Італо-албанська католицька церква

Візантійський обряд був завезений в Італію в XV столітті албанськими вигнанцями, які тікали з Албанії, Епіру та Мореї через переслідування турками-османами мусульманської віри. Італія вже знала східнохристиянські обряди в попередні століття, але з тих пір вони зникли. Албанці, православні, об'єднані в Римі з Собором Феррари-Флоренції, привезли з собою мову, звичаї та вірування, ревниво дотримуючись візантійського обряду і природно з'єднуючись між Сходом і Заходом (див. Місії Албанії в Албанії в 1690-1769 роках, з Охридом, критським візантійським мистецтвом та новими місіями рехристиянізації Албанії в 1900 р.[3]).

Отже, для Італо-албанської католицької церкви характерна специфічна етнічна група: албанці Італії (Арбреше або Італо-Альбанезі).

Єдиним місцем, де в Італії залишився візантійський обряд, був монастир Ґроттаферрата, який протягом століть стабільно латинізувався. Албанці Сицилії та Калабрії, починаючи з вісімнадцятого і по теперішній час, оживляли монастир, де більшість його ченців, абатів та студентів були і є італо-албанцями.[4]

Назва "грецький" відноситься до візантійського обряду (на відміну від "латинського" римського обряду), а не до етнічної складової.

Візантійська традиція на Сицилії і в Південній Італії виникла в V-VI століттях. В VIII столітті візантійський імператор Лев III перевів цю область з юрисдикції папи під юрисдикцію Константинопольського патріархату, однак після норманського завоювання і втрати Візантією Південної Італії Римські папи знову відновили свою владу над грекомовними громадами Італії. Багато з цих громад не брали участь в Великому розкол XI століття і зберегли церковне спілкування з Римським престолом, утворивши таким чином Візантійсько-католицьку церкву.

Інтер'єр церкви Марторана в Палермо — одного з двох кафедральних соборів єпархії П'яна-дельї-Албанезі

Табличка на італо-албанській церкві св. Афанасія в Римі із зображенням ключів св. Петра і написом грецькою мовою

У другій половині XV століття після поразки повстання Скандербега до Південної Італії переселилася значна кількість албанських емігрантів, певна частина яких сповідувала православ'я, а після еміграції приєдналася до католицької церкви візантійського обряду. За приблизними підрахунками албанські біженці заснували на півдні Італії від 80 до 120 поселень[5]. З цього періоду традиційна назва «італо-грецька церква» починає поступово змінюватися на «італо-албанська».

Італо-албанська церква пережила безліч як внутрішніх негараздів, так і конфліктів з латинським єпископатом. В 1564 році папа Пій IV видав конституцію Романа Понтіфекс, якої підпорядкував італо-албанську церква юрисдикції латинських єпископів, які нерідко були налаштовані вороже по відношенню до візантійського богослужіння. Папа Климент VIII спробував у 1595 у буллою Instructio super ritibus Italo-Graecorum запобігти втраті італо-албанською церквою своїх літургійних традицій і заснував посаду єпископа для італійських католиків візантійського обряду. Проте, процес переходу італо-албанців в латинський обряд і їх розчинення у переважно латинською оточенні не припинявся. Намагаючись зупинити цей процес папа Климент XII заснував у 1732 та 1734 роках семінарії в Калабрії і на Сицилії, які повинні були готувати священиків візантійського обряду. В 1742 році папа Бенедикт XIV в конституції Etsi Pastoralis переглянув дискримінаційні положення церковного законодавства щодо італо-албанців. Втім, хоча конституція закликала італо-албанців до збереження свого обряду, першість латинського підкреслювалося. Остаточно повну рівність двох обрядів було визнано в XIX столітті папою Львом XIII в конституції Ecclesiarum Orientalium Dignitas.

У 1919 році була заснована у єпархія візантійського обряду в Лунґро (Калабрія), її юрисдикція поширювалася на південь Аппенінського півострова, а 26 жовтня 1937 року була заснована єпархія П'яна-дельї-Греці на Сицилії[6]. 1941 року єпархію П'яна-дельї-Греці перейменували на П'яна-дельї-Албанезі[6]. Рішенням Івана XXIII у 1960 року, до складу єпархії П'яна-дельї-Альбанезі входять вірні з муніципалітетів П'яна-дельї-Альбанезі, Меццоюзо, Палаццо-Адріано та Контесса-Ентелліна[7]. У 1937 році грецький монастир святого Ніла (Ґроттаферрата), заснований 1004-го року Нілом Россанським, вилучили з-під влади місцевого єпископа. Він набув статусу територіального абатства і був підпорядкований безпосередньо Римському престолу[5].

