Теорія еволюції

Еразм Дарвін

Еразм Дарвін, дід Чарлза був лікарем, поетом і філософом. Його віршовані поеми дозволили багатьом сучасникам не розглядати його роботи всерйоз. Свої еволюційні погляди Еразма Дарвін виклав у трактаті «Зоономія» (1794-96), а потім розвинув у поемі «Храм природи» (1803).

Основним фактором еволюції Е. Дарвін назвав прагнення до розвитку, що притаманне живим організмам при переборенні несприятливих умов. Результатом цього прагнення є зміни органів, що успадковуються. Е. Дарвін визнавав наявність конкуренції між близькими формами. Внутрішні прагнення організму не є усвідомленими, але механістичними властивостями: «Особливості форм тварин, що відрізняють їх одну від іншої, … утворюються поступово з подібних живих волокон і видозмінюються при відтворенні».

Живе за Е. Дарвіном відрізняється від неживого «життєвим духом».

Жан Батист Ламарк

Головним фактором еволюції за Ламарком є градація — прагнення організмів до розвитку. Примітивне життя, на думку Ламарка, виникає постійно з неорганічної речовини, а потім розвивається прогресивно. Градація породжує висхідну послідовність еволюції організмів від найпростіших до людини. Тим не менш, ідеальний розвиток порушується умовами середовища, яке є несприятливим для організмів. Вищі тварини (але не нижчі і не рослини) мають змогу пристосуватися до цього другого фактору еволюції.

Адаптація до зовнішнього фактору відбувається за двома законами еволюції:

• Перший закон, закон вправляння і невправляння: якщо тварина активно вправляє свій орган, той буде гіпертрофуватися і покращувати власну форму і функцію; якщо ж орган не вправляється, то він дегенерує і редукується.
• Другий закон, закон успадкування набутих ознак: якщо тварина набула корисну ознаку, вона буде успадкована нащадками; не успадковуються ознаки, набуті в результаті травм, патологій тощо.

Теорія Ламарка не була метафізичною як її сприйняли сучасники, а навпаки намагалася пояснити наявне біорізноманіття матеріалістичним способом.

Етьєн Жоффруа Сент-Ілер

Термін введено російським зоологом М. О. Холодковським[3] для визначення поглядів французького еволюціоніста Етьєна Жоффруа Сент-Ілера.

Жоффруа Сент-Ілер вважав головним фактором еволюції прямий вплив довкілля на зміни організмів. Всі тварини за Жоффруа мають єдиний план будови або архетип, з якого й еволюціонували. Середовище слабко впливає на дорослих тварин, але змінює молодих особин і зародків. Еволюційні новації, на думку Сент-Ілера, виникають як масові аномалії розвитку.

Класичний дарвінізм походить з робіт Чарльза Дарвіна «Походження видів шляхом природного добору», «Походження людини і статевий добір» та деяких інших. Сам термін введений Альфредом Воллесом.

Основний фактор еволюції за дарвінізмом — природний добір. Ключовими тезами також є боротьба за існування, мала невизначена мінливість, екстраполяція малих змін на великі проміжки часу. За Дарвіном природний добір діє на окремі організми та сприяє розмноженню тих з них, хто має корисні (адаптивні) варіації у спадкових ознаках. Такі варіації накопичуються і призводять до появи нових форм, підвидів, видів та всіх інших вищих таксонів. При цьому постулюється відсутність сили прогресу, що рухає еволюцію, а прогрес оголошується побічною властивістю добору.

Ідею природного добору Дарвін взяв із селекції домашніх тварин і рослин, звідти ще одна назва теорії — селекціонізм (від англ. selection — добір).

Розвиток ортогенезу, або «спрямованої еволюції» часто пов'язують з ідеєю Ламарка про градацію, хоча прибічники цієї теорії замість потягу організму до ускладнення найчастіше вводили обмеження на мінливість, що каналізують еволюцію у певному напрямку. Ортогенез постулює наявність внутрішніх структурних обмежень, які, на відміну від необмеженої мінливості дарвінізму дозволяють існувати лише дискретній мінливості. Ортогенетики вважали, що фізичні й хімічні особливості живого створюють тенденції розвитку груп, що, ставши один раз на шлях каналізації розвитку, вже не можуть з нього зійти.

Прибічники ортогенезу або критикували дарвінізм, або намагалися узгодити свої погляди з ним. Автор поняття «ортогенез» Теодор Еймер вважав адаптацію і каналізовану структурну еволюцію паралельними процесами. Палеонтолог Альфеус Хайятт називав головним фактором еволюції внутрішній шлях онтогенезу, а добору залишав роль «тонкого підстроювання».

Окремим явищем у рамках ортогенезу був «російський номогенез» — «закономірна еволюція», названий так за основною роботою російського іхтіолога Льва Берга, що проголосила свою антидарвіністичну концепцію еволюції. Основними факторами еволюції за Бергом були закономірна мінливість та каналізація розвитку. Природному добору залишалася консервативна роль збереження видової норми.

Відкриття дискретності спадкової інформації призвело низку біологів до думки, що нові форми виникають також дискретно, стрибкоподібно, сальтаційно. Первинне значення терміна «мутація» якраз і означало різку, непоступову зміну ознаки. Сальтаційну теорію еволюції розвивав Гуго де Фріз, який спостерігав макромутаційне виникнення виду енотери Oenothera lamarckiana та екстраполював цей випадок на всю еволюцію.