Мацуо Басьо

Мацуо Басьо народився 1644 року в кварталі Акасака містечка Уено провінції Іґа[13]. Його батько Мацуо Йодзаемон був за походженням самураєм, проте в мирний час займався викладанням каліграфії. Окрім Басьо родина мала 5 дітей, серед яких старшим був брат поета Мацуо Хандзаемон. Після смерті батька в 1656 році останній став головою роду[14]. Третя, по рахунку, дитина родини Мацуо, при народженні отримав ім'я Кінсаку, що згідно із японською традицією неодноразово змінювалось (Хансіті, Тоситіро, Тюемон, Дзинсітіро), аж поки у 20-річному віці він не отримав постійне ім'я — Мунефуса.

Батько і старший брат майбутнього поета викладали каліграфію при дворах більш забезпечених самураїв, відтак юнак Майцуо, спершу, отримав якісну домашню освіту. Мунефуса вивчав китайську та японську класичну літературу, каліграфію та звичаєві практики.

В 1653 році малий Мацуо став служкою Тодо Йосітада, що був сином сюзерена Тодо Йосікійо, командувача самурайськими загонами уділу Цу, що мав річний дохід 5 тисяч коку. Басьо проводив багато часу зі своїм господарем, що був старшим за нього всього на 2 роки. Хлопці швидко подружилися і разом захоплювались поезією[15]. Йоситада мав можливiсть брати уроки в найкращих вчителів та поетiв того часу й своïми знаннями він охоче ділився з другом, так вони разом захопилися хайкай з від відомого майстра слова Кітамури Кіґіна, представника поетичної школи Теймон[14].

Дзінсітіро разом зі своїм сюзереном Тодо Йосітада, який обрав собі псевдонім Сенгін, зазвичай практикувалися у віршуванні, складаючи модні в тогочассі ренґа. Молодиків запримітив місцевий поет Огіно Ансей та видав в 1662 році кілька їх творів (один вiрш Йоситади Сенгіна i два вiршi Мацуо Мунефуси) у своїй антології «Сайоно Накая-Масю»[14], це була перша публікація Басьо, у 18 років. Саме тоді він і взяв собі літературне ім'я Мунефуса[16].

Місце в провінції Іґа, в якому, як вважається, народився Басьо

Через рiк Йоситада й Мунефуса взяли участь у складаннi колективноï поеми, на сто строф разом з найкращими поетами провiнцiï Іга на чолi зi славним Кітамурою Кигіном (1624-1705), вiдомим в iсторiï японськоï культури поетом i вченим-фiлологом. Отже, початок поетичних кар'єр двох друзiв вимальовувався в райдужних фарбах. Але в травні 1666 року сталося несподiване: Тодо Йоситада помер від хвороби - Басьо втратив приятеля, колегу та впливового заступника, що мiг би сприяти йому в подальшій службовiй кар'єрi. Басьо був змушений повернутися до рідної домівки, де прожив деякий час на утриманні старшого брата[14].

Ще з 1664 Мунефуса та Сенгін навідувалися до Кіото навчатися до місцевих вчителів та майстрів слова. Тож розпрощавшись з родиною Тодо Йосітада, в 1666 році, він подався до їхнього вчителя в Кіото. Там, під опікою Кітамури Кігіна, Басьо вивчав японську класичну літературу, вдосконалював свою поетичну майстерність. Знайомився також з китайською поезією, особливо епохи Тан (VII- ІХ столітті). Тут його наставником був конфуціанець Іто Таньан (1623-1708).

