Теорія прив'язаності

Теорія прив'язаності (англ. Attachment theory) — еволюційно-етологічна теорія психології розвитку британського психоаналітика Джона Боулбі. Згідно з теорією, стосунки прив'язаності (або прихильності), сформовані в перші 3-4 роки життя, відіграють ключову роль у психологічному розвитку та подальшому функціонуванні людини. Немовля має сформувати надійну прив'язаність принаймні з однією людиною, що турбується про неї, для нормального соціального і психічного здоров'я.

Вигодуваний з пляшечки лось сформував прив'язаність до своєї доглядальниці

Кожна людина від народження має потребу в близькості. Подібно дитинчатам багатьох видів, у немовлят виробляється імпринтинг на об'єкт прив'язаності (матір чи людину, яка її замінює), за яким вони наполегливо прямують, коли він віддаляється.

Вирішальне значення у формуванні надійної прив'язаності має якість батьківського догляду, хоча і немовлята, зі свого боку, грають у цьому роль, стимулюючи всіма доступними їм засобами (криком, плачем, мімікою, жестами) своїх батьків до проявів турботи і ніжності. Як продукт еволюції, дитина відчуває потребу залишатися поруч з об'єктом прив'язаності, бо втрата контакту з ним може означати її загибель.

У дослідженнях Боулбі виявив, що надійний емоційний зв'язок між немовлям і матір'ю допомагає дитині:

• долати страх і занепокоєння;
• справлятися зі стресом;
• розуміти те, що вона сприймає;
• логічно мислити;
• покладатися на себе;
• досягти максимального інтелектуального потенціалу;
• розвивати гармонійні стосунки в подальшому житті.

Тому збереження цього зв'язку впродовж дорослого життя є джерелом безпеки, радості та впевненості. Це своєрідне переживання того, що близька нам людина й надалі буде для нас доступною. Саме тому багато дорослих дітей телефонують у важкі періоди життя батькам. Вони знають, що дзвінок їм не допоможе, проте відчуття турботи близької людини заспокоює їх.