Цезаризм

Цезаризм — форма політичного правління, яке імітує панування римського диктатора Юлія Цезаря (100—44 до н. е.), при якому авторитарна влада організується на псевдодемократичних принципах. Узурпатор, зосередивши в своїх руках верховну владу, зберігає при цьому про людське око демократичні установи та формально визнає, що влада делегована йому народом, який залишається єдиним сувереном. Одначе на практиці самопроголошений народний вождь при управлінні державою часто вдається до сили, залучає до уряду військових і ліквідує політичний плюралізм.

На думку італійського філософа-марксиста Антоніо Ґрамші (1891—1937), цезаризм є режимом одноосібної диктатури, покликаної розв'язати протистояння двох або кількох суспільних сил (суспільних кляс), що борються між собою за панівне становище в суспільстві, з метою уникнути «катастрофи» (революції, громадянської війни, розпаду держави). Цезаризм постає, зазвичай, як одноосібна диктатура, але не конче так: «... цезаризм, це — полєміко-ідеолоґічна формула, а не канон історичної інтерпретації. Можливим є „цезаристський“ вихід із ситуації без Цезаря, без великої „героїчної“ та представницької особистости. Парляментська система також створила механізм для таких компромісних рішень. „Лєйбористські“ уряди Макдоналда були до певної міри саме цими рішеннями, причому вміст цезаризму посилився, коли було сформовано уряд на чолі з Макдоналдом, підтриманий консервативною більшістю»[1]. За встановлення саме одноосібної диктатури постать диктатора у народному сприйнятті набуває «героїчних» рис. Хоча «цезар» може заявляти, що він незалежний від будь-яких суспільних сил, і його можуть бачити як такого, що він стоїть над всіма суспільними силами, практично завжди він представляє інтереси однієї суспільної сили. При цьому диктатура не конче означає перемогу реакційних сил: цезаризм може бути й «проґресивним»: «Цезаризм є проґресивним, коли його втручання сприяє перемозі проґресивної сили, нехай і з певними компромісами й умовами, що обмежують вагу цієї перемоги; він є реакційним, коли його втручання сприяє тріюмфові реакційної сили, так само почерез певні компроміси й обмеження, що вони проте мають инший зміст, иншу силу та инше значення, ніж у першому випадку. Цезар і Наполеон є прикладами проґресивного цезаризму. Наполеон III і Бісмарк — реакційного»[2].