Сєрова Валентина Василівна

Валентина Сєрова народилася в Харкові 10 лютого 1919 року. Мати — актриса Клавдія Михайлівна Половікова, уроджена Діденко; батько — Василь Половіков (Половик, 1893—1966), інженер-гідролог, був репресований. Валентина майже все своє дитинство провела у бабусі у місті Валки (район Посуньки, за річкою Мжа). У 1927 році вони з матір'ю переїхали до Москви. У десять років дівчинка вийшла на сцену студії Малого театру у виставі «Настане час» за драмою Р. Роллана. Її дебютом була роль хлопчика на ім'я Давид — сина головної героїні вистави, яку грала її мати. Згодом Валентина вчилася акторській професії у своєї матері в Центральному технікумі театрального мистецтва в 1933—1934 роках. Оскільки в технікум приймали тільки з 16 річного віку, Валентина підчистила свою метрику, виправивши день народження на 23 грудня 1917 року. З того часу саме ця дата вважалася офіційним днем народження Валентини Сєрової.

Професійну кар'єру Сєрова почала на підмостках Центрального ТРАМу (нині Ленком), де працювала з 1933 по 1941 рік, 1943—1950, 1959—1964. Перша роль у цьому театрі — Любов Гордіївна в п'єсі Островського «Бідність - не вада». Дебют в кіно — роль Груні Корнакової в дитинстві («Груня Корнакова», 1934 г.), проте згодом цей епізод в фільм не потрапив.

1939 рік. Валентина Сєрова у фільмі "Дівчина з характером".

Письменник К. М. Симонов, артистка В. В. Сєрова та художниця А. С. Вишневицька на Ленінградському фронті, 1944 рік

У кінці 1930-х, у 1940-х роках Валентина Сєрова була однією з найпопулярніших актрис Радянського Союзу. Якщо в своєму першому фільмі, що вийшов на екран, «Суворий юнак» А. Роома вона ще фігурує як Валентина Половікова [5] — юна актриса з темним волоссям, то через чотири роки, в 1939-му, в «Дівчині з характером» К. Юдіна вона вже блондинка Валентина Сєрова та виконує головну роль. Наступний фільм Юдіна «Серця чотирьох» з Сєровою та Целіковською Людмилою Василівною, що грають двох сестер, був знятий в 1940 році, прем'єра в Домі кіно відбулася в травні 1941-го, проте через війну на екрани кінотеатрів він вийшов тільки на початку 1945-го. Під час війни Валентина Сєрова зіграла головну жіночу роль у фільмі «Чекай мене» за п'єсою Симонова, де виконала авторську пісню «Чуєш...Ти чекай мене (вірш)». Зйомки проходили в Алма-Аті, куди евакуювали Ленфільм і Мосфільм. У Москві вона в той період стала актрисою театру драми під керівництвом Н. М. Горчакова. Крім зйомок у кіно, до війни, а також в перші повоєнні роки Сєрова була провідною актрисою театру ім. Ленінського комсомолу, де виконувала ролі в таких спектаклях, як «Зикови», «Як гартувалася сталь», «Хлопець з нашого міста», «Під каштанами Праги», «Так і буде», «Сірано де Бержерак», «Російське питання» та інших.

Кадр з фільму «Серця чотирьох» В.Сєрова, Л. Целіковська, Є. Самойлов, П. Шпрингфельд

У 1950-х роках, після народження дочки, вона не стала повертатися в театр ім. Ленінського комсомолу, а влаштувалася в Малий театр, чому посприяв Костянтин Симонов. Традиції цієї трупи в чому відрізнялися від того, до чого звикла Сєрова в театрі ім. Ленінського комсомолу. Знайти своє місце в академічному театрі з традиційно класичним репертуаром їй було нелегко. Валентині Василівні дали тільки одну роль — актриси Коринкиної в п'єсі «Без вини винуваті». Однак в один з вечорів вона не з'явилася на спектакль, її терміново замінила інша актриса, і в театрі вибухнув скандал. Через деякий час цю історію розбирав товариський суд, і в результаті Сєрової довелося піти з Малого. Вона перейшла в Театр імені Моссовєта, де відслужила близько семи років і була досить щільно зайнята в репертуарі, хоча практично не отримувала помітних ролей. Одним з її успіхів в той період стала роль Лідії в спектаклі «Сомов та інші» за Горьким, Цю роль Валентина Василівна грала в чергу з Любов'ю Орловою. Один або два рази під час хвороби Орлової вона заміняла її в спектаклі «Ліззі Маккей». З театру ім. Моссовєту Сєрова пішла так само, як і з Малого: під час гастролей в Ленінграді вона разом з колегою зловжила алкоголем, що стало згодом предметом розгляду в колективі. У зв'язку з тим, що цей інцидент був уже не першим, актрисі запропонували звільнитися. Через деякий час їй вдалося повернутися до театру ім. Ленінського комсомолу, на сцену якого вона виходила в 1960-тих роках, виконуючи вже вікові ролі. Останнім місцем роботи Сєрової став Театр-студія кіноактора, де вона дев'ять років грала одну роль — Марію Миколаївну в спектаклі «Російські люди» за п'єсою Симонова.

