Oasis

У серпні 1994 року сингл «Live Forever» увійшов до десятки національного чарту та гурт став популярним[3]. У вересні вийшов дебютний альбом гурту «Definitely Maybe» (ця фраза весь час згадувалася Ноелем протягом запису альбому), який став № 1 у Великій Британії[4]. У жовтні вийшов сингл «Cigarettes & Alcohol», який посів сьоме місце у британському чарті, а у грудні був випущений EP «Whatever», що став третім у чарті. Пісня «Whatever» ознаменувала перехід гурту до більш м'якого та мелодійного звучання[5]. Пісня бі-сайд «Half The World Away» пізніше використовувалася як саундтрек серіалу по BBC «The Royal Family». Непорозуміння між братами Галлахерами під час туру по США призвели до того, що Ноел, нікому не сказавши, відлетів до Сан-Франциско після концерту в Лос-Анжелесі. Менеджер гурту довго не міг знайти Ноеля і вирішив особисто летіти в Лас-Вегас щоб заспокоїти його. Легенда свідчить, що там Ноел зустрів пару молодят під час їхнього медового місяця і вони умовили його повернутися до гурту, тому Ноел присвятив їм пісню «Talk Tonight», пізніше вийшла як бісайд на синглі «Some Might Say»[6].

У квітні 1995 року Oasis випустили сингл «Some Might Say» — перший сингл гурту, що зайняв перше місце в британському чарті[7]. Це перший сингл з нового альбому гурту та єдиний трек з цього альбому за участю Тоні МакКеролла[8][9]. Замість нього до гурту взяли лондонця Алана Вайта, колишнього члена гурту Starclub, молодшого брата відомого барабанщика Стівена Вайта. Дебют Алана відбувся під час виступу гурту в програмі Tops Of The Pops на BBC.

23 червня гурт вдруге виступив на фестивалі в Гластонбері, але цього разу як хедлайнер. Були виконані нові пісні, включаючи «Roll with It» і «Don't Look Back in Anger». Виступ не дуже сподобалося критикам. Наступного дня Ноел зіграв для британського Channel 4 майбутній хіт гурту «Wonderwall». У цей час ЗМІ роздули боротьбу між Oasis та іншим британським гуртом, Blur. Ноел не залишився осторонь і в інтерв'ю з Observer побажавши Деймону Албарну та Алексу Джеймсу з Blur «підчепити СНІД та здохнути»[10]. Пізніше він вибачився в журналі Melody Maker[11].

14 серпня 1995 року Oasis та Blur одночасно випустили свої нові сингли. Ця подія увійшла в музичну історію як «Битва брит-попу» («The Battle of Britpop»). Сингл Blur «Country House» за тиждень розійшовся більшим тиражем, ніж сингл Oasis «Roll with It» — 274 000 копій проти 216 000. Менеджмент Oasis стверджував, що сингл Blur продавався по більш низькою ціною та існувало 2 варіанти пісні «Country House», через що серйозні шанувальники купували по дві копії. Але незважаючи на перемогу Blur в цій «битві», усю «війну» виграли Oasis: їхній новий альбом досяг набагато кращих результатів, ніж альбом Blur «The Great Escape» (першого року продажів альбом Oasis 11 разів ставав платиновим проти трьох Blur, до 2008 «(What's the Story) Morning Glory?» добрав ще 4 платинові диски). У новому альбомі «(What's the Story) Morning Glory?» простежувалося більш м'яке звучання, через що рецензії спершу не високо оцінювали альбом, але, незважаючи на це, альбом став другим альбомом у Великої Британії за загальним числом проданих копій за всю історію, а сингли з цього альбому, «Wonderwall» і «Don't Look Back In Anger», посіли 2 та 1 місця в чарті відповідно та стали головними хітами Oasis. Перший трек на альбомі, «Hello», який став часто виконуватися на концертах групи, містить у собі фрагмент пісні Гарі Гліттера 1970 року «Hello, I'm Back Again». Альбом також містить пісню «Champagne Supernova», в записі якої брав участь Пол Веллер. Ця пісня не була випущена синглом в Англії, але вона дуже сподобалася критикам і є однією з улюблених пісень фанів, вона досі часто потрапляє в радіоефір та залишається однією з найпопулярніших композицією групи.