У третій чверті XVII століття, коли Басьо починав свою поетичну кар'єру, в Японії існували дві школи поезії хайкай: «Теймон», засновником якої був Мацунага Тейтоку (1571-1653), і «Данрін», яку очолював Нісіяма Соїн (1605-1682) [17]. Прихильники школи «Теймон» стиль своїх віршів називали Кофу («давній стиль»), поети з «Данрін» проповідували зовсім протилежну манеру - Орендаторю (дослівно «В голландському дусі», тобто на закордонний манер). На практиці виражалося це в тому, що теймонци, у виборі тем орієнтуючись на класичну поезію, дуже обережно і майстерно вводили в свої вірші «непоетичну», жартівливу лексику і тим самим просто намагалися розширити традиційний поетичний канон. Данрінців же можна назвати борцями проти всіх попередніх канонів. Вони були експериментаторами і в тематиці, і в лексиці, і навіть у формі - кількість складів в їх хоку часто значно перевищувала цифру 17. Деякі риси нового стилю, який пізніше отримає назву Сьофу («справжній стиль»), почали з'являтися в творах поетів, які формально належали до шкіл Теймон або Данрін, але найбільший внесок у становлення нового стилю зробив Басьо.

Спершу, живучи в Уено й Кіото, Басьо був, звичайно ж, прихильником «давнього стилю» школи Теймон. Це пояснюється, по-перше, тим, що саме місто Кіото, давня столиця Японії, був оплотом цієї школи, а по-друге, тим, що альтернативна їй школа Данрін в 60-х роках XVII століття тільки зароджувалася і про якусь конкуренцію мова ще не йшла. Він жив у Кіото протягом наступних шести років та публікував поеми у кількох антологіях. Відомо про публікацію його двох віршів у збірці «Кайой» («Гра в ракушки») та коментарі до 58 віршів інших поетів цієї збірки.

Навесні 1672 року сегун запросив Кігіна до Едо, а разом з тим до нової столиці приїхав й його учень Тосей. Басьо переїхавши Едо (так тоді називалося Токіо), влаштовується на державну службу - відповідальний за будівництво споруд з водозабезпечення в Секігуті, округу Коісікава в Едо. Але працюючи, Басьо продовжив вивчати класиків,писати вірші й поступово відійшов від школи Теймон. Його більше приваблював вільний стиль нового напрямку (саме тут, в Едо, цей напрямок одержав, в 1675 році, назву Данрін і став власне школою з багатьма прихильниками). Деякий час в число прихильників Данрін входив і Басьо, але він ніколи не вдавався до крайнощів «голландського» стилю, як, наприклад, Іхара Сайкаку (1642-1693), згодом видатний прозаїк. Більш того, коли змагання за першість між школами Теймон і Данрін тільки починалося, Басьо вже став розуміти обмеженість, однобічність і тієї, й іншої школи. Це можна проілюструвати таким, на перший погляд незначним, фактом: в 1674 році, саме в період зародження полеміки між «старописцями» і «новоголландцями», Басьо вибрав собі псевдонім Тосей.

Але життя чиновника було для поета нестерпним і, захоплений віршуванням, він полишає чиновницьку рутину і стає учителем поезії. Згодом Тосей створює власну школу хайкай. До її складу поступово увійшли його численні учні і послідовники: Дзьосо, Кьорай, Кікаку, Рансецу, Сампу, Сіко та інші. «Персик зелений» цілком перегукувалося зі словосполученням «слива біла» - так перекладається прізвище та ім'я великого китайського поета Лі Тай-бо (701-762) - цей символізм вказував з яким пієтетом ставився Басьо до одного з геніїв китайської культури і тим самим намітив третю рівноправну складову частину своєї майбутньої «істинної школи». Завершальним акордом захоплення китайською культурою та філософією стало ґрунтовне вивчення дзен-буддизму в 1680 році під опікою ченця Буттьо Осьо.

Вчитель хайку Тойсей ставши прихильником і провідним предтавником однієї з провідних і модних поетичних шкіл того часу - Данрін. Число його учнів, багато з яких потім прославилися, стає дедалі більше. З кожною публікацією рік від року зростала і слава. Один з його друзів і учнів, Сугияма Сампу, багатий постачальник риби для ставків сьогуна, віддає в розпорядження Тосея свою хатину, розташовану на лівому березі річки Сумида в окрузі Фукагава. Тут в саду Тосей посадив бананове дерево (басі), і учні стали називати його хатину «Басьо-ан» («Обитель бананового листя»). Після цього поет прийняв ім'я Басьо, під яким він найбільше і відомий.