«Десять років вона грала там тільки одну роль - Марію Миколаївну в п`єсі Симонова "Руські люди". Вона мріяла про роботу, але їй ніхто нічого не пропонував. Дома, коли була "у нормі", вчила ролі, які хотіла зіграти. Самою заповітною мрією була Бланш з "Трамвая "бажання" Теннессі Вільямса.»[2] Марія Симонова

«У Об`єднаному театрі драми під керуванням Горчакова вона грала лише дві ролі — Валю Анощенко в „Руських людях“ Симонова та Лизу в тургенівському „Дворянському гнізді“.»[3] — Зоя Асєєва

У кіно після «Безсмертного гарнізону» у Сєрової були тільки дві невеликі ролі — у фільмах «Кремлівські куранти» 1970 року та «Діти Ванюшина» 1973-го. У 1967 році вона знімалася в картині Самсона Самсонова «Арена», але від ролі при монтажі залишилося кілька кадрів.

11 травня 1938 року Валентина Половікова вийшла заміж за прославленого льотчика-випробувача, героя громадянської війни в Іспанії Анатолія Сєрова. Однак їх спільне життя тривала недовго: 11 травня 1939 року при виконанні навчально-тренувального польоту Анатолій Сєров розбився разом з відомою радянською льотчицею Поліною Осипенко. У вересні того ж року Сєрова народила сина, якого на честь загиблого батька було названо Анатолієм.

Другим чоловіком актриси став письменник Костянтин Симонов. Однак спільне життя пари не склалося. Костянтин, у якого не складалися відносини з Анатолієм Сєровим, сином актриси від першого шлюбу, наполіг на відправці хлопчика в інтернат за Урал, хоча родичі загиблого Анатолія Сєрова просили віддати Толіка їм. Життя Анатолія Сєрова склалося трагічно: він потрапив в колонію і повернувся в Москву важким алкоголіком, після чого незабаром помер в 36-річному віці.

Валентина Сєрова і Костянтин Симонов, 1944 рік

У 1950 році у Симонова і Сєрової народилася дочка Маша. У 1957 році подружжя розлучилося.

«Те, що було в мене з твоєю матір`ю, було найбільшим щастям мого життя та його найбільшим горем» Костянтин Симонов[4]

Ще в кінці 1940-х актриса стала зловживати алкоголем, що негативно позначилося як на її шлюбі з Симоновим, так і на роботі в театрі.

«Нещастя переслідували її. Хвороба, довгі, виснажливі курси лікування, син Толя — хронічний алкоголик, що чудом не потрапив до тюрми, безкінечні суди з матір`ю, яка у розрахунку на симоновські аліменти, намагалась позбавити Валю материнських прав. Марію відібрати не вдалося, чого це їй коштувало! Щоо могло її врятувати, так це якась хороша, серьйозна робота. Але привид скандалу, що незримо майорів за її спиною, погані чутки закривали їй двері кіностудій та столичних театрів. до того ж ні для кого не було таємницею, що Симонову неприємно було чути саме ім`я Сєрової, її поява на сцені чи екрані. Про це знало керівництво, про це знала вона». (Інна Макарова) Дочку Марію Симонову виховувала мати актриси Клавдія Половікова, яка за рішенням суду не дозволяла Сєрової бачитися з дочкою [6]. «Мамі мене повернули після суду. Вона два роки зовсім не пила. Допоміг дідусь, Василь Васильович Половиков. Його через Мосміськдовідку знайшла мамина подруга по театру. Він жив у Москві, але не знав, у якому стані знаходиться його знаменитта дочка. Став її лікувати, а через п`ять років помер від інфаркту. Він був кремезним, сильним і просто згорів від всієї цієї історії. Але він врятував маму. Якби не дід, вона б загинула раніше. Вони поховані разом, на Головинському цвинтарі.» Марія Симонова

Валентина Сєрова була знайдена мертвою в своїй розкраденій московській квартирі. Смерть сталася при нез'ясованих обставинах у ніч з 11 на 12 грудня 1975 року. Єдиним повідомленням в пресі про смерть актриси була маленька замітка на останній сторінці «Вечірньої Москви». Симонов надіслав до гробу 58 троянд. Похована на 25-ій дільниці Головінського кладовища поруч з батьком, Василем Васильовичем Половіковим.