Громадянська війна в Іспанії

Громадянська війна й воєнна інтервенція третіх країн до Іспанії викликали широкий резонанс у світі.

Франція, побоюючись потрапити в оточення з двох боків диктаторськими режимами, спочатку навіть допомагала республіканському уряду Іспанії. Та згодом французький уряд став потурати франкістам.^{[джерело?]}

25 липня 1936 року французький уряд (прем'єр-міністр Леон Блюм) ухвалив рішення про політику суворого нейтралітету та заборону ввезення зброї до Іспанії. Він запропонував іншим державам взяти на себе такі ж зобов'язання. Відразу згодою відповів уряд Великої Британії. Уряд Радянського Союзу також прийняв пропозицію, але з вимогою обов'язкової участі Португалії, територією якої йшло постачання зброї франкістам, і негайного припинення допомоги заколотникам з боку Італії та Німеччини.

Врешті-решт на пропозицію французького уряду 27 європейських країн вирішили обрати політику «невтручання».

9 вересня 1936 року відповідно до міжнародної угоди у Міністерстві закордонних справ Великої Британії розпочав роботу «Міжнародний комітет з питань невтручання у справи Іспанії» (англ. The International Commitee for the application of the agreement regarding nonintervention in Spain)[5], до якого увійшли представники 27 європейських країн. Проте фактично більшість західних урядів підтримувала заколотників, побоюючись перемог народних фронтів у своїх країнах. За версією радянських комуністичних істориків, що виправдовують втручання Радянського Союзу у внутрішні справи Іспанії.^{[джерело?]}.

США солідаризувалися з позицією Великої Британії та Франції. Розвиваючи ідеї «Акту про нейтралітет», уряд США в серпні 1936 року наклав «моральне ембарго» на експорт зброї до Іспанії.

СРСР приєднався до угоди про «невтручання у іспанські справи» і увійшов до «міжнародного комітету з невтручання».

СРСР вимагав від західних держав встановити контроль над португальськими портами, протестував проти фактичного таємного втручання Італії та Німеччини у громадянську війну в Іспанії на боці заколотників.

Тим часом об'єднані війська франкістів підійшли до Мадрида. Республіканський уряд знову звернувся до Москви з проханням прийняти на зберігання частину свого золотого запасу з тим, щоб за ці кошти направити до Іспанії зброю. 17 жовтня 1936 року СРСР дав на це згоду. Іспанське золото загальною вагою близько 510 т перевезли до Одеси.

4 жовтня 1936 року до Картахени із Феодосії прибуло іспанське вантажне судно «Комнечин» з першою партією зброї. Потім 14 жовтня 50 танків були доставлені вже радянським пароплавом[6].

7 жовтня 1936 року СРСР висловив протест проти того, що комітет фактично сприяв заколотникам. Представником СРСР у комітеті був, за посадою, посол СРСР у Великій Британії І. Майський. Він вказував, що комітет фактично перестав функціонувати після засідання 5 липня 1938 року[7].

13 жовтня 1936 року з транспортного судна «Більшовик» у порту Картахени були вивантажені 18 винищувачів «И-15». Через кілька днів до аеропорту поблизу Аліканте прибуло 150 військовиків-авіаторів збройних сил СРСР, серед яких було 50 пілотів на чолі з полковником Яковом Смушкевичем.
Пілоти цієї групи вперше взяли участь у повітряному бою з італійськими винищувачами «Фіат-32» на Мадридському фронті 4 листопада 1936 року[8].
На засіданні Комітету з невтручання 4 листопада представник Італії Діно Гранді повідомив про захоплення «іспанськими національними силами» чотирьох танків виробництва СРСР, а також про те, що 3-го листопада був збитий російський бомбардувальник, а 4-го було захоплено ще двоє російських військових літаків, під керуванням «радянських пілотів»[9] Цього ж дня, представник СРСР у Комітеті з невтручання посол СРСР у Великій Британії І. Майський, заперечував звинувачення з боку представників Італії та Німеччини, як у транспортуванні до Іспанії військового спорядження та зброї, так і участь військовослужбовців Червоної армії у бойових діях[10].

