Тарчинець Василь Федорович

Василь Федорович Тарчинець народився 2 січня 1948 року в гірському селі Рекіти Міжгірського району Закарпатської області у селянській багатодітній сім'ї, в якій виховувалось ще дві сестри — Марія і Калина та чотири брати — Іван, Михайло, Федір та Юрій. Початкову школу відвідував у рідному селі Рекіти, потім навчався у сусідньому селі Лісковець, де закінчив 8 класів (1957–1964 роки). Середню освіту здобував у Голятинській середній школі у 1964–1966 роках[1].

У 1966–1968 роках працював інструктором-екскурсоводом на Міжгірській туристичній базі «Карпати», водночас на громадських засадах — диктором районного радіомовлення «Говорить Міжгір'я».

У жовтні 1968 році Василя Тарчинця призвали на строкову військову службу, у м. Дніпродзержинськ, де він спочатку навчався в школі молодших авіаційних спеціалістів і здобув фах механіка з озброєння літаків-винищувачів «МіГ-17», «МіГ-19» та «МіГ-21». Згодом служив за Полярним колом у Карелії[1], авіаполку протиповітряної оборони.

Василю Тарчинцю, як військору армійської газети «Часовой Севера» поталанило на зустріч із легендарним пілотом Олексієм Маресьевим та автором документальної повісті про нього «Повесть о настоящем человеке» Борисом Польовим.

У 1975 році Василь Тарчинець закінчив факультет журналістики Львівського вищого військового училища, куди поступив у 1970 році. Одержав скерування до дивізійної газети групи військ у Польщі. Потім працював у груповій газеті, у м. Легниці, біля двох років знаходився, як тоді говорили, — на передовій. Служив у Забайкаллі в редакції окружної газети (м. Читі), пізніше у Німеччині (м. Потсдам). У званні майора повернувся до Прикарпаття — до редакції окружної газети, м. Львів.

У перші дні створення Збройних Сил України працював старшим офіцером прес-центру Прикарпатського військового округу, згодом начальником згаданого прес-центру і водночас — прес-секретарем командувача військами ПрикВО, потім Західного оперативного командування. У складі робочої групи, яку очолював перший Міністр оборони України генерал-полковник Костянтин Морозов, брав участь у створенні проектів нових Статутів Збройних Сил України, водночас був членом комісії з упровадження форменого одягу військовослужбовців Збройних Сил України, багато зробив для упорядкування інформаційного простору Міністерства оборони України. Василь Тарчинець був першим начальником прес-центру Прикарпатського військового округу[1].

Важливе місце у житті письменника займає його миротворча діяльність. У 1996 році на двосторонніх комп'ютерних навчаннях «Щит миру ІІ», що проводились за програмою «Партнерство заради миру» у Сполучених Штатах Америки (штат Канзас), одержав сертифікат керівника інформаційної служби об'єднаних міжнародних структур.

У 1998 році з посади керівника прес-служби Західного оперативного командування — прес-секретаря командувача ЗахОК звільнився у відставку. З цього часу займається громадсько-творчою діяльністю: є головним редактором суспільно-правничої газети «Акцент» та журналу-газети для школярів «Сузір'я», керівником громадської організації — ректором Малої Академії літератури і журналістики[2].

Змалечку Василь тягнувся до книг. Але найбільше любив писати замітки до районної та юнацьких газет. Першу опублікував, коли вчився в третьому класі. Василь активно відвідував літературну студію «Едельвейс», яку заснували у Міжгір'ї талановиті літератори — Петро Скунць та Василь Кохан.

Василь Тарчинець був призером багатьох літературних конкурсів не тільки на Закарпатті, але й далеко за його межами. За скеруванням газети «Зірка» він був учасником першого зльоту юних кореспондентів України від областей Західного регіону.

Василь Федорович Тарчинець автор чотирнадцяти книг — «Вартові незалежності» (1997), «Місія миру» (1997), «Село у підніжжі Кичери», (2003), шести повістей — «Кредо життя» (2002), «Нас кличе Україна» (2002), «Стерня Кашицького» (2003), «Полковник із Ясіня», (2003), «Державна служба охорони Львівщини» (2003), «Одна у всіх нас Україна» (2004). Він є співавтором двосерійного художньо-документального відеофільму «Ти поклич нас тільки Україно» (1997), «Кепа», оповідання для дітей, (2005), «Дарувати людям радість», (2007), «Автографи військових проектників» (2008), «Архітектор зі Звинигородщини» (2008). «Зірка Героя Володимира Ковалика»(2011), « Про службу міліцейську, і не тільки» — співавтор (2011)[1], "Скарби науки і творчості Лідії Шевело(Худаш Л.С.) і Михайла Худаша, "Почесний академік Лідія Шевело" (2017).