Італо-албанська католицька церква складається з двох незалежних єпархій (Лунгро і П'яна-дельї-Албанезі), а також незалежного від них територіального абатства василіян Ґроттаферрата. Церкві належить також Папська Грецька колегія св. Атанасія, де випускники італо-албанських семінарій можуть поглибити освіту.

Літургія традиційно проводиться грецькою мовою, однак після II Ватиканського собору поряд з грецьким у богослужіннях використовуються італійська та албанська мови. Єпархію Лунґро з 1987 по 2012 рік очолював єпископ Ерколе Лупінацці, з 12 травня 2012 року очолює Донато Оліверіо[13]. Єпархію П'яна-дельї-Албанезі — з 1988 до 2015 року очолював єпископ Сотір Феррара. 31 березня 2015 року Папа Франциск призначив о. Джорджіо Деметріо Ґалларо Єпархом італо-албанської греко-католицької єпархії в П'яна-дельї-Албанезі[14].

За даними Annuario Pontificio у 2007 році єпархія Лунґро налічувала 33 000 осіб, 29 парафій і 34 священики, єпархія П'яна-дельї-Албанезі 28 500 осіб, 15 парафій і 31 священик. Монастир Ґроттаферрата налічує 25 ченців, з яких 15 — священики.[15]

Собор Святого Миколая Мирліканського, Лунґро албанців континентальної Італії

Собор албанців островної Італії П'яна-дельї-Альбанезі

Є три церковні юрисдикції, що складають італо-албанську католицьку церкву:

• Єпархія Лунґро
• Єпархія П'яна-дельї-Албанезі
• Територіальне абатство Святої Марії з Ґроттаферрати[16]

Самі єпархії не були організовані як митрополича церква і залишаються на рівних, безпосередньо підпорядкованих Святому Престолу.[17][18][19] Ці єпархії дозволяють висвячувати одружених чоловіків у священики, а також вони керують кількома парафіями Латинської церкви на відповідних територіях єпархій.

Станом на 2010 рік кількість членів церкви становила приблизно 61 000 вірних, з двома єпископами, 45 парафіями, 82 священиками, 5 дияконами та 207 братами і сестрами-релігійниками.[20]

У церкві знаходяться такі релігійні установи: італійсько-албанські ченці монахів-василіян Ґроттаферрата (присутній у Лаціо, Калабрії та Сицилії), Suore Collegine della Sacra Famiglia та конгрегація італійсько-албанських сестер-василіанок Figlie di Santa Macrina (присутній на Сицилії, Калабрії, Албанії та Косово).

Італо-албанські громади були сформовані в містах Мілан, Турин, Рим, Неаполь, Барі, Лечче, Кротоне, Козенца та Палермо, а також у Швейцарії, Німеччині, США, Канаді, Аргентині та Бразилії. Однак вони залежать від латинських єпархій, і лише в деяких випадках відправляється візантійська літургія. Протягом століть, хоча і обмежено, існували релігійні контакти між албанцями Італії з християнським Сходом (монастирі на Криті) та Албанією (архієпархія Шкодер, Дуррес, Хімара). Важливим є духовний та культурний внесок ченців та ієромонацьких албанців у монастирі Ґроттаферрата.

За межами Італії є деякі діаспорні громади італо-албанських, організовані в релігійні об'єднання та парафії.

У Сполучених Штатах існують інші церкви візантійського обряду (наприклад, церква Богоматері Мудрості в Лас-Вегасі, під юрисдикцією Візантійської католицької єпархії Фенікса,[21] та італо-греко-католицька місія Богоматері Грації в Нью-Йорку, під юрисдикцією Римсько-католицької архієпархії Нью-Йорка)[22] і в цілому східного обряду або іншої етнолінгвістичної та історичної традиції.

• Албанська греко-католицька церква
• Арбереші
• Автокефальна православна церква Албанії

• Католическая энциклопедия. Изд. францисканцев, т.2. М., 2005.
• Католицька енциклопедія (англ.)
• Р. Роберсон. Восточные христианские церкви
• Статистика церкви