За свідченням І. Майського перші танки і літаки з Радянського Союзу були випробувані у боях під столицею Іспанії у дні атаки франкістів на Мадрид (близько 7—10 листопада)[11].

Порівняно великий потік зброї, — і серед іншого, танків і літаків, — йшов із Радянського Союзу. Від жовтня 1936 до вересня 1937 року усього з СРСР до Іспанії прибуло морським шляхом 23 транспорти зі зброєю[12].

СРСР надав республіканцям 1 555 артилерійських систем, 806 літаків та 362 танки. Крім цього, СРСР відкрив іспанському урядові кредит у 85 млн карбованців. Населення СРСР зібрало 56 млн крб у фонд допомоги іспанському народові. До березня 1937 року СРСР встиг поставити республіканському уряду до 500 тис. т. зброї, боєприпасів та інших матеріалів. Декілька радянських пароплавів з борошном і продовольством німецькі та італійські підводні човни потопили в Середземному морі. Багато дітей іспанських республіканців були вивезені до СРСР. Загалом на боці республіканців виступали 5 000 радянських військовослужбовців та радників.

На допомогу Іспанській республіці в складі «Інтернаціональних бригад» прибули 42 тис. добровольців з 54 країн (у тому числі понад 3 тис. радянських громадян, з яких кількасот чоловік там загинули).

Керівництво ВКП(б), діючи через Комінтерн, вимагало від компартій інших країн набирати добровольців для війни у Іспанії. Так, компартія Югославії повинна була 1937 року забезпечити 3 тис. добровольців. Зафрахтований у Марселі за 500 000 франків пароплав «Корсика» прибув до міста Котор на узбережжі Адріатичного моря, де його зустріла поліція, яка заарештувала кілька сотень добровольців та члена керівництва партії Адольфа Мука[15].

Використовуючи залежність іспанського республіканського уряду від радянської допомоги, СРСР тиснув на нього з метою збільшити вплив Комуністичної партії Іспанії в уряді та країні, змусити уряд не втручатися в дії комуністів з переслідування своїх політичних супротивників, зокрема троцькістів, перебрати контроль над іспанською поліцією[16].

Комінтерн уповноважив свого представника Мілана Горкіча займатися «чисткою» «неслухняних» іспанських анархістів.

За участь у громадянській війні на боці урядових збройних сил звання Героя Радянського Союзу отримали військовослужбовці РСЧА: П. М. Арман, В. М. Бочаров, С. М. Бистров, В. С. Горанов, П. П. Десницький, П. А. Джібеллі, К. І. Ковтун, П. Є. Купріянов, В. М. Новіков, С. К. Осадчий, Д. Г. Павлов, Д. Д. Погодін, І. І. Проскуров, П. І. Пумпур, П. В. Ричагов, Н. А. Селицький, Я. В. Смушкевич, С. Ф. Тархов, Б. А. Туржанський, С. А. Черних, Е. Г. Шахт, Н. І. Шмельков та інші.
За весь час війни в Іспанії звання Героя Радянського Союзу було присвоєне 60 військовослужбовцям.

Багатьох громадян Радянського Союзу, що воювали в Іспанії, було репресовано.

Під приводом захисту життя та власності громадян Німеччини уряд А. Гітлера негайно з початком заколоту відрядив до берегів Іспанії дві військові ескадри.

Гітлер дав вказівку постачати заколотникам військове спорядження та направити до них «добровольців».

30 липня до Тетуану, у Іспанське Марокко, прибуло 20 німецьких літаків «Юнкерс» та 20 італійських «Капроні», для перевезення з Марокко до Іспанії військових частин, що виступали на боці заколотників[17].

31 липня на транспорті «Усарамо» із Гамбурга до Кадіса відбуло 85 військовиків та 6 винищувачів «Хейнкель-51». Разом з ними до Іспанії надсилали запасні частини до бомбардувальників «Юнкерс-52», що прибули раніше через Італію.