У серпні 1684 року в супроводі свого учня Тірі, в сорокарічному віці, Мацуо Басьо відправляється в свою першу подорож. В ті часи подорожувати по Японії було дуже важко: численні застави і нескінченні перевірки паспортів завдавали подорожнім чимало клопоту та метикуватість Басьо і його відомість сприяли проходженню тих перепон. За переказами, його дорожнє вбрання було таким: великий плетений капелюх (якого, зазвичай, носили священики) і світло-коричневий бавовняний плащ, на шиї висіла сумка, а в руці посох і чотки зі ста вісьмома намистинами. У сумці лежали дві-три китайські і японські антології, флейта і крихітний дерев'яний гонг[18].

Після багатоденної подорожі по головному тракту Токайдо, Басьо і його супутник прибули в провінцію Ісе, де вклонилися легендарному храмовому комплексу Ісе дайдзінгу, присвяченому синтоїстській богині Сонця Аматерасу Омікамі. У вересні вони опинилися на батьківщині Басьо, в Уедо, де поет побачив брата і дізнався про смерть батьків. Потім Тірі повернувся додому, а Басьо, після мандрів по провінціях Ямато, Міно і Оварі, знову прибуває в Уено, де зустрічає новий рік. Згодом він знову рушає,цього разу відвідує провінції Ямато, Ямасиро, Омі, Оварі і Каї, а в квітні повертається в свою бананову хатинку.

Подорож Басьо, окрім пізнавальності ще й служила поширенню його поетичному стилю, бо скрізь поети і аристократи запрошували його до себе в гості.

Могила Басьо в Оцу, Префектура Сіґа

Перебуваючи в постійному неспокої він писав одному своєму другові, що «стурбований іншим, я не маю спокою»[19]. Тому він подався в найтривалішу свою подорож, разом з його учнем по імені Сора, що почалося в березні 1689 року і тривало сто шістдесять днів. Повернувшись в Едо, взимку 1691 року, Басьо поселився у своїй третій «банановій хатинці», також спорудженій за сприянням його учнів. Однак цього разу він був не самотній, а взяв з собою племінника і його подругу, які щойно оговталася від хвороби.

У 1691 році він ненадовго подався до Кіото. Трьома роками пізніше знову відвідав рідний край, а потім прийшов в Осаку. Старий поет сподівався ще продовжити свої мандрівки далеко на північ, де живуть айни, щоб побачити всю Японію.

Останні дні Мацуо Басьо були трагічні. У 1694 році він в останній раз відвідав рідний край і повернувся в Осаку, де 2 вересня став гостем в особняку пані Сона, яка влаштувала розкішний прийом на його честь. Поет, маючи дуже слабке здоров'я, давно вже страждав порушеннями травлення. Ця вечеря стала для нього фатальною, хвороба загострилася[20].

Басьо не хотів, щоб його лікував чужий лікар, і довірив свою долю учневі - Мокусецу з Осо. Але той був безсилий допомогти вчителю і наполягав на запрошенні лікаря. Басьо категорично відмовився: «Ні, твоє лікування мене цілком влаштовує. Нікого іншого мені не треба». Звістка про хворобу вчителя рознеслася швидше вітру, і до дому Нідзаемона, власника квіткової лавки, де в задній кімнаті лежав вмираючий поет, стали стікатися натовпу його шанувальників. Самі наближені учні охороняли спокій Басьо, і нікого не пускали до нього, висловлюючи глибоку вдячність за увагу[21].

