Поділля

Микола Кузанський (нім. Nicolaus Krebs, Nikolaus von Kues, Chrifftz, лат. Nicolaus Cusanus; 1401—1464), німецький теолог, католицький кардинал, склав близько 1460 р. рукописну мапу Середньої Європи, яка не збереглася в оригіналі. Карта була гравійована на міді в місті Ейхштедте у 1491 р. На мапі вперше позначено регіон Поділля (Podolia).[1].[2]

1507 р. Бернард Ваповський на початку XVI ст. працював разом із картографом Марко Беневентано над картою Центральної Європи — «Tabula Moderna Polonie, Ungarie, Boemie, Germanie, Lithuanie». Надрукована ця мапа була в Римському виданні «Географії» Птолемея. Правобережна Україна позначена як Поділля (Podolia) та Русь (Rusia), Лівобережна Україна — Тартарія (Tartaria).[3]

1507 р. Йоханнес Рюйш. Карта «Uniuersalior cogniti orbis tabula ex recentibus confecta obseruationi» (Універсальна карта світу з відомими і новими спостереженнями) опублікована в Римському виданні «Географії» Птолемея. Йоханнес Рюйш подає ширше уявлення про світ, ніж Фра Мауро (середина 15 ст.), оскільки вже подає дані про відкриття португальських та іспанських мореплавців. Територія України — [[Русь (RVSSIA), Поділля (PODOLIA),[4]

1540 р.Себастьян Мюнстер(з 1568 р. нова редакція) видає карту «POLONIA ET VNGARIA XV NOVA TABVLA» (Нова карта Польщі та Угорщини). Вперше ця карта була надрукована в «Географії» Птолемея (редакція Себастьяна Мюнстера). На цій карті чи не вперше подані регіональні назви українських земель: Rvssia (Русь) зі Львовом (Leopol), Podolia (Поділля), Volhinia (Волинь), Pokutze (Покуття), Codimia (Кодимія), Bessarabia (Бессарабія), Tartaria minor (Мала Татарія), Tartaria Przecopen[sis] (Перекопська Татарія) (останні дві території належать до Північного Причорномор'я і Кримського півострова). Показано сусідів українських історико-географічних регіонів — Молдову (Mvldavia), Трансільванію (Transilvania), Волощину (Valachia) та ін..[2][5]

1554 р. Герард Меркатор. Карта «Європа…». На мапі українські землі представлені тільки Поділлям (Podolia). Частина Поділля — Codimia (Кодимія).[6]

1570 р. Андрій Поґрабка (Andreas Pograbius, Andrzej Pograbski, Andrea Pograbio). Карта «Partis Sarmatiae Europae, quae Sigismundo Augusto regi Poloniae potentissimo subiacet nova descriptio» (Частини Європейської Сарматії…). З українських земель виділено «Русь, відома як Роксоланія» (Rvssia, А Ptol Roxolania), Поділля (Podolia), Волинь (Volhinia) та Кодимію (Codimia).[7]

1587 р. Герард Меркатор і його син Румольд. Карта світу «Orbis terrae compendiosa descriptio quam ex magna universali Cerardi Mercatoris… M.D.LXXXVII». Опублікована в «Atlas sive Cosmographicae Meditationes de Fabrica Mundi et Fabricati Figura» (1596 р.). Українські землі позначені як Поділля (Podolia).[7]

1605 р. Віллем Янсзон Блау. Карта «Nova Totius Terrarum Orbis Geographica Ac Hydrographica Tabula auct Guiljelmo Blaeuw». Українські землі представлені Поділлям (Podolia).[7]

На Поділлі люди жили з давніх-давен. З археології відомо, що в цьому регіоні існували середньодністровські стоянки палеоліту Лука Врублевецька та ін. (Ашельська культура), Яруга і Суботівка (Могилів-Подільський район), Сокіл (Кам'янець-Подільський район), Касперівці, Більче-Золоте (Молодовська культура, Мустьєрська культура). Також представлені Солютрейська культура, Оріньяцька культура, Мадленська культура, Анетівська культура. У мезоліті — Кукрецька культура.

