Тропове

Перше згадування про село відносяться до кінця XV та початку XVI століття. В одному із видань є згадка про заснування села - 1580 рік. Настільки це вірна дата перевірити не вдалося. Відомо, що воно відносилось до Барського староства і входило до складу Карчмарівської волості, що була подарована Яну Замойському у складі Шаргородського ключа його маєтків. В подальшому Замойський надав це поселення у довічне володіння шляхтичам Рознятовським за певну грошову суму. Потім маєток належав Бловицьким, Гальбеку, Миколі Амосову та іншим панам.

Поруч, за два кілометри на південь було і інше поселення, яке не згадується в літописах. І воно знаходилось в урочищі річки «Дерло» (В деяких повідомленнях та на картах назва інша – «Дирло»). Але місцеві називають цю місцину «Дерло». Отже, можливо, тут жили гончарі. Тому, що на цьому місці знаходять багато глиняних черепків. Мабуть це ще давніше поселення. Але ніхто не вів тут розкопок і про нього нічого не відомо із літописів. Можливо тут жили ще за часів Трипілля.

Село виникло в Литовсько-Польський період. Саме в той період коли татарські набіги часто спустошували Поділля, а населення ховалося від поневолення в глухих хащах подальше від проторенних шляхів. Саме тому очевидно і виникло поселення серед непрохідних хащ і боліт, де вилася лиш непомітна стежинка (тропка). Яке потім дістало топонімічну назву «Тропове».

До більшовицького перевороту 1917 року с. Тропове входило до складу Вендичанської волості Могилів-Подільского повіту Подільської губернії.

Церква Іоанна Богослова

В селі була побудована дерев’яна церква Іоана Богослова (Іоана Предтечі) та дзвіниця в 1767 році. Отже тоді уже це було досить велике село, жителі якого спромоглися зібрати кошти на побудову церкви. Про існування попередньої церкви достовірно нічого не відомо, але при виконанні заміни престолу у вівтарі церкви в 2010 році під старим престолом було відкрито поховання, на хресті якого є напис «Тут покоїться священнослужитель церкви Св. Іоана Предтечі» та вказаний рік 1767. Можливо що тут уже була садиба ще більш старої церкви.

В книзі «Приходы и церкви Подольской Епархии», надрукованій у 1901 році під редакцією Юхима Сіцінського, в якій є історії церков та парафій Поділля, в с. Тропове Могилівського повіту дерев’яна церква 1767 р. подається як Іоана Богослова. Враховуючи, що складання історико-статистичних описів церков та їх приходів було доручено приходським священикам, дані яких для книги неодноразово копіювались, могла бути допущена описка і церква в с. Тропова замість «приход Иоана Предтечи» - записали в книзі «во имя Иоана Богослова». Чи допущена описка, чи церкву по новій освятили невідомо.

У 1835 році церква піднята на кам’яний підмурок а дерев’яну огорожу замінили на кам’яну із входом, складеним з трьох арок. Збереглися перекази, що для будівництва муру навколо церкви мешканці села від кожного подвір’я привозили каміння. При побудові муру дзвіниця залишилася в огорожі і служила входом на територію храму. При церкві існував цвинтар, на якому хоронили священиків. У церкві в 1885 році було обновлено чотирьохярусний іконостас, розібрана емпора над бабинцем, замість якої над входом влаштовано балкон для хору. У 1898 році до абсиди із півночі і півдня прибудовані різниця та паламарня.

Починаючи з 1868 року в селі існувала школа грамоти, яка у 1888 році реформована у церковну-приходську, для якої того ж року була пристосована хата дяка. Першим учителем був церковний дяк, який навчав грамоти 20-25 дітей більш заможних селян. В 1875 році в школі навчалося вже 70-80 дітей, в більшості хлопчаків. Навчання проводила вчителька – дочка місцевого священника – Лівіцька.

В центрі села по вулиці Сугацькій була зборня, де збиралися селяни на збори. Селян збирав соцький. На таких зборах селяни могли почути розпорядження та накази властей.

Більшість родючих земель належала поміщику - німцю за походженням Бранту Аугусту Агустовичу, а малоземельні та безземельні селяни працювали на його полях та у садибі. Крім поміщика великим землевласником, який мав більше ніж 100 га орної землі, був священник.

Під час столипінської аграрної реформи поміщицька земля була продана селянам, а біля поміщицької садиби залишилось 150 гектарів землі.

Події 1905 року дійшли із запізненням в село і особливого революційного впливу на селян не мало. Староста села Балан Олексій з більш передовими громадянами вигнали із поміщицького маєтку всіх найманих робітників і не дозволили їм виходити на роботу. В ці дні всі роботи виконував сам пан зі своїми синами і дочками. Брант викликав в село козацьку сотню для приборкання бунтівних селян. Козацький сотник, що розмістився в панському будинку, на другий день скликав збори. Селян було оточено, і самих активних жорстоко покарано за бунт і непокору поміщику. В 1909 році Брант помер, а син, Кароль Брант батьківську садибу продав Домарецькому, якого після жовтневого перевороту вигнали із села.

