Інгрід Тулін

Інгрід Тулін народилася 27 січня 1926 в сім'ї рибалки (батько — Адам Тулін, мати — Нанна Ларссон) в місті Соллефтео (лен Вестерноррланд, провінція Онгерманланд, Північна Швеція). У юнацькі роки займалася балетом, а в 1948 році закінчила акторську школу при Стокгольмському королівському драматичному театрі.[3][4]

Від середини 1950-х років грала в театрі, де виконала багато різнопланових ролей класичного й сучасного репертуару. Примітна робота Тулін у «Пер Ґюнті» Генріка Ібсена, поставленому Інгмаром Бергманом в стокгольмському «Драмматені», а також їхні спільні роботи в театрі міста Мальме.[5]

У кіно Інгрід Тулін дебютувала в 1948 році. Серед ранніх її кіноробіт варта уваги роль у фільмі «Суддя» класика шведського кіно Альфа Шеберґа. У 1950-1980-х роках зіграла головні та другорядні ролі більш ніж у 70-ти кіно- і телефільмах найрізноманітніших жанрів: від мелодрам до фільмів жахів. Знімалася, окрім Швеції, також у США, Данії, Італії, Франції.[6]

Працювала з такими режисерами, як Лукіно Вісконті, Альфом Шеберґом, Гансом Абрамсоном, Джуліано Монтальдо, Оке Обергом, Рольфом Гасбергом, Шелдоном Рейнольдсом, Інгве Гамлін, Тоні де Грегоріо, Мауро Болоньїні, Аленом Рене, Вільготом Шеманом, П'єром Граньє-Дефером, Марко Феррері, Франко Джиральді, Ніколя Гесснером та іншими.

З Інгмаром Бергманом на зйомках фільму «Мовчання» (1963)

Особливе місце в творчій кар'єрі акторки займають роботи в авторському кінематографі шведського режисера Інгмара Бергмана, у якого вона, починаючи з 1957-го по 1983 рік, знялася у дев'яти фільмах. У 1957 році Бергман запрошує Тулін на центральну жіночу роль у стрічці «Сунична галявина», де акторка створила образ Маріанни Борг — невістки головного героя, літнього професора Борга, який відчував наближення смерті. Подальша спільна робота Бергмана і Тулін пов'язана з фільмами «Біля витоків життя», «Особа», «Причастя», «Мовчання», «Ритуал», «Шепоти та крики», та пізніше «Після репетиції». У фільмах Бергмана Ігрід Тулін розробляє серію складних жіночих характерів: самознищувальних і ментально роздвоєних, які оголюють протиріччя свідомого і емоційного, холодного раціоналізму та вируючих внутрішніх пристрастей. У кінострічках знаменитого режисера Тулін дістаються трагічно-фатальні, але, водночас, дуже людські й ранимі образи. Сам Бергман у книзі «Картини» так описував одного з її персонажів[7]:

Жінка Тея (Інгрід Тулін), як мені представляється — напівсвідома спроба відзеркалити мою власну інтуїцію. У неї немає обличчя, вона не знає, скільки їй років, вона поступлива, відчуває потребу подобатися. Схильна до раптових імпульсів, спілкується з богом, ангелами і демонами, вірить, що вона свята, намагається симулювати стигматизацію, чутлива до межі, навіть дотик одягу до шкіри іноді викликає у неї біль. Вона не несе в собі ні творчого, ні деструктивного початку. Вона — параболічна антена для прийому таємничих сигналів потойбічних передавачів.

Участь у ключових кінороботах Бергмана робить Інгрід Тулін однією з найбільше інтригуючих зірок європейського інтелектуального кінематографу. У 1958 році на 11-му Каннському міжнародному кінофестивалі, спільно з Евою Дальбек, Бібі Андерссон та Барброй Юрт аф Урнес, акторка була відзначена Призу за найкраще виконання жіночої ролі у фільмі «На порозі життя».[8][5]

У 1970-і роки «бергманівський» період у творчості та житті Інгрід Тулін змінюється «італійським». Оселившись у цій країні, акторка значно розширює свій творчий діапазон, знімаючись у знаменитих, а іноді і досить скандальних режисерів. У ці роки Тулін, залишаючись вірною європейському інтелектуальному кінематографу, звертається до ігрових комерційних стрічок, у тому числі брутально-еротичних, таким, як стрічка Тінто Брасса «Салон Кітті».

Наприкінці 1980-х років, вже шістдесятирічною, Тулін знімається у фільмі Марко Феррері «Будинок посмішок», де її героїня на схилі віку переживає несподіване любовне захоплення. Після цього фільму Інгрід Тулін остаточно відходить від акторської діяльності.

У 1965 році акторка дебютує якості режисер. У співавторстві з А. Едваллом вона знімає короткометражну стрічку «Молитва». Потім, у 1978-му, спільно з Е. Джозефсоном і С. Нюквістом, Тулін ставить повнометражну стрічку «Один і один», в якій паралельно грає головну роль. У 1982 на екрани виходить самостійна стрічка Тулін «Розколоте небо», заснована на спогадах акторки про своє дитинство в провінційному шведському містечку.

У 1980 році Інгрід Тулін очолювала міжнародне журі Міжнародного кінофестивалю в Західному Берліні.[9]

Інгрід Тулін була двічі у шлюбі. Спочатку (з 1952 по 1955 роки) за шведським театральним режисером і сценографом Клаєсом Сюльвандером, а пізніше, впродовж 33 років (з 1956 по 1989 роки) за Гаррі Шайном (1924—2006), кінокритиком, засновником і директором Шведського інституту кінематографії.[5]

Останні роки свого життя акторка провела в Римі.[10] Повернутися на батьківщину її змусила затяжна хвороба, яка в результаті забрала її життя. У Стокгольмі, незадовго до свого 78-річчя Інгрід Тулін померла від раку.[4]

Акторка

Режисерка, сценаристка

Рік		Назва українською	Оригінальна назва	Режисер	Сценарист
1965	к/м		Hängivelse
1978		Один і один	En och en
1982		Розколоте небо	Brusten himmel

• Кинословарь. В 2 т / Гл. ред. С. Ю. Юткевич. — М. : «Советская энциклопедия», 1970. — Т. 2 : А—Л. — 686—687 с. — 3000 прим. (рос.)
• Кино: Энциклопедический словарь / Гл. ред. С. И. Юткевич; Редкол.: Ю. С. Афанасьев, В. Е. Баскаков, И. В. Вайсфельд и др. — М. : Сов. энциклопедия, 1987. — С. 429.(рос.)
• В. И. Бородулин. Всемирный биографический энциклопедический словарь. — Москва, Большая Российская энциклопедия, 1998

• Тулін // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.