Бритпоп

Відповідна реакція на популярність Nirvana та грандж-музику була відправною точкою для бритпопу

Хоча бритпоп розглядається як маркетинговий інструмент, і більше культурний момент, ніж музичний стиль або жанр[10][16][17], існують спільні музичні традиції та впливи, які гурти згрупували під терміном бритпоп, такі як проява елементів британської поп-музики 60-х, глем-року і панк-року 70-х, а також інді-попу 80-х у своїй музиці, позиції та одязі. Конкретні впливи різняться: Blur та Oasis надихалися The Kinks та The Beatles, відповідно, тоді як Elastica мала пристрість до витонченого панк-року. Незважаючи на це, бритпоп-артисти демонструють почуття поваги до британського поп-звучання минулого[18]. Виконавці альтернативного року з інді-сцени 80-х і початку 90-х були безпосередніми прабатьками бритпоп-руху. Вплив The Smiths є спільним для більшості бритпоп-артистів[13]. Сцена медчестер, очолювана The Stone Roses, Happy Mondays та Inspiral Carpets (для яких Ноел Галлахер з Oasis працював дорожнім менеджером під час років медчестеру), була безпосереднім коренем бритпопу, оскільки її акцент на хороші часи і захоплюючи пісні надали альтернативу британському шугейзингу та американському гранджу[2].

Місцеві особистості і регіональні британські акценти є спільними для бритпоп-гуртів, а також посилання на британські місця та культуру в текстах і образах[10]. Стилістично, бритпоп-гурти використовують «чіпляючі» гуки і лірику, яка стосується молодих британських людей їх власного покоління[2]. Виконавці бритпопу, навпаки, засудили грандж як невідповідний і немаючий нічого сказати про їхні життя. Деймон Алберн з Blur підсумував ставлення у 1993, коли після того, як його спитали, чи є Blur «анти-грандж гуртом», він відповів: «Ну, це добре. Якщо панк був про позбавлення від хіпі, то я позбуваюся від гранджу»[19]. Незважаючи на сповідувану зневагу до жанрів, деякі елементи обох проявилися в більш стійких аспектах бритпопу. Ноел Галлахер з тих пір відстоював Ride і заявив в інтерв'ю 1996 року, що Курт Кобейн з Nirvana був єдиним автором пісень, якого він поважав протягом останніх десяти років, і він відчував, що їхня музика були настільки ж схожою, що Кобейн міг написати «Wonderwall»[20].

Образ, пов'язаний з бритпопом, був в рівній мірі британським і пов'язаним з робітничим класом. Підйом безсоромної мужності, на прикладі журналу Loaded і «лед-культури» в цілому, стане дуже важливою частиною епохи бритпопу. Прапор Великої Британії, або «Юніон Джек», став визначним символом руху (як це було поколінням раніше з такими мод-гуртами, як The Who), і його використання як символу гордості та націоналізму глибоко контрастувало з полемікою, що розгорнулася лише кілька років до цього, коли колишній вокаліст The Smiths Морріссі виступив будучи обгорнутим в прапор[21]. Акцент на британські орієнтири ускладнив досягнення успіху для жанру в США[22].

Журналіст Джон Гарріс припустив, що бритпоп почався весною 1992, коли водночас були випущені сингли «Popscene» та «The Drowners» гуртів Blur і Suede, відповідно. Він ствердив: «Якщо бритпоп і почався звідкись, то це сталося з потоком визнання, який зустрів першу платівку Suede: всі вони зухвалі, успішні і дуже, дуже британські»[23]. Suede була першим з багатьох нових гітарно-орієнтованих гуртів, яких британські ЗМІ назвали британською відповіддю сіетлському грандж-звучанню. Їх дебютний однойменний альбом став найшвидше продаваним дебютом в історії Великої Британії[24]. У квітні 1993, журнал Select містив на обкладинці вокаліста Suede Бретта Андерсона з «Юніон Джеком» на задньому плані та заголовком: «Янкі йдуть додому!». Цей випуск включав інформацію про Suede, The Auteurs, Denim, Saint Etienne та Pulp, і допоміг започаткувати ідею нового руху[1][25].