За описом Обштира Василя Івановича - учителя історії згадується, що в 1910 році було побудовано міністерське училище на дві класні кімнати за кошти селян та земства. Тепер це приміщення перебудовано і в ньому міститься сільський клуб.

Голодомор 1932-1933 років в селі був такий же жорстокий як і на всій території України і був організований керівництвом ВКП(б) та урядом СРСР шляхом створення штучного масового голоду, що призвів до багатомільйонних людських втрат у сільській місцевості на території Української СРР переважну більшість населення якої становили українці. Голод був викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу й Української СРР на чолі зі Сталіним, розрахованими на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян. У селян були конфісковані зерно та усі інші продукти харчування, що призвела до голоду. Влада забороняла та блокувала виїзд голодуючих поза межі села, відмовлялася приймати допомогу з-за кордону. Попри те, що дії представників сталінської влади, які спричинили смерть людей голодом, кваліфікувалися згідно з нормами тогочасного радянського кримінального законодавства як вбивство, причини цього масового злочину ніколи в СРСР не розслідувалися та ніхто із можновладців, причетних до злочину, не поніс покарання при тому, що навіть найвище керівництво СРСР, включаючи Сталіна, знало про факти загибелі людей від голоду. Упродовж десятиліть масове вбивство людей штучним голодом не лише навмисно замовчувалося радянською владою, а й взагалі заборонялося про нього будь-де згадувати. Голод в Тропові був такий сильний, що люди вмирали посеред доріг, їх закопували у дворах та в городах тому, що нікому було вивезти на кладовище. Як згадають старі люди в селі не було ні котів ні собак. Хліб пекли із бур’янів та кори дерев. Спостерігалось людоїдство. Особливо важко було у родинах, що мали малих дітей. Наприклад, у родині Пливанюк Наталії із 7 дітей вижив тільки один. Багато мешканців села тікали за межі села. Деякі поїхали будувати шахти на Донбасі, інші в великі міста. Але виїхати теж було дуже важко тому, що у людей не було паспортів. А тих хто тікав повертали назад.

Вже 20 березня 1944 року село було звільнено радянськими військами. З великим піднесенням почали колгоспники відбудовувати господарство. Всі чоловіки що здатні служити в армії, були мобілізовані на фронт. Залишилися пристарілі чоловіки, жінки та діти. Сільськогосподарської техніки не було, коней забрали на війну. Для обробітку полів доводилось запрягати корів. Але ці труднощі не лякали тропівчан тому що всі розуміли - необхідно постачати фронт продуктами харчування в такий жахливий для країни час. Із фронту приходили відрядні вісті про успіхи Радянської армії і трагічні повідомлення про загибель тропівчан на фронтах Другої світової війни.

І от настав день 9 травня 1945 року – день Перемоги в Другій світовій війні. Понад 200 тропівчан полягли на фронтах, здобуваючи славну перемогу. Загинули: Андрійчук Максим Павлович, Балан Артем Карпович, Гамлінський Анатолій Якович, Зяць Володимир Максимович, Катрич Кирил Максимович, Джос Григорій Харлапійович, Лучко Гнат Іванович, Навроцький Микита Григорович, Обштир Арсеній Йефремович, Пливанюк Василь Дмитрович та багато інших. І тільки скульптурний пам'ятник в центрі села нагадує про те героїчне минуле.

Голод в селі був і в 1946 – 1947 роках. Основною причиною голодомору на Поділлі пов'язано із особливостями тоталітарно-мілітариської політики Сталіна.

Два колгоспи в 1950 році було об'єднано рішенням загальних зборів в один колгосп під назвою «Червона Зірка». Об’єднання колгоспів принесло велику економічну вигоду. Невпізнанно зміцніла економіка колгоспу. Було побудовано два свинарники на 3 тисячі голів свиней, три типових корівники на 600 корів, птахоферму на 2800 голів птиці, електростанцію на 90 кВт., радіовузол, родильний будинок, фельдшерсько-акушерський пункт, баню.

В 1963 році колгосп збудував шкільне приміщення на 4 класні кімнати, спортивний зал, шосейну дорогу. В селі були клуб на 480 місць та бібліотека. На 1 січня 1963 р. населення складало вже 1913 чол., із них: чоловіків 797, жінок 1175. В середньому за рік народжувалось 38 дітей, смертність по старості сягала 15 чол. на рік.

