Убивство Гая Юлія Цезаря

Римська республіка в 50-і роки до н. е. переживала глибоку політичну кризу, що пізніше переросла у громадянську війну. Вибори магістратів супроводжувалися корупційними скандалами і вуличними сутичками, сенат і народні збори втратили колишнє значення. Виросла роль окремих політиків і полководців, навколо яких виникали неформальні угруповання. Найвпливовішими людьми Республіки в 50-і роки до н. е. були видатні воєначальники Гней Помпей Великий і Гай Юлій Цезар. Перший з них знаходився в Римі, керуючи іспанськими провінціями через своїх легатів; другий був намісником трьох провінцій на півночі і за вісім років війни (58-50 роки до н. е.) завоював величезну Галію.

Довгий час Помпей і Цезар були союзниками. Але в кінці 50-х років до н. е. Помпей зблизився з ворожою Гаю Юлію консервативною частиною сенату, яку очолював Марк Порцій Катон. У перші дні 49 року до н. е. це політичне угруповання, що отримало більшість в сенаті, позбавило Цезаря його повноважень, плануючи потім передати його суду; у відповідь Цезар рушив армію на Рим, перетнувши Рубікон. У тому ж році він витіснив Помпея на Балкани і розгромив його іспанських легатів при Ілерді. У 48 році до н. е. Гай Юлій здобув перемогу при Фарсалі в Греції, після чого Помпей втік до Єгипту і був там убитий. У 46 році Цезар переміг при Тапсе в Африці, а в 45 році — при Мунді в Іспанії. Таким чином, помпейська «партія» була повністю розгромлена.

Багато видатних прихильників Помпея загинули в цій війні: зокрема, Катон наклав на себе руки в Утіці в 46 році до н. е.

Цезар активно застосовував «політику милосердя», надаючи переможеним свободу або навіть дозволяючи їм повернутися в Рим (в історіографії немає єдиної думки про те, чи було це проявом великодушності або тверезим розрахунком[1]). Багато з колишніх помпейців отримали почесні посади і зайняли чільне місце в оточенні Гая Юлія[2].

Поступово Цезар зосередив у своїх руках величезну владу. В кінці 49 року до н. е. він на 11 днів отримав повноваження диктатора (імовірно для організації чергових виборів[3])[4], в 48, 46, 45 і 44 роках обіймав посаду консула. Повернувшись до Рима після Тапсе, Гай Юлій був призначений диктатором на 10 років (всупереч традиції, для заняття посади не було ніякого формального обґрунтування[5]), а роком пізніше його диктатура вперше в історії стала довічної[6][7][8][9][5]. Аппіан[6] і Діон Кассій[10] стверджують, що Цезар отримав ще й консулат на 10 років. Як «префект моралі» Гай Юлій здійснював повноваження цензора, редагуючи списки сенаторів і всіх громадян[11][12][13]. Він володів довічно владою народного трибуна, завдяки чому міг вносити законопроекти і накладати вето[11]. Крім того, з 63 року до н. е. Цезар був верховним понтифіком, маючи завдяки цьому ще й релігійну владу. Він фактично призначав магістратів, а ті при вступі на посаду зобов'язані були давати клятву, що не будуть йому протидіяти[14].

Величезним повноважень відповідали екстраординарні почесті. За даними деяких джерел, Гай Юлій отримав імператорський преномен (дослідники оцінюють достовірність цієї інформації по-різному)[15]. Його проголосили «Визволителем» і «Батьком батьківщини»[6][8][16] — третім в історії Риму після Марка Фурія Камілла і Марка Тулія Цицерона. Диктатор отримав право з'являтися на всіх святах і жертвопринесеннях в одязі тріумфатора. Щороку мали святкуватися дні його перемог, кожні п'ять років повинні були проходити молебні за його здоров'я. Місяць квінтілій, в який народився Цезар, був перейменований на його честь на липень[17].

Були зроблені перші кроки до обожнювання Цезаря. Його статую і колісницю поставили в храмі Юпітера Капітолійського, який виявився, таким чином, присвяченим і Юпітеру, і диктатору[18]. Інші статуї Гая Юлія вирішено було поставити на ростральній трибуні, обличчям до народу[15], і в храмі Квіріна (божества, що ототожнювався з Ромулом); при цьому присвята на останній статуї проголошувала «Непереможному богу». Під час циркових ігор зображення Цезаря з золота і слонової кістки знаходилося серед статуй богів. Була створена жрецька колегія Юліїв луперків, почалося будівництво храму Цезаря і його Милосердя[19], була створена спеціальна жрецька посада для відправлення нового культу[20]. Остаточне обожнювання Цезаря відбулося вже після його смерті[21].

Таким чином, Гай Юлій зайняв виняткове становище в республіканському Римі. Надаючи своїй владі легітимності за рахунок ряду республіканських посад, він став одноосібним правителем завдяки відданій йому армії і численним прихильникам в різних шарах суспільства[22]. Плебс любив диктатора завдяки влаштованих для них тріумфах і розкішних іграх, вирішенню боргового питання, скорочення квартирної плати[23]. Офіцери Цезаря і аристократи, що прийняли його сторону, отримували від нього високі посади і місця в сенаті. У 48-44 роках до н. е. відбулося масштабне оновлення римської еліти: близько 100 нобілів-помпейців загинули у війні, число сенаторів зросло з 400 до 900. Місця в сенаті отримали багато офіцерів і навіть солдати Цезаря, вершники, представники муніципальної знаті, верхівка Транспаданської Галлії, що отримала від Гая Юлія повні громадянські права. В результаті люди, особисто віддані диктатору, становили там більшість[24].