У неоліті існували Буго-Дністровська культура 6500-4750 рр. до н. е., культура лінійно-стрічкової кераміки 5500-4900 роках до н. е., Лендельська культура (середина 4 — середина 3 тисячоріч до Р. Х.). У енеоліті (мідна доба) почався демографічний вибух у часи розселення до-індоєвропейських племен — культурної спільноти Кукутень-Трипілля[8]. Трипільці між 4000-2500 роками до н. е. розбудували між Дніпром і Дністром найбільші за розмірами поселення у Європі; їх протоміста могли мати площу 100—450 га, 1500—2700 будинків і до 25 тис. жителів[9]. Також на Поділлі зафіксовані — Культура шнурової кераміки, культура кулястих амфор, Лійчастого посуду культура, комарівська культура, Білогрудівська культура.

У 12-8 ст. до н. е. край населяли носії чорноліської культури, які на півдні Поділля межували із кімерійцями. Скіфське панування в українських степах 650—200 роки до н. е. Плем'я скіфів на Поділлі — ймовірно катіари. Скіфські археологічні групи — західноподільська (зокрема городище Григорівка) і побузька.

Компіляції Плінія Старшого (Naturalis Historia)[24] IV, 88 «Від Тафр вглиб материка займають авхати, в їхніх землях починається Гіпаніс (річка Бог)…»;

Геродот (бл. 484—425 рр. до н. е.) вперше згадує споріднених зі скіфами кочових племен — сарматів; період з III ст. до н. е. по IV ст. н. е. в історії України має назву «сарматська доба», а так звана Європейська Сарматія займала територію між Доном і Віслою. На півдні Поділля межувало із Північною Дакією. На картах Римської імперії 125 р. народ який населяв верхів′я Пд. Бугу називають навари (лат. navari) — зарубинецька культура (2 ст. до н. е. — 2 ст.), Черняхівська культура (1-5 ст.), місцями вельбарська культура. По середній течії Дністра — бастарни (bastarnae), тут знайдено різні пам'ятки — сарматські, пшеворська культура, липицька культура. На північ від Дністра (Thiras) у верхів'ї — плем'я тірагети.

В істориків цього періоду зустрічається назва племені — peucini (певкіни) і Peuce mons, г. Певке (від грецького «Соснова»), за широтою тотожна із Овруцьким кряжем, макс. висота 317 м.

В 3 кн. Географії Клавдія Птолемея, написаній в період 130—170 рр., міститься список міст — «Вище Тіра коло Дакії: Карродун (Carrodunus) 49°30'сх.д. − 48°40' пн.ш., Метоній (Metonius) 51° − 48°30', Клепідава (Clepidaua) 52°30' − 48°40', Вібантаварій (Uibantauarius) 53°10' − 48°40' Еракт (Eractus) 53°30' − 48°40'».

Нижній поворот Дністра 53° − 48°30', біля нього — Вібантаварій (Рудковецьке городище), Еракт — в районі с. Кукавка. Тоді Клепідава припадає на Гуменці (поблизу Кам'янця), Метоній — Мельниця-Подільська, Карродун повинен знаходитись біля другого повороту Дністра, тобто район с. Касперівці. Два з них містять в своєму імені деякі етнічні вказівки: Клепідава вказує на гетів або даків, Карродун — на кельтів. Так як ця остання народність давно вже зникла на цій території, то звідси можна зробити висновок про давність виникнення цього міста. Що стосується до локалізації цих п'яти міст, то само собою зрозуміло, що тільки археологічні знахідки можуть вивести питання зі сфери пропозицій і ворожінь на ґрунт фактичної достовірності.

