Ткаченко Григорій Васильович

Григорій Ткаченко народився у незаможній селянській родині 21 січня 1900 року в селі Кирилівка (нині Шевченкове) на Звенигородщині. 1916 року закінчив місцеве вище початкове училище, у 1917–1918 рр. продовжив навчання в Одеському реальному училищі (6–7 класи), а вищу освіту отримав у Києві. Вступивши в Київський університет, внаслідок його реорганізації, він закінчив Інститут народної освіти з фахом викладача мови і літератури. Під час гонінь у 1933 році його називали "колишнім петлюрівцем", однак реальні свідчення про участь Григорія в українських визвольних змаганнях відсутні[2].

Почав вчителювати в рідному селі та в Києві ще в студентські роки. Також з Кирилівки почалась і наукова кар'єра: 1920 року Григорій Васильович збирав місцеві фольклорні твори (видані 2007 року веснянки, колисанки та загадки[3]). По завершенню навчання працював у школах та на курсах у Києві, на Київщині, спершу викладачем української та російської мови і літератури, а пізніше адміністратором, інспектором; з початком політики українізації став лектором української мови в держустановах Києва. З участю в українізації держапарату Київщини пов'язані й перші публікації Ткаченка: газетні статті 1927–1929 рр., зокрема, у спеціальному часопису "Голос українізатора".

1926 р. Григорій Васильович був обраний членом Міської ради, а 1927 р. вступає до КПУ(б).

У листопаді 1929 р. став аспірантом "Науково-дослідчого Інституту Шевченківського в Києві". Брав участь у конференціях у Харкові та Москві. Паралельно із навчанням працював на кількох посадах, зокрема виконуючим обов'язки заступника керівника Інституту української наукової мови ВУАН. Зробив стрімку кар'єру, якій завдячував (за оцінками Ю. Б. Дядищевої-Росовецької) як особистим якостям, так і об'єктивним причинам: політика партії з «комунізації» Академії та пов'язана з тим кадрова криза. Виступивши на Президії ВУАН з доповіддю «про намічене об’єднання мовних установ Академії», на другому році аспірантури Ткаченко стає директором новоствореного Науково-дослідного інституту мовознавства[4]. Одночасно з тим став головним редактором видань НДІ: "На мовознавчому фронті" (1931, кн. 1) та "Мовознавство" (1932–1933). Склав передмову до відомої монографії С.С. Смеречинського "Нариси з української синтакси (у зв’язку з фразеологією та стилістикою)" (1932) та брав участь у створені колективного підручника "Робітна книга з української мови й літератури для шкіл середньої вертикалі" (Х., 1931)[2]. Долучився до шевченкіани, підготувавши й супроводивши передмовою книгу "Споминків" про Кобзаря Варфоломія Шевченка (1931).

Фото Олександра Ткаченка за столом

1 листопада 1931 р., Ткаченко отримав іще дві посади, що визначили його участь у тогочасному літературному процесі: керівник Комісії Літературознавства Київської філії Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських інститутів та відповідальний редактор часопису «Життя і революція». Тому значну частину його доробку того періоду склала літературна критика. Згодом, через три місяця після закінчення аспірантури Григорій Васильович став директором київської філії Інституту літературознавства ім. Т.Г. Шевченка ВУАН.

В розпал великого терору, в червні 1933 року Григорій Ткаченко, став об'єктом цькування в пресі, був виключений з партії та позбавлений всіх посад. Причиною переслідування молодого науковця-комуніста, вихідця з сельської бідноти Ю. Б. Дядищева-Росовецька називає те, що він "був не лише активним учасником [українізації], але й в певному сенсі її теоретиком". Ткаченко зміг виїхати у РСФРР, в Ленінград, де працював завідувачем бібліотеки "Домпросвета Народов Востока", співробітником Українського Державного будинку освіти імені Г.І. Петровського, викладачем та консультантом у школі для дорослих, директором школи.

Через два роки Григорій Васильович робить другу спробу побудувати освітянську та академічну кар'єру в Україні. В серпні 1935 р. він повернувся до Кирилівки, вчителював у рідній школі, викладав "українську та російську мови й літератури" в Ногайському агротехнікумі, а з початку 1936 року повернувся й до Києва. В 1940-му році отримав посаду завідувача редакції мови і літератури часопису «Радянська Школа», чільного видання наркомату освіти УРСР. Наступного року став співробітником Інституту української літератури ім. Т.Г. Шевченка. Одночасно з тим Ткаченко отримав доручення Інституту написати "роботу на тему «Періодика громадянської війни», розміром 3 друковані аркуші, для III тому підручника історії української літератури". У цих його успіхах Ю. Б. Дядищева-Росовецька відзначає роль Давида Копиці[2].

Події останніх років життя та й точна дата смерті достеменно не відомі. Після початку війни та окупації України нацистською Німеччиною Григорій Ткаченко спершу виїхав на малу батьківщину, але згодом повернувся в Київ, де був заарештований та зник безвісти. За даними Ю. Б. Дядищевої-Росовецької останній раз його бачили в Сирецькому концтаборі. Можливими місцями загибелі (розстрілу) вказують Київ або Кагарлик в період 1941–1943 рр. Рукописи та бібліотека науковця також загинули в роки війни.

1. Шевченківська енциклопедія, т.6, с.268. kobzar.ua. 2015. Процитовано 15 червня 2019.
2. Ю. Б.Дядищева-Росовецька, канд. філол. наук (2006). ГРИГОРІЙ ТКАЧЕНКО – ПЕРШИЙ ДИРЕКТОР ІНСТИТУТУ МОВОЗНАВСТВА ВУАН в збірнику АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІНГВІСТИКИ: ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА. Випуск ХІІІ. Київ: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”. с. 22–33.
3. підгот. до друку С. К. Росовецький [та ін.] ; записав Г. В. Ткаченко (2007). Веснянки, колисанки та загадки, записані 1920 року в селі Кирилівка Григорієм Ткаченком. Київ: Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. с. 135 с. ISBN ISBN 966-594-894-6.
4. Постанова щодо призначення надрукована в видання Вісті Всеукраїнської Академії наук. – 1930. – № 2. – Березень–квітень. – С. 1–2

• Ткаченко Григорій Васильович // Шевченківська енциклопедія: — Т. 6: Т—Я : у 6 т. / Гол. ред. М. Г. Жулинський. — Київ : Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2015. — С. 266.