Наступного дня (12 жовтня) Басьо попросив приготувати йому ванну і, закликавши до свого ложа Кикаку, Кьорея, Дзьосо, Отокуні і Сейсю, продиктував докладний заповіт про те, як розпорядитися його майном, а також залишив послання своїм учням і слузі в Едо про те, як розпорядитися його рукописами та інше. Записку своєму братові Хандзаемону в Уено він написав сам. Висловивши все, що йому хотілося, він склав руки і, пошепки прочитавши щось, що нагадує уривок з сутри Каннон, незабаром після чотирьох годин дня, у віці п'ятдесяти одного року, видав останній подих.

Захоплення поетикою в Мацуо Басьо виникло не на пустому місці, адже культура віршування в тогочасній Японії була визначальною суспільною складовою, яка просякла в усі верстви японської спільноти та сфери їхнього буття. Віршування стало головним та масовим культурним та інтелектуальним атрибутом та навиком японця. Японська поезія XVII сторіччя, як це було й раніше у переломні епохи, відігравала провідну роль у формуванні нового мистецтва. Головне, що поезія в цю епоху була масовим видом мистецтва; вірші читали, вчили напам'ять. На перший план вийшли комічні жанри поезії, величезним успіхом користувався жанр хокку (дотепність, жарт). У кінці хайянської епохи строфи танка почали об'єднувати у довгі ланцюги. Поступово виникли складні правила, народилась нова літературна форма — ренга (нанизування строфи).

Для складання ренги збирались поетичні гуртки, строфи складались почергово. Першу строфу (хокку) доручали кращому поету, а всього строф могло бути 36 (касен) або сто (хякуін). Ренга — це сюїта з несподіваним поворотом сюжету, котрий немов викреслює зиґзаґи. Жорсткі правила обмежували поета, прописуючи йому, у котрій за порядком строф має виникнути образ місяця, а в котрій не можна згадувати богів і будд.

Одна тема розвивалась зазвичай упродовж трьох строф. Хокку мало бути перейняте настроями, навіяними певними порами року, в ньому була заборонена тема кохання й панував пейзаж. З'явилися збірки хокку. Воно поступово відділялось від ренги і виокремилося в самостійний жанр — значна подія в японській літературі. Саме хокку стало суперником танки. Городянам нелегко було засвоювати правила ренги. З'явились свого роду літературні цехи. Професійний майстер на чолі групи учнів створював свою школу з особливими прийомами і технічними засобами. Ці уроки давали йому кошти на прожиток.

Одним із прославлених майстрів словастав Мацуо Басьо, який заснував школу талановитих і відданих йому послідовників. За свідченням сучасників, він був людиною неабиякої чарівності й моральних чеснот, справжнім подвижником мистецтва. Народившись на початку XVII сторіччя, Басьо застав суперництво двох найвідоміших поетичних шкіл: Теймон і Данрін. Школа Теймон відрізнялась сухим академізмом, саме учителі цього спрямування заклали підвалини поетичної майстерності юного Мацуо Басьо. Натомість школа Данрін цінувала свіжість, експромт, швидкість; за один день деякі поети могли створити тисячі строф, вірші набували легкості, але не глибини, хоча з-поміж них зустрічались справжні поетичні знахідки на які спокушався уже зрілий поет-учитель Басьо, однак він засуджував надто велику поспішність і недбалість подібних творів.

Спливло двадцять років невпинних пошуків і спроб з часу першої публікації юнацьких віршів. Тільки у сорок років Басьо створив свій знаменитий стиль сьофу (стиль Басьо). В юнацькі роки, відвідуючи Кіото, Басьо писав вірші під впливом школи Теймон, а після переїзду в Едо він зблизився з поетами школи Данрін. Але відчувши ідейну й тематичну обмеженість обох шкіл хокку, що часто перетворювали поезію на словесну гру, він на початку 80-х років звернувся до китайської поезії танської епохи. У ній знайшов він глибоку концепцію світобудови й того місця, що посідає людина як поет і мислитель, у розумінні високої місії поета.

