Теребля (Тячівський район)

Вперше село Теребля згадується в письмових пам'ятках 1389 року.

Перша згадка 1389: Talabor, інші згадки Thalabur, 1510: Thalaborfalva, 1648: Thalaborfalua, 1725: Talaborfalva, 1773: Talaborfalva, Tereblo, Tereblva, 1808: Talaborfalva, Terebla, 1828: Talaborfalva, Telebre, 1838: Talaborfalva, 1851: Talaborfalva, 1877: Talaborfalva, Tereblya, 1913: Talaborfalva, 1925: Terebla, Tereblja, 1944: Talaborfalu, Теребля, 1983: Теребля.

Існує декілька легенд про виникнення села. За однією з них назва села походить від назви річки Теребля. За іншою легендою назва села походить від прізвища перших людей Теребел, які поселилися разом з іншими на березі річки. Поступово з роками населення збільшувалося, розселялося все далі і далі від річки і поселення перетворилося в селище. Одна з частин села називається Селищем. Та частина села, де люди оселилися і жили найдавніше називається Старе село (Староселиця — від річки до центру села), а те місце, де оселилися люди пізніше, називається Нове село (Новоселиця — від центру села і до озер).

На західній околиці села Теребля розташоване озеро Солоне — гідрологічна пам'ятка природи місцевого значення. Точніше, водойма об'єднує п'ять невеликих озер загальною площею майже 4 га. Раніше у цій місцині були соляні копальні. Адже під усім селом тягнеться великий пласт кам'яної солі. Є місця, де можна розкопати сіль навіть на глибині 16 метрів.

За легендою, у середні віки сіль у Тереблі видобували поселенці сучасного Буштина та в'язні Хустського замку. Саме через цю місцевість, у напрямку села Олександрівки (Шандрова), пролягала соляна дорога до фортеці.

Праця солекопів була дуже важкою. До середини XIV століття «біле золото» видобували з ям глибиною близько 25-30 метрів, в яких будувались своєрідні сходинки по схилу. Згодом німецькі колоністи внесли ряд вдосконалень у цей процес: у ХV ст. були споруджені конусні ями глибиною до 150-200 метрів. Шахтарі спускалися вниз по драбинах, зроблених з мотузків. Раніше сіль виносили з ям на руках, а тепер почали пакувати в кошики і витягали мотузками наверх. Для відведення підґрунтових вод виготовляли мішки зі шкіри буйвола. Наповнивши мішки водою, солекопи піднімали їх нагору. Наприкінці ХVIII ст. у соляній промисловості працювали німецькі та угорські робітники, але всі допоміжні роботи виконували місцеві русини.

Закрили шахти, імовірно, на початку ХІХ ст. – не тому, що вони були малопродуктивні, а через те, що весняні і осінні води часто підтоплювали копальні. Для відкачки води потрібні були додаткові затрати, на що держава не хотіла витрачати кошти, водойма належить до карстових і стратифікованих (розділених на шари) водойм. Цікаво, що у придонній частині концентрація солі у воді сягає 300 г/літр, а зверху – лише 1 грам на літр, тому на поверхні водиться прісноводна риба. Та оскільки озеро Солоне належить до природно-заповідного фонду Закарпаття, риболовля тут заборонена, про що попереджають таблички довкола водойми.

Про наявність безмежних соляних багатств свідчать і бурові розвідки, що проводилися в 50-х роках ХХ ст. не тільки навколо села, а й на території присадибних ділянок у самому центрі. Тоді буровики всюди шукали нафту, а знаходили сіль, мінеральні та термальні води. Тепер тут зробили ванни для лікування опорно-рухового апарату, радикуліту та шкірних захворювань.

Теребля славиться також і своїми унікальними термальними водами. Це – комора мінералів і йоду, має великий вміст солі. Вода на поверхні прогрівається до 89 градусів.

В роки середньовіччя село, як і весь теперішній Тячівський район належало до Угорщини, а селяни працювали на угорських феодалів. Вони брали участь у повстанні селян під керівництвом Дєрдя Дожі. Повстання було придушено королівськими військами, а селян змусили сплачувати данину. Всі землі і навколишні села підкорялися королівському Хустському замку, в якому було розміщено військо угорських королів. Селяни всіх навколишніх сіл змушені були своїми тягловими силами завозити більшу частину урожаю в замок для харчування війська. Солдати забирали зерно, худобу, сіно, одяг та ін. Кравці і шевці всієї округи змушені були безкоштовно працювати на військо.

На початку XVIII ст.. тереблянці разом з іншими навколишніми селами брали участь у національно-визвольній війні угорського народу проти королівської династії Габсбургів. В економічному відношенні життя тереблянців було тяжким, як і в навколишніх селах. Основним заняттям населення було сільське господарство. Система обробітку була двопільною. Із зернових культур селяни здебільшого вирощували жито, кукурудзу, овес, ячмінь. Господарства тереблянців часто терпіли від повеней і посух, коли врожаї були дуже низькими і приводили до тяжкого життя. Так було, наприклад у 1787 році коли відбулися посухи в усьому районі. У селі крім сільськогосподарських селян, що працювали на полях, жили бокораші, які сплавляли ліс по річці Тереблі, візники, які возили у замок, кравці, шевці, гончарі, про що свідчать експонати сільського музею. Шили народний одяг із домотканого полотна, взувалися у постоли. Більша частина населення бідувала. Так, дроворуб, який продав дрова за денний заробіток міг купити 0,91 кг хліба, або пів фунта топленого масла, а жнець — 1,36 кг проса, 0,45 кг сала .

