазерів, розташованих на землі. Вважається, що швидкість пересування апарату може досягнути 15 — 20% від швидкості світла. Наразі проєкт отримав початкове фінансування у розмірі 100 млн. доларів США.
Див. також
- Світловий тиск
- ESTCube-1, супутник, що використовує сонячне вітрило
- Breakthrough Starshot
Примітки
- С.В. Грызлов. http://kvant.mirror1.mccme.ru/1988/06/davlenie_sveta.htm Давление света. — «Квант», 1988. — № 8. — С. 19-21.
- С.В. Грызлов. Давление света. — «Квант», 1988. — № 8. — С. 19-21.
- Роберт Л. Форвард К звёздам на острие луча
- Ч. Дэнфорт Под парусом в протонном ветре
- Эрик М. Джонс Корабль Дайсона
- Нина БАВИНА
- Сайт проєкту «ІКАРОС»(англ.)
- Солнечные паруса и рефлекторы
- Киотский протокол, глобальные проекты — космическая энергостанция
Посилання
Література
- Эльясберг П. Е. Введение в теорию полёта искусственных спутников Земли. — М, 1965.