Для цього в японській національній поезії здавна склалися передумови: любов до майже аскетичної стислості, коли слова замовкають, а почуття ще говорять (йодзьо); усвідомлення злиття людини з природою в круговерті різних пір року; сум (у багатому спектрі відтінків) від того, що краса (вишневих квітів, кленового листя, любові і юності) така недовговічна. Хокку (або хайку) по канонічним правилам пишеться без рими в три рядки з такою кількістю складів: 5-7-5.[22]

Учні Басьо склали сім збірників віршів свого вчителя і власних:

• «Зимові дні» («Фую-но хі», 1684);
• «Весняні дні» («Хару-но хі», 1686);
• «Затихле поле» («Но-дзарасі», 1689) з передмовою Басьо, де він указав, що саме в цій збірці з найбільшою силою виражене почуття сабі;
• «Гарбуз-горлянка» («Хісаго», 1690);
• «Солом'яний плащ мавпи» («Саруміно», книга 1-я, 1691);
• «Мішок вугілля» («Сумідавара», 1694) написана в новому стилі (карумі);
• «Солом'яний плащ мавпи» («Саруміно», книга 2-я, 1698) написана в новому стилі (карумі).

古池や蛙飛びこむ水の音 / ふるいけや かはずとびこむ みずのおと / фуруіке я, кавадзу тобікому, мідзу но ото.

• На старім ставку жаба в воду плюснула — чули ви таку? (Микола Лукаш)
• Старий ставок. Пірнуло жабеня — Вода сплеснула (Іван Бондаренко)
• Старезний став! Стрибнула жаба. Сплеск води.

Подорожні ліричні щоденники містять описи пейзажів, зустрічей, історичних подій. У них включені власні вірші та цитати з творів видатних поетів. Кращим з них вважається «По стежинах Півночі» («Окуно хосоміті», 1689)[23].

• «Кістки, що біліють у полі» — («Нодзарасі кіко», 1684—1685);
• «Мандрівка до Касіма» — («Касіма кіко», 1687);
• «Рукопис у дорожньому мішку» — («Оінокобумі», 1687—1688);
• «Мандрівки в Сарасіна» — («Сарасіна кіко», 1688);
• «Стежками Півночі» — («Окуно хосоміті», 1689).

Тривалі й успішні мандрівки Мацуо Басьо ставали визначним явищем для місцевих спільнот. Відтак поголос про мандрівного вчителя-поета ще більше заохочував японських митців до схожих дій. Таким чином Басьо став зачинателем такого просвітницького руху в японському суспільстві. Відтак, пізніше, постала необхідність написання «Правил поетичного паломництва», які дослідники приписують перу поета. Особливий інтерес вони викликають тому, що створені для поетів-митців, тобто для людей, що сприймають світ загострено, всіма почуттями, всіма фібрами душі. Створені в 1670 році, в них вказується:

