Таблетки, що розпадаються в ротовій порожнині

Попедниками лінгвальних таблеток були букальні таблетки, розроблені для розсмоктування на слизовій оболонці щоки (лат. bucca). Ця лікарська форма була призначена для ліків, що мали  низьку біодоступність у травному тракті, але не підходили для парентерального введення, наприклад стероїдні гормони та наркотичні анальгетики[13]. Всмоктування через слизову щоки дозволяє препарату обійти травний тракт і таким чином швидше всмоктатись. Не всі лінгвальні таблетки всмоктуються  буккально. Багато абсорбуються передусім у шлунково-кишковому тракті та них маю такі ж всмоктування і біодоступність, як і стандартні пероральні форми. Проте швидкий розпад та мала вага таблеток можуть покращити всмоктування в ділянці щоки. Перші лінгвальні таблетки розпадались більше через шипіння, ніж через розчинення. Вони були розроблені, аби діти більш охоче приймали вітаміни[14]. Цей метод почали застосовувати в фармакології з винаходом мікрочастинок, що звільняються при шипінні таблетки, які потім проковтне пацієнт[15]. Розчинення стало більш ефективним ніж шипіння після вдосконалення процесу виробництва та додавання нових складників (додавання манітолу підвищує зв'язування та зменшує час розчинення)[16].

У США першим дозволеним до використання  FDA  препаратом у формі лінгвальних таблеток у грудні 1996 був Кларитин (лоратадин), зроблений за технологією Zydis[17]. Пізніше було дозволено у грудні 1997 Klonopin (клоназепам)[18], у червні 1998 — Maxalt (різатриптан)[19].

У роботі Ved Parkash et al. вказуються такі переваги лікарської форми:

• їх легко вживати, тому вони зручні для тому краще підходять для пацієнтів «похилого віку, після перенесеного інсульту, прикутих до ліжка, з нирковою недостатністю, пацієнтів, що відмовляються ковтати, зокрема у педіатрії, геріатрії та психіатрії»;
• підвищена біодоступність (швидше всмоктування) завдяки всмоктуванню до потрапляння у шлунок;
• не потребують води, що може краще підходити для людей з обмеженими можливостями, прикутих до ліжка, мандрівників чи для зайнятих людей, що не завжди мають доступ до води;
• підвищення безпеки в зв'язку з нижчим ризиком удушення[20].

У роботі Ved Parkash et al. перелічено такі недоліки форми:

• дорогі у виробництві;
• недостатня твердість у стандартних блістерах;
• обмежені можливості включати більш високі концентрації активного лікарського засобу[20].