Важкий соціальний гніт, недоїдання і відсутність охорони здоров'я викликали часті і важкі захворювання на холеру та інші хвороби. В ті роки і зародилося свято — Корела у Дулові, яке відмічають і тепер. Гинули від хвороби і в Тереблі. Теребля, як і інші користувалися правом самоврядування. Сільський староста, якого обирали із заможних людей — ґазд — мав свою печатку із зображенням орла, вирішував різні питання тереблян самостійно або разом із судом. Суд захищав інтереси багатих і церкви.

Церква Преображення Господнього і монастир. 1937

Ініціатором спорудження монастиря в урочищі Ботинське або Тяпіш, що за два кілометри від Тереблі, був ігумен Иов (Войтишин). Юрій Попович віддав під монастир 1 га своєї землі, а в 1923 р. подарував монастиреві свій будинок, який перенесли до каплички. Згодом почали будувати корпус на 8 келій.

У 1930 р. ігуменом став о. Веніамин (Керечанин), який збудував домову церкву на честь Благовіщення божої матері. Незабаром почали будувати муровану хрещату п’ятивежову церкву Преображення Господнього (фундамент освятили на Св. Трійцю 1937 p.), яку було закінчено в 1937 p., а освятив її єпископ Володимир у 1939 р.

У радянський період до о. Веніамина спочатку поставилися прихильно, бо він був переслідуваний угорською владою, але згодом на нього сфабрикували справу, звинувативши у спекуляції свічками, і ув'язнили в 1953 р. майже на один рік. В той час монастир закрили і він почав занепадати.

На початку 1970-х років при сприянні тогочасного сільського голови монастир зруйнували. Вцілів лише дерев’яний будиночок келій, в якому нині влаштували капличку.

Після звільнення о. Веніамин, що мав величезний авторитет серед людей і славу цілителя, до кінця життя служив у сільській церкві.

Церква Преображення Господнього. 1930.

У 1929 р. на старому кладовищі освятили фундамент під спорудження дерев'яної церкви. Майстрами були: Михайло Груля, Михайло Іванович Куцина, Іван Левко, Іван Гук, Іван Несух, Михайло Чопик, Михайло Салейчук та ще багато інших місцевих хороших майстрів своєї справи. Освячення церкви провів ієромонах Веніамін (Керечанин) з монахами місцевого монастиря на свято Вознесіння Господа нашого Ісуса Христа 1931 року. Іконостас перенесли з монастиря, що діяв на околиці Тереблі, але був зруйнований за радянської влади на початку 1970-х років, а в монастир іконостас передали із закритої греко-католицької церкви у Прибор-жавському. За розповіддю Івана Степановича Коршинського, дияконські двері з вирізаним написом – ІОАН САБАДОШЪ ВЪ СЛАВУ БОЖІЮ ПОСТАВИЛЪ CIA ДВЕРИ ДЕКЕМБРА ГОДА 1921 – передали разом з іконостасом.

Церква св. Миколи Чудотворця. 1813.

У 1751 р. в селі була дерев'яна церква св. Миколи з вежею, з двома дзвонами, прикрашена всіма образами, а Апостоли були намальовані на полотні.

У 1801 p., оскільки церква стара і мала, пропонується її “із переди побольшати і збудувати с звоницею, із твердого матеріала созданоі от Стефана Корсинського, маляра, як добродітеля с содєйствієм народа. Проект і буджет предлагаються ерару. Потребуется єще на є дні праздничні ризи 100 ринських”.

Очевидно, дерев’яну церкву не переробляли, бо в 1813 р. збудовано муровану церкву. Після заборони в 1949 р. греко-католицької конфесії муровану церкву розібрали близько 1973 р. (знято з реєстрації діючих церков 1 жовтня 1960 р.) і на тім місці споруджено сільраду.

Розповідають, що під церквою у склепі було поховання монаха.

У бібліотеці реформатського ліцею в Марамороському Сиготі зберігалася рукописна книга XVII – XVIII ст. “Бесіди св. Іоанна Златоустаго”, в якій був запис, що належала вона пароху Тереблі Георгію Петричкові і була куплена за 20 сороківців 12 серпня 1794 р.

У цьому селі народився Чопик Володимир Іванович, учений ботанік.

Вишній Росіл

Вишній Росіл - колишнє село в Україні, в Закарпатській області.

Обєднане з селом Теребля рішенням облвиконкому Закарпатської області №155 від 15.04.1967

Наявне джерело з ропою

Нижній Росіл

НИжній Росіл - колишнє село в Україні, в Закарпатській області.

Обєднане з селом Теребля рішенням облвиконкому Закарпатської області №155 від 15.04.1967

Перша згадка у ХІХ ст.

Тут похований невідомий німецький солдат часів Другої Світової війни На мармуровій плиті викарбувано українською та німецькою мовами: «Тут похований невідомий німецький солдат, часів Другої Світової війни, який загинув біля с. Теребля 26 (27) жовтня 1944 року».