• Не спи двічі в тому ж готелі. Шукай циннівку (рогожу), яку ти ще не зігрівав своїм теплом;
• Не носи на поясі навіть кинджал, не вбивай ніякої живої тварини. Зустрічай свого ворога пана або ворога твого батька тільки за воротами, оскільки «Не живи під одним небом і не ходи по одній землі - цей закон відбувається з незмінного людського почуття»;
• Посуд і начиння повинні відповідати потребам однієї людини - не надто багато, не надто мало;
• Бажання плоті риби, птиці та тварин недобре. Потурання обжерливості і прагнення до рідкісних страв веде до надмірних задоволень. Пам'ятай висловлювання: «Їж просту їжу, і ти зможеш все»;
• Не виголошуй своїх віршів без прохання. Якщо попросять, не відмовляйся;
• Коли перебуваєш у важких і небезпечних місцях, не втомлюйся від подорожі, поверни назад з півдороги;
• Не користуйся конем або паланкіном. Думай про свою палицю, як про третю ногу;
• Не захоплюйся вином. Важко відмовитися на святі, важко зупинитися після того, як випито трохи. Не дозволяй собі ніякої грубості. Оскільки пияцтво огидно, в Китаї використовують неочищене саке. Тримайся подалі від саке, будь обережний!;
• Не забувай платити поромнику і давати чайові;
• Не згадуй про слабкості інших людей і своїх сильних сторонах. Ображати інших і вихваляти себе - дуже вульгарно;
• Якщо мова не йде про поезію, не базікай про всяку всячину і абстрактних матерії. Коли розмова стосується подібних тем, розслабся і подрімай;
• Не вступай в близькі стосунки з жінками, котрі пишуть хайку, це не приносить добра ні вчителям, ні учням. Якщо вона прагне дізнатися більше про хайку, вчи її за посередництвом інших. Завдання чоловіків і жінок - виробляти потомство. Розваги перешкоджають глибині і цілісності свідомості. Нехай хайку починається з концентрації і нестачі розваг. Придивіться до самого себе;
• Ти не повинен брати голку або травинку, якщо вона не належить тобі. Гори, струмки, річки, болота - все має своїх господарів. Пам'ятай про це і будь обережний;
• Відвідуй гори, річки та історичні місця. Не давай їм нових імен;
• Будь вдячний людині, яка навчила тебе хоча б одному слову. Не намагайся вчити, поки сам не зрозумієш все повністю. Вчити можна тільки після завершення самовдосконалення;
• Не стався зі зневагою до кожного, хто дав тобі притулок хоча б на одну ніч або хоча б раз нагодував. Але не лести людям. Хто чинить так - шахрай в цьому світі. Ті, що йдуть шляхом хайку повинні спілкуватися з іншими, що йдуть тим же шляхом;
• Думай вранці, думай вечорами. Не подорожуй на початку і наприкінці дня. Не турбуй інших людей. Пам'ятай: якщо ти часто турбуєш інших людей, вони віддаляться від тебе.

Серед інших прозових творів Басьо особливо виділяються «Записки в клітках Примарного життя» (1690) - поема в прозі, як іноді називають цей твір. У ньому поет розповів про своє щасливе життя протягом кількох місяців в гірській хатині на південному березі озера Бива, неподалік від містечка Дзедзі[24].

Басьо створив не тільки вірші хайку і прозу хайбун, а й образ поета-мандрівника - благородного чоловіка, зовні аскетичного, в злиденному вбранні, далекого від усього мирського, водночас який усвідомлює сумну причетність до всього, що відбувається в світі, що проповідує свідоме «спрощення». Поетові хайку властива: одержимість мандрами, дзен-буддійське вміння велике втілювати в малому, усвідомлення тлінності світу, крихкості і мінливості життя, самотності людини у всесвіті, терпкої гіркоти буття, відчуття нерозривності природи і людини, надчутливість до всіх явищ природи і зміну пір року. Ідеал такої людини - бідність, простота, щирість, стан духовної зосередженості, необхідне для осягнення речей, а й легкість, прозорість вірша, вміння зображати вічне в поточному.

У становленні хайку, в набутті ними тих рис, які в основному характеризують цей жанр і сьогодні, головна заслуга належить Басьо і його учням.

Якщо за радянського часу з творчістю Мацуо Басьо пересікалися, зазвичай, українські інтелектуали та літератори, то вже за часів незалежності все більше українців знайомилися з ним. А від часу введення в шкільну програму творів Мацуо Басьо, він став відомий й пересічним українцям різного віку.

На українську мову Мацуо Басьо перекладали Микола Лукаш, Іван Бондаренко та Геннадій Турков.