2021 року у львівському видавництві «Папуга» вийшла друком книга Василя Тарчинця «Життєві перехрестя» — художньо-публіцистична документальна розповідь. До книги увійшли оповідання, повість, Новели, дорожні нариси, гумор. Передмову до книги «Доля під сузір'ям» написав Андрій Дурунда, а післямову «Талант, що виховує таланти» — Василь Кузан.[3]

Готові до друку книги «Палаючі Балкани», «Удар із повітр'я по своїм», «Катунська доля», автобіографічна — «Василько і Шатникова Кичера».

Василь Тарчинець учасник бойових дій — свідок війни на Балканах, про яку він підготував до друку книгу «На чужій війні українські серця зігрівають палаючі Балкани». У книзі «Удар з повітря по своїм» описані переживання автора після Скнилівської трагедії.

Про все побачене і пережите разом з українськими миротворцями на Балканах, Василь Тарчинець розповів також у кількох теле- і радіопрограмах, у нарисах та репортажах. У підготовленій до друку книзі «Біль серця мого», письменник розповідає про трагічні події у колишній Югославії, про повені на Закарпатті та буревій на Волині, а також подає маловідомі сторінки перших днів формування молодого Українського війська.

З ініціативи Василя Тарчинця 9 серпня 2002 року засновано Малу академію літератури й журналістики і на громадських засадах він є її ректором. Відділення МАЛіЖ успішно діють у Закарпатській, Львівській, Тернопільській, Рівненській, Хмельницькій, Волинській, Івано-Франківській, Житомирській, Київській, Одеській, Полтавській, Миколаївській областях, АР Крим, в Польщі, США, Франції, Росії. Особливу турботу проявляє Василь Федорович до дітей сиріт та напівсиріт, що є слухачами МАЛіЖ з дистанційною формою навчання. Завдяки залученим спонсорам, у газеті «Акцент», окремим додатком упродовж двох років виходила газета «Мала Академія», у червні 2003 року офіційно зареєстроване літературно-мистецьке видання журнал-газета для школярів «Сузір'я», заснована «Бібліотечка МАЛіЖ», у якій друкуються колективні збірки молодих літераторів з прозовими та поетичними творами. За його проектом побачила світ перша книга юних письменників «Рекітське сузір'я»[2]. Василь Тарчинець ініціатор та засновник Міжнародного фестивалю юних поетів і прозаїків, журналістів, митців фото і малюнку, авторської пісні та літературно-мистецьких композицій «Рекітське сузір'я»[4]. З метою зміцнення миру Василь Тарчинець вперше запропонував видання газети «Сузір'я» російською та французькою мовами.

Указом Президента України № 462 від 22 листопада 1997 р. «За вагомі здобутки у професійній і службовій діяльності» Василю Тарчинцю присвоєно почесне звання «Заслужений журналіст України». Також він нагороджений відзнакою Закарпатської обласної ради та Закарпатської державної адміністрації «За розвиток регіону» № 273 від 9 січня 2013 р.

За серію підготовлених матеріалів та книг героїко-патріотичного виховання (2002 р.) відзначений літературною премією «Гілка золотого каштана», а у 2007 році його п'ять книг «Кредо життя», «Стерня Кашицького», «Полковник із Ясіня», «Село у підніжжі Кичери», «Кепа» відзначені Міжнародною літературною премією імені Олександра Фадєєва із врученням Золотої медалі[5]. За дві книги «Полковник із Ясіня», «Дарувати людям радість» їх автор удостоєний диплому лауреата літературного об'єднання письменників Бойківщини.

Василь Тарчинець одружений. Його дружина Валентина — викладач музики класичного фортепіано, вчитель-методист, син Мар'ян — лікар-уролог, кандидат медичних наук, його дружина Ольга — лікар-фармацевт, внук Владислав.

Василь Тарчинець займається гірськолижним спортом, захоплюється фотографією та туризмом.

• Мала академія літератури і журналістики