Blur були частиною яскравої соціальної сцени (названа «Сценою, яка прославляє себе» журналом Melody Maker), яка була зосереджена на щотижневому клубі «Синдром» на Оксфорд-стріт; гурти, які зустрічалися, були сумішшю музичних стилів, деякі з них будуть позначені терміном шугейзинг, тоді як інші стануть частиною бритпопу[26]. Домінуючою музичною силою цього періоду було вторгнення гранджу зі Сполучених Штатів, який заповнив порожнечу, залишену на інді-сцені бездіяльністю The Stone Roses[25]. Blur, тим не менш, зайняли англо-центричну естетику зі своїм другим альбомом Modern Life Is Rubbish (1993). Їх новий підхід був натхненний американським турне навесні 1992, під час якого фронтмена Деймона Алберна почала дратувати американська культура і він визнав за необхідне прокоментувати влив цієї культури на Велику Британію[25]. Джастін Фрішманн, в минулому учасниця Suede та фронтвумен Elastica, яка в той час була у відносинах с Алберном, пояснила: «Деймон і я відчували, що ми були в гущі цього в цей момент… ми подумали про те, що Nirvana там, і люди дуже зацікавилися американською музикою, і повинен бути якийсь маніфест для повернення британськості»[27]. Джон Гарріс у статті NME написав, що саме перед випуском Modern Life Is Rubbish, «вибір часу [для Blur] був випадково ідеальним. Чому? Через те, що, як і беггі та шугейзери, гучні, довговолосі американці тільки-но виявилися приреченими на ганебний кут під назвою “вчорашня річ”»[19]. Музична преса також сфокусувалася на тому, що NME назвав Новою хвилею нової хвилі, термін, застосований до більш панк-похідних виконавців, таких як Elastica, S*M*A*S*H і These Animal Men.

Хоча Modern Life Is Rubbish мав помірний успіх, третій альбом Blur, Parklife, зробив їх, можливо, найпопулярнішим гуртом у Великій Британії в 1994[24]. Parklife продовжував запеклий британський характер свого попередника, і разом зі смертю Курта Кобейна з Nirvana в квітні того ж року здавалося, що британський альтернативний рок, нарешті, обернув назад панування гранджу. У тому ж році Oasis випустили свій дебютний альбом Definitely Maybe, який побив альбом Suede як найшвидше продаваного дебюту[24][28].

Термін «бритпоп» виник, коли ЗМІ поклали в основу успіх британських дизайнерів та фільмів, Молодих британських митців (іноді названими «бритарт»), таких як Демієн Герст, і настрої оптимізму з падінням уряду Джона Мейджора та прихід молодого Тоні Блера в якості лідера Лейбористської партії[29]. Цей термін був використаний в кінці 1980-х в журналі Sounds журналістом Джоном Роббом для позначення таких гуртів, як The La's, The Stone Roses та Inspiral Carpets. Однак лише у 1994 британські ЗМІ почнуть використовувати термін по відношенню до сучасної музики і подій[30]. З'явилися гурти, пов'язані з новим рухом. На початку 1995, гурти, включаючи Sleeper, Supergrass та Menswear мали поп-хіти[31]. Elastica випустила свій дебютний однойменний альбом того березня; його продажі за перший тиждень перевершили рекорд, встановлений Definitely Maybe минулого року[32]. Музична преса розглядала сцену навколо Камден-Таун музичним центром, адже місце часто відвідували такі гурти, як Blur, Elastica та Menswear; Melody Maker писали: «Камден для 1995 — це те, чим Сіетл був для 1992, чим Манчестер був для 1989, і чим Містер Блоббі був для 1993»[33].

Хіт-парадна битва між Blur та Oasis, яка отримала назву «Битва бритпопу», висунула бритпоп на перші шпальти британських газет у 1995. Гурти спочатку хвалили один одного, але протягом року ворожнеча між ними збільшувалася[34]. Підштовхнуті пресою, гурти були залучені до того, що NME назвав на обкладинці свого випуску 12 серпня «Чемпіонатом Великої Британії в суперважкій вазі» з очікуваним випуском синглу Oasis «Roll with It» і Blur «Country House» в один день. Битва нацькувала два гурти один проти одного, причому конфлікт стосувався як британського класу і регіонального поділу так само, як і музики[35]. Oasis були взяті як представники Півночі Англії, тоді як Blur представляли Південь[25]. Ця подія захопила уяву громадськості та привернула увагу ЗМІ в національних газетах, виданнях та навіть BBC News. NME написав про таке явище: «Так, в тиждень, коли виникли новини про те, що Саддам Хусейн готує ядерну зброю, все ще кожен день вбивають людей в Боснії, а Майк Тайсон повертається на ринг, таблоїди і газети разом зійшли з глузду через бритпоп»[36]. Blur виграв битву гуртів, продав 274 тисячі копій порівняно з 216 тисячами у Oasis — пісні опинилися в хіт-параді на першій і другій сходинках, відповідно[37]. Однак, в кінцевому рахунку Oasis став більш комерційно успішним, ніж Blur. На відміну від Blur, Oasis змогли домогтися стійких продажів в США завдяки синглам «Wonderwall» і «Champagne Supernova»[38]. Другий альбом Oasis (What's the Story) Morning Glory? (1995) зрештою був проданий у кількості понад чотирьох мільйонів екземплярів у Великій Британії, ставши третім найбільш продаваним альбомом в британській історії[39]. Ці подальші успіхи змусили деяких членів преси заявити, що в наступні рок Oasis «програв битву, але виграв війну».