На перше січня 1963 р. колгосп мав 3600 га землі, в тому числі орної 2640 га., садок 118 га, виноградник 18 га. З 1960 року колгосп став спеціалізуватись по вирощуванню свиней. Із серпня 1962 по серпень 1963 року було відгодовано та продано 1464 центнерів свинини. На 1.01.1960 р. колгосп мав уже 805 голів ВРХ, із них корів 282 гол., молодняка 523 гол, в особистому користуванні громадян було 130 корів, 347 гол. свиней та багато птиці.

Якщо на 1 січня 1960 року валові прибутки становили 3200 тис крб. (в старих цінах), то на 1 січня 1962 року вони вже сягали 3500 тис крб. Зростала оплата праці в трудоднях. Якщо в 1960 році на трудодень платили 3 крб і 800 г. пшениці, то в 1962 – 4 крб і 1 кг натурою.

Керівництво селом здійснювала Сільська Рада.

Семирічну школу закінчило на 1963 рік 577 чоловік, середню 40 чоловік, середні спеціальні заклади 28 чоловік, інститути 18. В селі працювало 18 вчителів, 2 медпрацівники, 2 агрономи. Колгосп мав 17 тракторів, 9 комбайнів, 12 тракторних сівалок, 15 тракторних плугів, 14 тракторних культиваторів, 7 автомашин та 4 тракторних причепи.

За головування Джоса Миколи Яковича в господарство мало 2540 га орної ріллі, 560 дійних корів, 300 нетелів, молодняка 1380 голів, свиней 900, овець 600, 1200 курей, 72 коней та 128 вуликів. Керівниками молочно–товарної ферми були Обштир П. П., Пливанюк Г. М., Брунько М., гол. Зоотехніком Андрійчук І. П., ветлікарями Єфремов А. С., Лука Н. Ф., свиноферми Зелинський В., Лебедько І., Балан О., Сауляк Г. К. Бригадири рільничих бригад Юрченко М. О., Лебедько І. П., Корнійчук Р. В., Балан М. А. Бригадири тракторної бригади Навроцький О. М., Стасів М. П. Гол. Інженер – Пустовіт М. В., Янковський С. О. Бригадир огородньої бригади Скомаровський М. Д., Кізян Т. Г.

Головами сільської ради були Войтов О., Храмцов І., Чернявський О. М., Чернявський І., Юрченко В. П., Боднар В. Ф., 1980-2002 – Яцишин М. М., 2002-2005 – Грузинська Г. Г., 2005-2008 – Яцишин М. М., 2008-2015 – Гаврищук Т. О.

Директорами школи – Гринюк Д. В., Мількевич В. Г., Яковишин О. М., 1979-2000 – Грузинська Г. Г., 2000-2014 – Обштир С. Ю., 2014-2015 – Андрійчук Л. В.

В 1993 році колгосп «Червона Зірка» при зміні форми власності замінили на КСП (колективне сільськогосподарське підприємство). В 1995 році згідно закону України розпочато розпаювання майна та земель.

В 1997 році було створено СТОВ «Зірка» Директором обрано Слободянюка Михайла Івановича. В 2004 році СТОВ ліквідовано та створено ПП (приватне підприємство) «Тропівське» - директор Слободянюк М. І. В 2006 році створено ФГ «Надія хлібороба» (Бегдей К. А.), ФГ «Лан-Тропове» (Балан М. А.). З 2007 року частину земель орендує СТОВ «Нарком-Агро», а з 2013 іншу частину земель орендують СТОВ «Кряж» та ТОВ «Рубін».

Література:

Труды Подольского епархиального историко статистического комитета / под. ред. Н. И. Яворовского, Е. И. Сецинского. – Каменец Подольск: Тип. Под. губ. правл., 1901. – Вып. IX. – ХХ, 1064, 170 с

Село знаходиться в 30 кілометрах від міста Могилів-Подільського та в 18-ти на схід від залізничної станції Вендичани. На півночі межує з с. Конатківці, північному сході з с. Лозова Шаргородського району, на сході із с. Біляни, на півдні з с. Сліди, на південному заході з с. Сугаки, на заході з с. Плоске, всі Могилів-Подільського району. Отже Тропове це самий віддалений куточок Могилів-Подільського району куди веде лиш одна забутована дорога. Інші дороги ґрунтові і після дощів розкисають та стають непроїзними. Селом протікає річка Тропова, ліва притока Дерли.

На околицях села знаходиться зоологічна пам'ятка природи місцевого значення Озеро

• Яблонський Юхим Олександрович — підполковник Армії УНР.

• Тропове́ // Історія міст і сіл Української РСР : у 26 т. / П.Т. Тронько (голова Головної редколегії). — К. : Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1967 - 1974 — том Вінницька область / А.Ф. Олійник (голова редколегії тому), 1972 : 788с. — С.452

• Погода в селі Тропове

1. Кабінет Міністрів України - Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Вінницької області. www.kmu.gov.ua (ua). Процитовано 31 жовтня 2021.