Серед хокку, перекладених на українську мову: «Крук — немилий птах…», «Мій слуга дрімав…», «Білий лотос-цвіт…», «На старім ставку…», «На голій гілці…», «Пушу коня вбрід…», «Із далеких літ…», «Мавпа зойкне — співчуття…»[25], «Довгий, довгий шлях…»; «Я, метеличок…»[26], «Стародавній став», «Між квітками ґедзь…», «Широкі поля», «Ох, як я заріс…», «Тиша і сумир», «Знов осінній дощ», «В рибній — ні душі», «Осінь. Сльота», «Подорожній я…»; «На морськім розі…»; «Не блигомий світ…»; «Квіття горове…»; «Зозулі розспів…»; «Хворий журавель»; «Баклани в човнах»[27][28], «Холод, ніч, нудьга…», «Ґедзь на будяку…», «Як шумить-гуде банан…», «Отакий я єсть…», «На старім ставку…», «Степу рівняна…», «Я заріс, як щіть…», «Видиться мені…», «Вже й по маю — ах!», «Трава-мурава…», «Тиша, мир і лад», «Осінь із дощем…», «Зсохнеться ось-ось…», «Окуні морські…», «Рушу, й раптом -хить!», «Чистий водоспад…», «Побравши ціпки…», «Довгий, довгий шлях…», «Чом так постарів…», «Осінь-праосінь…», «В мандрах я знеміг…», «Десять літ тут жив…», «Мавпа зойкне — співчуття…», «Цілував би — жаль…», «Рік кінчивсь, а мандри — ні…», «Жаль на серце впав…», «Я, метеличок…», «Мандрівник — і все…», «Берег високий…», «Із далеких літ…», «Тяжка година!», «Квіття горове», «Зозулі розспів…», «Чужина чужа…», «В мандрах десь і вмру…», «Кулюсь на коні…», «Сакура стара…», «Журавель знеміг…», «Ніч шляхи мела…», «Виходжу з Кінчу…», «Он рибалка-птах…», «Білий лотос-цвіт…», «Червень на поріг…», «Стань, мандрівцю, глянь…», «Чи весна прийшла…»[29]

• Мацуо Басьо. [Лірика] / Пер. М. Лукаш, Г. Турков // Всесвітня л-ра в серед, навч. закл. України, 1998. -№ 12. -С. 6-7. — Переклади вміщено у ct.: М. Борецький. Природа в поезії // Там само. — С. 5-8. (Зміст: «Крук — немилий птах…»; «Степу рівнява…»; «Тиша, мир і лад…»; «Журавель знеміг»; «Чому так постарів…»; «Осінь із дощем…» та ін.).
• Мацуо Басьо. «добре придивився…»; «зрушся могило…»; «тайфун пройшов…»; «перший сніг…»; «подвір'я замівши…»; «чисте поле…»; «за колосок…»; «і те і се…»; «старенька сакура…»; «на Кам'яній горі…»; «глибока осінь…»; «рік кінчається…»; «вечір над морем…»; «воювали воювали…»; «ніч яка місячна…»; «о зозуле…»; «упала…»; «о ця дорога…»; «блиснула блискавка…» : Хайку / 3 яп. пер. М. Федоришин // Всесвіт. — 1984. — № 8. -С. 134.
• Мацуо Басьо. Поезії / Пер. з яп. та комент. Г. Туркова // Всесвітня л-ра в серед, навч. закл. України, 2001. — № 11-С. 54 (Зміст: Перший день Нового року; Коржі на папороті; Сакура; Старість солов'я; Обличчя дня; Початок осені; Портрет друга; Холод; Зимування; Кінець року та ін).
• Мацуо Басьо. Поезії: Пер. з яп. / Упоряд., пер., передм. та приміт. Г. Туркова. — К.: Дніпро, 1991. — 189, [4] с. -(Перлини світ, лірики).
• Мацуо Басьо. Солом'яний плащ мавпи: Поетична збірка / А. Г. Сіренко (поетичний пер., впоряд.та передм.) — К.: Укр. Видавнича Спілка, 2001. −91 с.
• Мацуо Басьо. Хоку / Пер. з яп. М. Лукаш // Тисячоліття: Поетичний переклад України-Русі — К , 1995. — С. 651—652. (Зміст: «На старім ставку…»; «Ґедзь на будяку…»; «Степу рівнява».."; «Я заріс, як щіть»; «Видиться мені…»; «Вже й по маю — ах!»).

На честь Мацуо Басьо названо кратер на Меркурії.