Соціал-демократична партія України (об'єднана)

Партія виросла з гуртків «неформалів», перший з яких виник на початку 1988 року у середовищі Львівського міського дискусійного клубу. Лідерами цього осередку були Євген Патракєєв і Андрій Павлишин. З 1989 року об'єднання прихильників соціал-демократичних ідей іменували «Організацією соціал-демократів України».

Установчий з'їзд партії відбувся у травні 1990 року. Нова організація отримала ім'я Соціал-демократична партія України (СДПУ) і була зареєстрована 1 листопада 1991 року. Першим головою партії став Андрій Носенко, ідеологом і автором основних документів партії був «політичний редактор» Віктор Вовк[2].

СДПУ була колективним членом Народного Руху України. На президентських виборах 1991 року підтримала В'ячеслава Чорновола.

В листопаді-грудні 1992 року Соціал-демократична партія України об'єдналася з Об'єднаною соціал-демократичною партією України, зберігши назву СДПУ. Лідером партії став народний депутат Юрій Збітнєв (від «старої» СДПУ), а головою правління обрали народного депутата Володимира Московку (від колишньої ОСДПУ). На парламентських виборах 1994 року обидва керівники партії, однак, до Верховної Ради не були переобрані.

На президентських виборах 1994 року підтримала в першому турі Володимира Ланового, а в другому — Леоніда Кравчука[2].

У 1995 році керівництво СДПУ ухвалило рішення об'єднатися з Партією прав людини (Партією цивільних прав) і Партією справедливості[3]. Лідером СДПУ був обраний міністр юстиції Василь Онопенко, а його заступниками — адвокат Віктор Медведчук та підприємець Ігор Плужніков. Саме вони були лідерами двох неформальних груп впливу всередині партії[4].

27 квітня 1996 року на з'їзді СДПУ було ухвалене рішення перейменувати партію в Соціал-демократичну партію України (об'єднану) (СДПУ(О)). Центральним друкованим органом партії стала «Наша газета +».

На парламентських виборах 1998 року отримала 4 % голосів виборців. Віктор Медведчук став заступником Голови Верховної Ради. Але одразу після виборів всередині партії розгорівся конфлікт, внаслідок якого її залишив Василь Онопенко та група його прихильників, що згодом створили Українську соціал-демократичну партію (УСДП)[2].

На XIII з'їзді в жовтні 1998 року головою партії обрано Медведчука. Петро Порошенко, який був до того членом партії, входив у парламентську фракцію об'єднаних соціал-демократів, був обраний членом Політбюро СДПУ(О). Фракцію СДПУ(О) у Верховній Раді очолив Євген Марчук. Проте невдовзі шляхи Марчука і СДПУ(О) розійшлися. Прихильники експрем'єра створили власну партію — Соціал-демократичний союз[2]. А фракцію об'єднаних соціал-демократів у парламенті очолив близький до Ігоря Плужнікова Олександр Зінченко.

На президентських виборах 1999 року СДПУ(О) підтримала Леоніда Кучму — на з'їзді партії лише один делегат висловився проти[5]. Після перемоги Кучми партійна фракція підтримала призначення прем'єр-міністром Віктора Ющенка, проте після його відмови увійти до лав СДПУ(О) стала чи не найпримиреннішим його опонентом. «Перемир'я» між ними було укладено лише під час парламентського перевороту 2000 року, організованого, зокрема, Віктором Медведчуком, після якого він став першим заступником Голови Верховної Ради.

У лютому 2000 році із фракції СДПУ (О) вийшов Петро Порошенко, очоливши створену раніше «під ключ» партію «Солідарність»[2].

На виборах до Верховної Ради України у 2002 році СДПУ(О) здобула 6,27 % голосів. Парламентську фракцію об'єднаних соціал-демократів спочатку очолив Віктор Медведчук, а після його призначення керівником президентської адміністрації — Леонід Кравчук. Олександр Зінченко був обраний заступником Голови Верховної Ради як висуванець СДПУ(О), але у 2003 році розірвав стосунки з партією.