Деяку ймовірність цим припущенням могли б дати знахідки римських монет. З трьох названих пунктів є цього роду дані тільки щодо Чорнобиля, де в 1879 р. був знайдений скарб римських монет часу Антонінів (Антонович. Археол. карта Київської губернії. — М., 1895. — С. 5.). Непряме підтвердження того, що торговий оборот того часу захопив басейн Прип'яті, можна бачити в монетних знахідках, зроблених на території Волині.[10]

Сарматія Європейська

Дійсно на карті Птолемея гори «tura mons» — Подільські Товтри. Між Бугом і Дніпром — Метрополіс 56°30' − 49°30' , який судячи із назви, був одним із найважливіших міст. Зараз йому відповідає Городище з координатами 49°18' пн.ш. 31°27' сх.д., як видно, широти в Птолемея досить точні, а по довготі різниця близько 25°.

Зібрані проф. Антоновичем дані намічають напрям скарбів римських монет через Волинь від верхів'їв Бугу до Горині і потім за течією цієї річки. Це свідчить про активні торговельні зв'язки древнього Поділля із римськими провінціями Дакія (міста Напока і Апулум) і Мала Скіфія (міста Троезміс і Новіодунум) . Місця, де були знайдені римські монети.

• Заславський повіт: Білгородка — скарб, який укладав 52 римських динарії від Гальби до Коммода;
• Брикуля — два римських динарії республіканського часу, прізвище Марція, і імп. Гети.
• Острозький повіт: Юфковци — кілька римських монет.
• Кременецький повіт: Антонівці — в 1860 р. знайдено кілька римських монет.
• Дубенський повіт: Майдан — динарій Веспасіана;
• Листвин — 3 динарії Антоніна Пія; Червоне — римська монета часу республіки з ім'ям: Caius Norbanus;
• Мала Мощаниця — динарій Адріана.
• Рівненський повіт: Аристов — кілька монет Антоніна Пія;
• Олександрія (на Горині, як і подальші місцевості) — динарій Антоніна Пія;
• Бечень — в 1890 р. знайдено великий скарб римських монет від Адріана до Коммода;
• Рубче — 7 римських монет часу Антонінів;
• Хотин — кілька фунтів римських монет знайдено в 1888 р., З них вціліло кілька примірників з іменем Марка Аврелія;
• Казимирка — часто знаходяться римські монети.

У верхній течії р. Случа в Новоград-Волинському повіті є відомості про випадкові знахідки: Черниця — в 1880 р. скарб з 339 римських монет; Олександрівка — в 1890 р. 90 римських монет I—II ст.; Настасівка — в обвалі берега в 1873 р. знайшли 20 срібних монет Траяна. На притоці Случа Церем — Городище — кількасот римських монет. Такий район монетних знахідок у Волинській губернії. Досить одного погляду на карту, щоб визнати тут сліди торгових шляхів, що сполучали басейн Дністра з плином Прип'яті.

З поч. III ст. активізуються християнські місіонери (найближчою до Поділля була Скіфська єпархія), а оскільки мовою проповідників була грецька, вони називали місцевий народ скіфи-орачі, трохи пізніше в історичних документах того часу з'являється вже назва анти (Пеньківська культура 5-7 ст.). (див.Прабатьківщина слов'ян) У 4 ст. на картах Сарматія зникає, замість неї географи зображають Імперію гунів або Імперію Аттіли, яка існувала у 370—469 рр.

Яскравий слід сарматів у історії вплинув на появу «сарматизму».

В V ст. Поділля входить до складу гунської держави, відомої як Імперія Аттіли. Гуни під супроводом Аттіли розбили готів, яких очолював король Атанаріх і прогнали їх з Поділля. Каган гунів Аттіла увійшов в український фольклор у образі князя Гатила.

З 651 року на Поділлі кочували авари, а після 650 року булгари та хозари.

З VI ст. тут знаходилось князівство уличів, потім Болохівська земля. Подільська земля мала підданство Святославу Ігоревичу, а далі його нащадкам. Кордони Русі Подільської були до Чорного моря.

