Хайку

Ха́йку[1] (яп. 俳句, はいく) — жанр японської ліричної поезії, трирядковий неримований вірш на основі першої півстрофи танка, що складається з 17 складів (5-7-5) і відрізняється простотою поетичної мови, свободою викладу.

Структура

Оригінальне японське хайку складається з 17 складів (хоча уже в Мацуо Басьо зустрічаються відступи від норми складового змісту), записаних в один стовпчик. Особливими розділовими словами  — кіредзі (яп. 切れ字 кіредзі, «ріжуче слово») — текст хайку ділиться у відношенні 2:1 — або на 5-му складі, або на 12-му. На заході хайку уособлюють собою тривірш складової структури 5-7-5.

Класичні хайку обов'язково будуються на співвіднесенні людини (автора), її внутрішнього світу, біографії з природою, при чому природа повинна бути визначена відносно пори року — для цього як обов'язковий елемент тексту використовується кіго. Найчастіше розповідь ведеться в теперішньому часі: автор показує свої переживання. Дуже важливим є те, скількома рисками малюються ієрогліфи, які стоять поряд. Якщо кількість рисок рівна, то японці вважають, що це хороше хайку. А чим більша різниця в кількості рисок в поблизу намальованих ієрогліфах — тим воно гірше.

Історія


Ха́йку виник у Японії, в 16 ст., що було зумовлено розвитком міської культури. Існувало кілька шкіл {хайку}: Кофу — «давня школа», пов'язана з іменем Мацунаги Тейтоку, школа Нісіями Соїна, школа «Сьофу» — «достеменна школа», де найпомітнішою постаттю був Мацуо Басьо, котрий реформував хокку у новий жанр хайку: відтоді суб'єктивний ліризм поступився перед безпосереднім зображенням природи.

Зверталися до хайку такі поети, як Йоса Бусон (18 століття), Кобаясі Ісса (19 століття), Масаока Сікі (межа 19–20 століть) та інші. Цей жанр привертав увагу й українських поетів (приміром, В. Коломійця), які вбачали в його лаконічній формі можливість точного вираження ліричного настрою.

Приклад хайку — з доробку Марії Ревакович:

  наші голоси —
  скорбні двійники
  мов крила вітру в степу.

Хайку заборонено писати на політичні, релігійні теми та на тему кохання.

Мацуо Басьо написав три правила доброго написання хайку:

  • Сабі (японською) — зосередженість, спокійна радість самотності;
  • Сіфі — усвідомлення гармонії прекрасного;
  • Наусомі — глибина проникнення

У світі

З ранніх років XXI століття всесвітньо процвітає товариство поетів хайку, зв'язане між собою через національні та регіональні спільноти та журнали у Японії, у англомовних країнах (включно з Індією), у Північній Європі (в основному у Швеції, Німеччині, Франції, Бельгії та Нідерландах), у Центральній та Південно-східній Європі (Хорватія, Словенія, Сербія, Болгарія, Польща та Румунія). Журнали хайку публікувалися у південно-східних країнах Європи — Letni časi (Словенія), Vrabac (Хорватія), Haiku Novine (Сербія) та Albatros (Румунія).[2]

Деякі об'єднання, такі як Інтернаціональна асоціація хайку, пропонує культурні обміни між японськими та закордонними поетами хайку.[3]

Див. також

Примітки
  1. Часто помилково українською кажуть Хокку[джерело?]
  2. Aozora project. Aozora. Архів оригіналу за 24 червня 2013. Процитовано 5 червня 2013.
  3. Сайт Інтернаціональної асоціації хайку. HIA. Архів оригіналу за 24 червня 2013. Процитовано 5 червня 2013.
  4. База даних малих космічних тіл JPL: Хайку (англ.).

Джерела та література
  • Рубель В. А. Японська цивілізація: традиційне суспільство і державність. — К. : «Аквілон-Прес», 1997. — 256 с. — ISBN 966-7209-05-9.
  • Бондаренко І. Антологія японської поезії. Хайку XVII — XX ст. — Київ: Дніпро, 2002.
  • Луна над горой. — СПб.: Кристалл, 1999.

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.