СДПУ(О) стала однією з інініціаторів проведення політичної реформи, і на цьому ґрунті відбулося певне зближення з соціалістами та комуністами. Але попри інформацію про можливість підтримки соціал-демократами Олександра Мороза[6], у кампанії 2004 року СДПУ(О) підтримала Віктора Януковича[7].

На парламентських виборах 2006 року СДПУ(О) брала участь у складі блоку «Не так!», що одержав усього 257 106 голосів (1,01 %) і не подолав 3 % бар'єр.

26 квітня 2006 у зв'язку з поразкою СДПУ(О) на виборах Леонід Кравчук заявив про намір вийти з керівних органів партії й зайнятися суспільно-політичною діяльністю в вільнішому режимі, без прив'язки до однієї партії.

Віктор Медведчук заявив про намір покинути пост голови СДПУ(О) ще 29 березня 2006 року, проте зміна керівництва відбулася лише на XXI з'їзді партії (проводився у два етапи влітку 2007). 17 серпня 2007 головою СДПУ(О) був обраний Юрій Загородній[8].

Представники СДПУ(О) — спочатку Михайло Папієв, а згодом — і Нестор Шуфрич — увійшли до складу уряду Віктора Януковича. В серпні 2007 року вони вийшли з партії у зв'язку з наміром балотуватися до Верховної Ради за списком Партії регіонів[9][10]. СДПУ(О) брати участь у виборах відмовилася, пояснюючи за тим, що вважає їх незаконними.

У 2007 році лідер СДПУ(о) Юрій Загородній заявляв, що в партії близько 20 тисяч реальних членів. Проте фактично з 2010 року партія припинила активну діяльність. З'їзди СДПУ(О) не проводилися, у виборах на загальнонаціональному рівні участі вона також не брала, висуваючи лише кандидатів по окремих округах (проте жодний з них зрештою не був обраний депутатом).

Значна частина чільних діячів партії з 2012 року опинилася в створеній за ініціативою Віктора Медведчука організації «Український вибір», ті, хто не поділяв проросійське спрямування цієї організації, від партійної діяльності відійшли[5]. Юрій Загородній певний час формально залишався лідером СДПУ(О), проте у парламентських виборах 2019 року балотувався за списком ОПЗЖ і декларував членство у цій партії. В офіційних документах першою особою партії називали також керівника її виконкому Юрія Говоруху, проте в червні 2020 року він помер[11].

Сама СДПУ(О) позиціонувала себе як центристська сила.[12][13][14] Однак велика частина експертів класифікувала її як праву партію, або ж взагалі вважала її «позаідеологічною» організацією, що лобіювала інтереси бізнесу, який належав кільком ключовим фігурам у лавах СДПУ(О). Очільників партії не раз звинувачували в належності до олігархії, сповідуванні авторитаризму і використанні у свої цілях кримінальних угруповань. Партія ці звинувачення відкидала.

Віктор Медведчук, лютий 2005 року:

1. Ми будемо виступати категорично проти будь-яких спроб перегляду політреформи. Політреформа повинна вступити в дію або 1 вересня 2005 року, або 1 січня 2006 року.
2. Наша партія йшла на вибори у 2002 році із програмними принципами про те, що повинен обиратися облраду, що формує свій виконавчий орган — виконком. І саме виконком розпоряджається обласним бюджетом. Тобто ми прагнемо до розширення функцій органів місцевого самоврядування.
3. Ми будемо домагатися активного співробітництва України в рамках Єдиного економічного простору.

Про тоталітаризм партії та її близькість до фашистської ідеології заявляли у 2004 році депутати ВРУ Віктор Ющенко та Сергій Терьохін[15] після фальсифікації виборів у Мукачеві. Також відзначали належність або підконтрольність партії загальнонаціональних ЗМІ (видання «Киевские ведомости», «2000», «День» і телеканали «Інтер», «1+1», Перший національний)[16].

• Офіційний сайт