Поділля (колишнє Подольная земля, Русь Дольная, Пониззя) — історико-географічна область, розташована між Південним Бугом і Дністром. Територія Поділля — дольна, тобто являє собою місцевість, розташовану нижче відносно Покуття і Прикарпаття. Ця територія входила до складу Галицького князівства і в літописі XIII ст. зустрічається під назвою «Русь Дольная, Понизье». Слово пониззя утворене від давньоруського низ, преф. по- та суф. -є. Східна частина Пониззя, розташована у верхів'ї Південного Бугу і його приток, була відома в той час під назвою Побужжя. У другій половині XIV ст., після монголо-татарського нашестя, за територією Пониззя закріпилася давня літописна назва — Поділля.

Баварський географ наводить такі назви племен — «20)Busani, Бужани мають 231 місто. 21) Sittici, Шиттиці — [область], багато народів і добре укріплених міст. 22) Stadici, Штадиці — [область], 516 міст і незчисленний народ. 23) Sebbirozi, Шеббироси — 90 міст, (існує версія знаходження на півночі Поділля). 24) Unlizi, Уличі 318 міст. 25) Neriuani, Нерівани 78 міст, 26) Attorozi, Аттороси 148 міст, народ дуже лютий» — частина науковців трактує назву як «тиверці» За палеографічними даними рукопис «Баварського географа» впевнено відносять до IX століття. За історичними даними, пов'язаним з описами племен, згаданих в списку, дослідники датують список часом від 817 до 840-х років.

Уже в першій половині XII ст. була спроба галицьких князів хоч і не вдала, утвердитися в Побожжі, (захоплення Прилука) Уже в першій пол. XIII ст. Побожжя бачимо під владою галицько-волинських князів: близько 1230 р. Романовичі розпоряджаються Межибожжям, як своєю волостю . Однак утвердитися їм тут не вдалося; головною перешкодою були автономні устремління населення, які особливо проявились в XIII ст. На Пониззі ці симптоми виявились у XII ст., у тому сприянні, яке населення надавало Іванові Берладнику, а в частині території Побожжя, у першій половині XIII ст. з'являється болохівський рух. На Пониззі він проявився в союзі із татарами Мілея Бакотського. Побожжя в 1250 р. виступає в ряду земель, які відмовились від влади галицько-волинських князів і підкорювались татарам. В середині 12 ст. Поділля належало до Червоної (Галицької) Русі.

Іпатіївський літопис повідомляє, що в 1240 р. галицький боярин Доброслав Судич захопив Пониззя із Бакотою (головне місто). Також згадуються в літописах міста Ушиця (біля смт. Стара Ушиця), (Калюс)

1241 р. спалахнуло повстання на Пониззі. Після цього міста Болохівщини були поруйновані військом Галицько-Волинського князівства, каральні експедиції продовжувались до 1257 р.. Літопис Руський повідомляє, що 1257 р. після крем'янецької ж війни хана Куремси Данило Романович здійняв війну проти татар. Порадившись з братом Васильком і з сином Левом, послав він воєводу Діонісія Павловича і взяв город Меджибіж. А потім Данилові таки люди і Василькові пустошили Болохів, а Львові — Побожжя і людей татарських. У відповідь татари провели похід на чолі з Бурундаєм, щоб вибити галичан з Болохівщини. Термін «Поділля», тотожний із «Пониззям», вказує на історичний звязок території з «гірською країною» Подністров'я галицького.

У перших давньоруських літописах 1196 Кам'янець описаний як одне з міст Галицько-Волинського князівства. У XII—XIII століттях Кам'янець-Подільський був великим торговим центром.

У 1240 році Поділля увійшло до складу Золотої Орди. Подоляни визнали право ординців збирати з міста щорічну данину, і Золота Орда почала правити життям Поділля за допомогою баскаків і виборних місцевих отаманів.