На початку літа 1996, популярність Oasis була настільки велика, що NME назвали ряд бритпоп-гуртів (включаючи The Boo Radleys, Ocean Colour Scene та Cast) «Ноел-роком», посилаючись на вплив Галлахера на їхній успіх[40]. Джон Гарріс типізував цю хвилю бритпоп-гуртів, і Галлахера, тим, що вони поділяють «простодушну любов до 1960-х, відкидання більшість основних компонентів за межами року, і верховенство “справжньої музики”»[41]. 10 та 11 серпня 1996, Oasis зіграли два концерти в Небуорті для аудиторії, яка в цілому налічувала 250 тисяч людей, тоді як один журналіст прокоментував: «[Небуорт] можна розглядати як останній великий бритпоп-виступ; нічого після цього не буде відповідати його масштабу»[42][43]. Попит на ці концерти був і залишається найбільшим для Великої Британії; понад 2,6 мільйонів людей подали заявку на квитки[43].

Oasis на концерті

Третій альбом Oasis Be Here Now (1997) був дуже очікуваним. Незважаючи на те, що спочатку він отримав позитивні відгуки і мав високі продажі, незабаром альбом піддався сильній критиці з боку музичних критиків, покупців і навіть самого Ноеля Галлахера за свій надмірне і роздуте звучання. Музичний критик Джон Севідж вказав, що Be Here Now є моментом, коли бритпоп закінчився; Севідж сказав, що хоча альбом «не є великою катастрофою, про яку всі говорять», він зазначив, що «він повинен бути стати великим, великим тріумфальним записом» того періоду[25]. У той же час, Деймон Алберн прагнув дистанціювати Blur від бритпопу з однойменним п'ятим альбомом[44]. За пропозицією гітариста Грема Коксона, Blur відійшли від свого звучання епохи Parklife, і їхня музика стала асимілювати американські лоу-файні впливи, зокрема Pavement. Албарн пояснив NME у січні 1997, що «ми створили рух: поки продовжується родовід британських гуртів, там завжди буде місце для нас», але додав: «Ми справді почали бачити цей світ дещо іншим способом»[45].

Коли рух почав уповільнюватися, багато виконавців почали розпадатися[14]. Популярність поп-гурту Spice Girls була сприйнята як «вихоплення духу часу від тих, хто ніс відповідальність за бритпоп»[15]. В той час, як визнані гурти робили різні зусилля, увага почала звертатися на таких, як Radiohead і The Verve, котрих раніше не помічали британські ЗМІ. Ці два гурти, зокрема Radiohead, мали значно більш езотеричні впливи з 1960-х та 1970-х, які були рідкісними серед ранніх бритпоп-гуртів. У 1997, Radiohead і The Verve випустили свої альбоми — OK Computer та Urban Hymns, відповідно — обидва з яких зустріли широке визнання[14]. Пост-бритпоп-гурти, такі як Travis, Stereophonics та Coldplay, під впливом бритпоп-виконавців, особливо Oasis, з більш інтроспективними текстами, стали одними з найуспішніших рок-гуртів кінця 1990-х і початку 2000-х[46].

Джерела

• Джон Гарріс. Britpop!: Cool Britannia and the Spectacular Demise of English Rock. — Da Capo Press, 2004. — 464 с.
• Джон Гарріс Modern Life is Brilliant! — NME, 1995.
• Руперт Тілл In My Beautiful Neighbourhood: Local Cults of Popular Music. — Pop Cult, 2010.
• «Live Forever: The Rise and Fall of Brit Pop». — Passion Pictures, 2004.