Через місяць після виступу франкістів у липні 1936 року генерал Франко направив своїх посланців до Німеччини, яка обіцяла підтримку іспанським націоналістам.

Італія дещо раніше направила до Франко «Італійський легіон», а також допомагала транспортувати з іспанського Марокко вояків.

Спільні дії Німеччини та Італії в Іспанії ще більше зблизили обидві держави й сприяли оформленню їх воєнно-політичного блоку. 25 жовтня 1936 р. в Берліні була підписана угода про німецько-італійський союз. Німеччина та Італія домовилися про розмежування сфер своєї експансії на Балканах і в Дунайському басейні, а також про тактику у війні проти Іспанської республіки. Німеччина офіційно визнала загарбання Італією Ефіопії. Так була створена вісь «Берлін — Рим».

25 листопада 1936 р. — у Берліні був підписаний договір між Німеччиною і Японією, відомий як «Антикомінтернівський пакт». Цим пактом обидві сторони зобов'язувалися вести спільну боротьбу проти Комуністичного Інтернаціоналу, рекомендували те ж саме будь-якій третій державі, котрій «загрожує підривна робота Комінтерну». Термін дії пакту визначався в 5 років. У додатковому протоколі сторони зобов'язувалися вживати необхідних заходів щодо агентів Комінтерну. А в секретному додатку зазначалося, що у випадку війни з СРСР сторони не будуть полегшувати його становище. Протягом строку дії договору вони зобов'язувалися «без взаємної згоди не укладати з СРСР ніяких політичних договорів, які б суперечили духові даної угоди». Антикомінтернівський пакт викликав бурхливу реакцію протесту в СРСР. 6 листопада 1937 р. до Антикомінтернівського пакту приєдналася Італія. Через місяць вона теж вийшла з Ліги Націй. Таким чином, Німеччина та Італія разом з мілітаристською Японією досягли політичної єдності, яка пізніше була закріплена укладенням тристороннього воєнного союзу.

Німеччина та Італія загалом відрядили до Іспанії за три роки війни близько 90 000 своїх солдатів та офіцерів.

Перші члени Компартії Західної України прибули в серпні 1936 року в Іспанії після початку війни. 37 уродженців Західної України, які працювали на шахтах Бельгії і Франції, прибули надавати допомогу іспанським товаришам. Cлідом за ними ще 180 добровольців родом з Галичини і Волині перейшли через перевал Явірник на польсько-чехословацького кордону і дісталися до Іспанії.

Чисельність уродженців Західної України зросла до тисячі осіб, але власних військових підрозділів українці не мали, служили переважно у слов'янському дивізіоні[18]. Багато інтербригадістів прибувало з-за океану: так, лише в з Канади приїхали 498 добровольців східноєвропейського походження, серед яких переважна більшість становили українці і поляки.

Російські емігранти — колишні білогвардійці, які брали участь у війні на боці Франко, розглядали війну як «хрестовий похід проти комунізму». Серед них були генерали Микола Шинкаренко і Анатолій Фок (загинув у бою)[19][20]. Також білогвардійці воювали на боці Республіки в Інтернаціональних бригадах, сподіваючись на отримання дозволу на в'їзд до батьківщини.

Усього з 72 російських добровольців (за іншими джерелами, до 180 добровольців, включаючи російськомовного грузинського князя з шістьма супутниками)[21], було вбито 34, дев'ять поранено, причому з них легіонер П. Н. Зотов — п'ять разів, лейтенант К. А. Костянтино — тричі (втратив зір в одному оці), К. К. Гурський — тричі, В. А. Двойченко — двічі.

На параді в Мадриді російські емігранти марширували як окремий підрозділ, під прапором царської Росії.

У книзі А. П. Яремчука вказано, що 66 російських емігрантів брали участь у громадянській війні в Іспанії на боці Франко