У другій половині XIII століття був створений Подільський улус, який ділився на тумени (округи). Кам'янець був адміністративним центром Кам'янецького тумена. Керували Подільським улусом три брати, «отчичі і дідичі Подільської землі» Кутлубуг (Котлубей), Хачібей (Кочубей) і Дмитро.[11]

Активний розвиток краю, будівництво укріплених замків почалися після завоювання Ольгердом, великим князем литовським, найпізніше 1362 р., у результаті якого земля увійшла до складу Великого князівства Литовсько-Руського (ВКЛ) з центром у м. Вільно (Вільнюс).

Первісними осередками Поділля стали Смотрич і Кам'янець-Подільський. У Галицько-Волинському літописі ця територія відома під назвою «Пониззя».

Уперше назва «Поділля» вживається у документах 14 століття. Історики та етнографи поділяють Поділля на Східне і Західне.
Є аргументована думка: на початку 1320-х років як результат чергового наступу орди на Галицько-Волинське князівство південна Бессарабія (між Прутом та Дністром північніше Дунаю) та Галицьке Пониззя ввійшли до складу Золотої Орди, утворивши Подільську землю.[12]

До 1340-х рр. землі Поділля перебували під контролем перекопських татарських ханів. Територія була поділена на тьми, на яких сиділи отамани (вільні від сплати податків), що платили данину перекопським ханам. Після ліквідації улусу Ногая сарайськими ханами (1299) Поділля ненадовго повернулося під контроль галицько-волинських князів, але після смерті Льва ІІ та Андрія Юрійовичів (1323) і вокняжіння в Галичі Юрія ІІ Тройденовича влада Орди відновилася. Номінально все ще залежний від Золотої Орди, Кам'янець стає об'єктом політичних інтересів відразу двох держав — Польщі та Литви.

М. Грушевський стверджував, що Поділля (Подільська земля) була новотвором, появилось внаслідок відлучення від давньої Теребовельської землі Королівства Руси, частину якої — Теребовельщину — захопив король Польщі Казимир ІІІ та приєднав до Галичини у 1349 році.[13]

Корогва подільських полків на Ґрюнвальдській битві

Герб Подільського воєводства

У першій половині 1360-х формується «Подільське князівство» на чолі з князями Коріятовичами, деякі з них на той час були позбавлені Ольгердом і Кейстутом батьківської спадщини.[14]. 1362 року Великий Литовський князь Ольгерд разом з братами Коріятовичами та іншими литовсько-руськими князями вирушив походом проти татарських ханів: Кочубея, Котлубея, Дмитрія Солтана і Бекера і одержав перемогу у битві біля річки Синюхи в степу (на межі теперішнього Поділля). Забрав у них Торговицю, Білу Церкву, Звенигород. Всі країни руські з Поділлям надав Коріятовичам, які відбудували тут замки в Бакоті, Смотричі, Кам'янці, пізніше Брацлаві, Вінниці, Меджибожі, Хмільнику, Теребовлі. З кінця XIV століття  — у складі Литовсько-Руської держави.

За даними літописів, весною 1393[15] князь Вітовт пішов на Поділля походом, але через сутичку ще й із київським князем Володимиром відклав похід на осінь. Князь Федір Коріятович покликав на допомогу угорських князів і волохів, а сам виїхав до Угорщини, певне, за новою допомогою. Вітовт за час відсутності Федора Коріятовича восени 1393 взяв подільські «городи» (також воєводу Нестака), поставив своїх старост.[15] Грушевський датував захоплення Поділля Вітовтом восени 1393 чи 1394 року через відсутність джерел.[15] В. Михайловський вказує 1394-й останнім роком правління князя Федора Коріятовича,[16] з чим погоджується Мирон Капраль.[17] Оскільки 1385 року тоді ще великий князь литовський Ягайло підписав з Польським королівством договір, відомий як Кревська унія, а Вітовт 1392 року (Острівська угода) визнав себе васалом Ягайла, то поляки вважали ці землі своїми.[18]

За даними русько-литовського літопису, після того, як Вітовт захопив Поділля, Ягайло попросив ці землі собі. Вітовт продав західну частину (Кам'янець, Смотрич, Скалу, Бакоту, Червоногрод та ін.) за 40 тис. гривень чи кіп, а східну залишив собі. Ягайло заставив свою частину за 20000 Спиткові з Мельштина[19].