Oasis в 1997 році. Зліва направо: Алан Вайт, Пол Макгіган, Ноел Галлахер, Пол Артурс і Ліам Галлахер.

У вересні 1995 року Пол Макгіган тимчасово покинув групу, пославшись на нервове перенапруження. Його замінив Скотт Маклеод із групи The Ya-Yas, який виступив на кількох концертах групи та знявся у відео на пісню «Wonderwall». Незабаром Гігсі повернувся в групу[12]. У лютому 1996 року Oasis стали лише третьою групою після The Beatles та The Jam, яку дали виконати дві пісні в програмі Tops of the Pops. Це були новий сингл групи «Don't Look Back in Anger» і кавер-версія Slade — «Cum On, Feel the Noize». Сингл знову очолив хіт — парад, отримав платиновий статус і став нарівні з Wonderwall візитною карткою Oasis. Пісня була високо оцінена критиками та шанувальниками, і пізніше багаторазово потрапляла в списки найкращих пісень усіх часів. 27 і 28 квітня група виступила на домашньому стадіоні своєї улюбленої футбольної команди Манчестер Сіті — Maine Road. Фрагменти другого концерту увійшли в відео «There and Then», що вийшло пізніше того ж року. У зеніті популярності, гурт відіграв два концерти в Ньюпорті 10 і 11 серпня 1996 року. 250 000 квитків на концерт були повністю розкуплені за кілька хвилин після початку продажу[13]. Цей концерт став найбільшим концертом просто неба за всю історію Британії.

Наступний місяць був складним для гурту. 23 серпня гурт відіграв концерт для програми MTV Unplugged, але без Ліама, який поскаржився на болі в горлі та дивився концерт з залу, при цьому випиваючи холодне пиво і курячи. Всі пісні виконав Ноел. За словами Ноела, Ліам провів всю попередню ніч в якомусь клубі, і відмовився виступати перед самим виходом на сцену. Пізніше, група полетіла без Ліама на гастролі до Північної Америки, але через пару днів спершу Ноел[14], а потім і решта група[15], повернулися в Англію. Пішли чутки про швидкий розпад і гурту довелося робити спеціальну заяву, де вони спростували ці чутки[16]. Через місяць гурт зібрався для початку запису нового альбому.

Залишок 1996 року і першу чверть 1997 року Oasis записували новий альбом. «Be Here Now» вийшов у серпні 1997 року. Перший сингл з альбому «D'You Know What I Mean» зайняв перше місце в чартах багатьох країн, ставши платиновим, а сам вихід альбому став об'єктом пильної уваги ЗМІ. Кульмінацією очікування став документальний фільм про групу «Right Here, Right Now», який був показаний по BBC в вечір перед релізом альбому. Завдяки загальному очікуванню, альбом став найшвидше розпродаваним альбомом Британії всіх часів, розійшовшись тиражем у 423 000 копій в перший же день продажів. Альбом також став № 2 у США[17]. Альбом продавався краще, ніж «Definitely Maybe», але його продажу не могли зрівнятися з продажами «(What's the Story) Morning Glory?» — 1997 року було продано «тільки» 7 млн копій[18]. Перші оцінки альбому були дуже високими, але потім альбом розкритикували за довгі пісні, важкий звук і надмірність аранжувань. Сам Ноел охарактеризував альбом, як «пісеньки купки хлопців, що сидять на кокаїні, яким все пофіг». Тим не менш, альбом як і раніше любимо багатьма фанами гурту. Ера брит-попу закінчилася, третій альбом не виправдав очікувань та популярність гурту пішла вниз. Багато критиків помітили, що саме відносна неуспішність «Be Here Now» визначила закінчення руху брит-попу. 1998 року вийшов третій сингл «Don't Go Away». А після виходу четвертого синглу групи, що посів першу сходинку, «All Around the World» (кліп на цю пісню був знятий у стилі кліпу The Beatles «Yellow Submarine») група оголосила про те, що йде у творчу відпустку[19]. У листопаді 1998 року вийшла збірка найкращих бі-сайдів «The Masterplan»[20].

• 1994 — Definitely Maybe;
• 1995 — (What's the Story) Morning Glory?;
• 1997 — Be Here Now;
• 2000 — Standing on the Shoulder of Giants;
• 2002 — Heathen Chemistry;
• 2005 — Don't Believe the Truth;
• 2008 — Dig Out Your Soul.