Грамотою від 13 червня 1395 Ягайло надав Західне Поділля «на вічність» (лат. plene iure ducali) краківському воєводі Спиткові Мельштинському,[20] а Вінницю, Меджибіж та Бозьк (Божськ) залишив собі, Брацлав, Крем'янець, Сокілець, Хмільник відійшли до Литви, намісником був Петро Гаштовт.

1394 рік став початком «сорокалітньої війни» (1394—1434 рр.) між Литвою та Польщею за Поділля, у якій найпослідовнішим супротивником Польщі виступав брат Ягайла — литовський князь Свидригайло.

Після того, як Спитко з Мельштина пропав безвісти під час битви на Ворсклі у 1399 році, Ягайло не захотів залишати Поділля в руках його вдови та віддав край князю Свидригайлові (підписувався з серпня 1400 лат. Dei gratia dux Podolie) з умовою, що замки він міг надавати в управління тільки полякам, щоб не втратити можливість потім приєднати Поділля як провінцію до Корони. Це надання не зовсім задовольнило Свидригайла, який готувався до подальшої боротьби, причому, опираючись в основному на русинів та литвинів, інколи отримував прихильників і серед поляків.

На початку 1402 року Свидригайло вирушив до Пруссії, де уклав угоду. Ягайло наказав відібрати Поділля від бунтаря, однак несподівано зіткнувся з опором старост (навіть поляків). Але через деякий час вони вислали до короля послів з заявою про визнання покори. Для посилення контролю над ситуацією Ягайло виїхав на Поділля (в серпні був у Кам'янці, потім у Червоногроді).[21]

1411 року Вітовт отримав від Ягайла Поділля, краєм до смерті великого князя Литви керували його старости (намісники).[22]

1430 на Поділля здійснило похід польське військо. Проти польського панування вибухнуло Бакотське повстання 1431—1434. Після його придушення територія Західного Поділля з містами Кам'янець-Подільський, Смотрич, Бакота, Скала відійшла до Польщі.

1431 поразка Свидригайла, поділ Подільського князівства, західне Поділля відходить до Польщі. 1432 Поділля увійшло до складу Великого князівства Руського^{[джерело?]}.

Сигізмунд Кейстутович у грамоті від 15 жовтня 1432, підтвердженій підписями князів і панів, його прихильників (за взірець взяли грамоту Витовта 1401 р.), приймаючи від польського короля Ягайла титул великого князя литовського, визнавав за ним і його наступниками, зокрема, зверхність над ВКЛ, відступав Польщі Подільську землю, також спірні волинські прикордонні округи з центрами в містах Олесько, Ратне, Ветли, Лопатин[23].

1434 у Західному Поділлі було запроваджено польський адміністративно-територіальний устрій, утворено Подільське воєводство (адміністративний центр — Кам'янець), яке складалося з Кам'янецького, Летичівського і Червоногородського повітів. Подільська шляхта отримала однакові права з шляхтою польською (східне Поділля залишилось у складі Великого князівства Литовського).

На захоплених землях існувала посада подільський староста. Зокрема, подільськими старостами були Пйотр Поляк, Теодорик Бучацький Язловецький.[24]

1469 року «царик Маняк»[25] напав на Поділля, також Волинь, Київщину.[26]

1474 — перекопські татари сплюндрували все Поділля, попаливши міста, залишивши після себе пустки; забрали в ясир 100 000 осіб, з яких до Кафи дійшло тільки 30 000. 1480 — татари з турками сплюндрували Поділля і Волинь. 1484 — татари через Хотин напали на Поділля.

1475 — на пйотркувському сеймі укладена угода послати до Русі послів, щоб всі замки склали присягу польському королеві.

Між 1493 — 1530 татари 12 разів наїжджали на Поділля, з них напади 1498 і 1516 років були найжахливішими. Тоді були повністю спалені:1474 — Збараж, 1512 — Вишнівець, 1524 року — Зіньків.

1497 — татари з волохами напали 2 рази на Поділля, вони попалили всі міста на Дністрі, зокрема Галич, Дрогобич, також Сокаль.

Поділля на мапі 1554

Поділля на мапі 1613

Поділля. Атлас Ортеліуса, с.81, 1584 р.

1533 — прибуття до Рівського замку королеви Бони із сином Сиґізмундом II Авґустом.

1538 р. було створене Барське староство.

24 травня 1569 року литовські магнати склали присягу Короні Польській. Слідом було оголошено про приєднання до Польського королівства Київського і Брацлавського воєводств. Під Литвою залишилися тільки північно-західні руські землі: Берестейщина і Пінщина.

28 червня 1569 року була підписана Люблінська унія. 1 липня 1569 року посли Великого князівства Литовського та окремо депутати польського сейму підписали акт про унію. Вона завершила процес об'єднання двох держав, що розпочався з укладення Кревської унії 1385 року.

У середині 15 століття автономія Східного Поділля була скасована і в 1566 році утворено Брацлавське воєводство, що включало Брацлавський, Вінницький і Звенигородський повіти. Адміністративним центром до 1598 був Брацлав, згодом — Вінниця (див. також Брацлавщина).

Після Люблінської унії 1569 територія Східного і Західного Поділля перебувала у складі Речі Посполитої. Ці землі зазнавали великих руйнувань і спустошень внаслідок набігів орд кримських і османських Чорним і Кучманським шляхами.

1576 — татари з турками сплюндрували Поділля, Волинь, Червону Русь, тоді старих людей усіх вбивали, а молодь та жінок брали в ясир. Тоді було взято 85 000 осіб, а також коней, овець, 100 тис. шат золота і срібла. Лише у другій половині XV ст. на Поділля було вчинено не менше 33 нападів, а у XVI ст. — 35. Протягом XV–XVI ст. на Поділлі відбувалися національно-визвольні повстання, серед яких наймасштабнішими були рухи під проводом Мухи, Северина Наливайка та ін.

Домініканський костел в Летичеві, 1606 p.

У ході національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648–1657 на Поділлі поширився полково-сотенний устрій. На Східному Поділлі утворено Могилівський, Брацлавський (22 сотні) і Кальницький (пізніше Вінницький; 19 сотень) полки. За Андрусівським перемир'ям 1667 Поділля залишилося у складі Речі Посполитої.

У 1672 за сприяння Петра Дорошенка, на Поділля вторгнулося військо Османської імперії; за Бучацьким договором Міхала Корибута Вишневецького частина Поділля з Кам'янцем відійшла до Османської імперії. Кордон поділяв м. Бучач на дві частини. На завойованій території турки утворили Подільський еялет з центром у Кам'янці. В цей час подільські землі були спустошені, населення з західного та східного Поділля масово переселялося за Дніпро та Дністер. Завдяки політиці Петра Дорошенка подільські міста зазнали руйнування та занепаду, а Поділля обезлюднення. Лише після Карловицького конгресу 1698-99 Поділля знову повернулося до складу Речі Посполитої.

Морова зараза «бушувала» на Поділлі 1,5 року — 1769-70 років.[27]

У 18 століття на Поділлі відбуваються ряд виступів українського населення, повстання Палія 1702–1704, шириться гайдамацький рух, який переріс у Коліївщину а також Барська конфедерація (1768—1772).

• 1. Микола Потоцький (~ 1512 — 2.5.1572)
• 2. Ян Потоцький (~1551 — 22.4.1611). Загинув в битві під Смоленськом.
• 3. Якуб Потоцький (~1554 — 1613).
• 4. Валентій-Олександр Калиновський (? — 09.1620). Загинув в Цецорській битві. При переправі через р. Прут.
• 5. Стефан Потоцький (2.3.1568 — 5.3.1631 Золотий Потік)
• 6. Миколай Потоцький (~1593 — 20.11.1651)
• 7. Петро Потоцький (? — † до 22.5.1657)
• 8. Станіслав «Ревера» Потоцький (~1579 — 27.2.1667 Підгайці)
• 9. Мартин Контський (1636—1710)
• 10. Станіслав Котський (1685 — 11.1727)
• 11. Ян Тарло (1684 — 5.01.1750)
• 12. Август Олександр Чарторийський (9.11.1697, Варшава — 4.04.1782 Варшава)
• 14. Адам Казимир Чорторийський (1.12.1734 Гданьск — 19.03.1823 Сенява)

Внаслідок першого поділу Речі Посполитої частину Західного Поділля було приєднано до Австрії.

1772 — Червоногородський повіт Поділля по р. Збруч відійшов до Австрії.

У 1793 землі Поділля приєднано до Російської імперії, було створено Брацлавське та Ізяславське намісництво, яке в 1795 р. поділено на два нових — Волинське і Подільське. Подільське намісництво складалось із 7 повітів і Брацлавське намісництво (9 повітів). Царським указом від 12 грудня 1796 вони були об'єднані у Подільську губернію (1797) з центром у Кам'янці.

У складі Подільської губернії перебували 12 повітів, У 1820–1830 рр. на Поділлі відбувалися селянські виступи під проводом Устима Кармалюка.

Під час Першої світової війни 1914–1918 Поділля стала тереном бойових дій армій країн Антанти і Четверного Союзу, внаслідок чого господарство і населення краю зазнало колосальних втрат.

У період Української Народної Республіки, згідно із законом про адміністративно-територіальний поділ України, ухваленого Українською Центральною Радою 6 березня 1918 до складу Подільської землі увійшли кам'янецький, проскурівський, ушицький, летичівський, більша частина могилівського і староконстянтинівського повітів (центр — м. Кам'янець), а до Брацлавщини — Вінницький, Брацлавський, частина Літинського, Липовецького, Могилівського та Ямпільського повітів (центр — м. Вінниця).

У 1917–1921 на землях Поділля відбувалися бої Армії Української Народної Республіки і Української Галицької Армії з військами чужоземних окупантів — більшовиками, денікінцями та польською армією. Поділля було останнім оплотом УНР, уряд якої 1919-20 рр. перебував у Вінниці, Проскурові і Кам'янець-Подільську. (Список столиць Української Народної Республіки).

Після поразки українських національно-визвольних змагань 1917—1921 частина земель Поділля увійшла до складу УРСР. На територіальній основі Східного і Західного Поділля існувала Подільська губернія (скасована постановою ВУЦВК від 3 червня 1925). 1932 було створено Вінницьку область, а 22 вересня 1937 — постановою ЦВК СРСР — Кам'яне́ць-Поді́льську з центром у місті Кам'янець-Подільський, і Житомирську області УРСР.

Частина Західного Поділля по річку Збруч у 1921–1939 входила до складу Польщі.

У результаті анексії територій Польщі і Румунії 1939—1940 рр. вся територія Поділля увійшла до складу УРСР.

У 1941—1944 роках територію Поділля було розділено між німецькими Генеральною губернією, генеральною округою Волинь-Поділля і генеральною округою Житомир та румунським губернаторством Трансністрія.

Сьогодні площа Поділля становить близько 61 тис. км²., чисельність населення — близько 4,6 млн чол.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. була поширена традиція подільського народного домашнього іконостасу. Такі іконостаси писалися на полотні, а в довжину сягали до 5 метрів. В їхній палітрі переважають червоні, зелені і жовті барви, обличчя святих дещо видовжені, очі мигдалеподібні. Сюжети іконостасів присвячені святам і святим, які найбільше шанувалися в тій чи іншій родині. Зібрання подільських домашніх іконостасів є у Вінницькому художньому музеї, а також у Музеї української домашньої ікони, розташованому в Історико-культурному комплексі «Замок Радомисль»[28].