Амір Шарифуддін

Амір Шарифуддін народився на Суматрі в аристократичній мусульманській родині. Походження й видатні інтелектуальні здібності дозволили йому навчатись у престижних школах. Він здобував освіту у Гарлемі та Лейдені у Нідерландах, згодом отримав науковий ступінь у Батавії (нині Джакарта)[1]. Під час перебування у Нідерландах вивчав східну та континентальну філософію під керівництвом теософського товариства[1]. 1931 року Амір навернувся у християнство[1].

1937 року Амір очолював групу молодих марксистів під назвою Індонезійського народного руху (індонез. Gerindo) — радикальну організацію, що розглядала міжнародний фашизм як свого основного ворога[2]. Димитровська доктрина Комінтерну вимагала створення широкого антифашистського фронту, до якого увійшли багато індонезійців, які жадали повної незалежності Індонезії від Нідерландів. Gerindo була однією з перших партій, які за кілька років до Другої світової війни вимагали створення парламенту, що мав би всю повноту законодавчої влади. Радикальні націоналісти Сукарно й Хатта, з якими Шарифуддін зустрівся перед війною, співпрацювали з голландцями й висували набагато більш помірковані вимоги[3]. До 1940 року голландська розвідка почала спостерігати за діяльністю Аміра через його приналежність до комуністичного підпілля.

Зважаючи на зростання сили і впливу Японської імперії, Шарифуддін, як і багато інших індонезійських лідерів, попереджав про фашистську небезпеку[1]. Перед вторгненням до Нідерландів нацистської Німеччини, союзника Японії, Голландська Ост-Індія була головним експортером сировини у Східній Азії. У той час група Аміра Шарифуддіна організувала кілька кампаній з бойкоту японських товарів. Роль Аміра в організації тих кампаній спонукала голландську розвідку дати йому у березні 1942 року 25 000 гульденів на організацію спротиву японським окупантам. У своїй боротьбі Шарифуддін активно використовував свої зв'язки з комуністичним підпіллям. До того часу голландська колоніальна адміністрація припинила своє існування, основні сили голландців евакуювались з Індонезії до Австралії[4].

Після окупації Індонезії японські війська придушували будь-яку спробу спротиву з боку індонезійців. Більшість індонезійських лідерів або співпрацювали з окупантами, або оголосили себе «нейтральними спостерігачами». Амір Шарифуддін і Сутан Шарір були одними з небагатьох індонезійських лідерів, хто організував спротив окупантам. 1943 року Амір був заарештований японцями та засуджений до страти, від смерті його врятувало тільки втручання Сукарно[5].

У незалежній Індонезії як член кабінету міністрів, а пізніше — прем'єр-міністр, Амір приєднався до групи політичних лідерів старшого покоління, які вважали необхідним приділяти основну увагу дипломатії та формуванню законодавчих органів. Тій групі протистояла група молодих лідерів, що вимагали продовження революційної боротьби. Суперництво тих двох груп продовжувалось упродовж всього періоду боротьби за незалежність в Індонезії[6] .

1945 року Шарифуддін був найвідомішим та поважним політичним діячем серед комуністів. Хоч Амір підтримував контакти із забороненою Комуністичною партією Індонезії, він не перебував у її лавах від 1935 року та був у напружених відносинах з керівництвом партії[7]. Найближчі соратники Шарифуддіна по Gerindo та компартії, в тому числі Сутан Шарір, заснували 1 листопада 1945 року Соціалістичну партію Індонезії (Parsi). У тому ж місяці прибічники Аміра заснували Народну молодь Індонезії (індонез. Pemuda Sosialis Indonesia, Pesindo)[8].

На між партійній конференції 16-17 грудня було оголошено про злиття партій Сутана Шаріра й Амира Шарифуддіна в єдину Соціалістичну партію[7]. Нова політична сила швидко стала найбільш популярною проурядовою партією, особливо у Джок'якарті та Східній Яві. Партія погодилась із думкою Аміра й інших її лідерів, що Індонезія ще не готова до побудови соціалізму, що необхідно шукати міжнародної підтримки для досягнення повної незалежності країни та придушувати внутрішньопартійну опозицію. Лідери партії, які симпатизували Заходу, зокрема нідерландським лівакам, не мали повної підтримки у соціалістів-індонезійців[7].

1947 року було створено об'єднання лівих політичних партій — Народно-демократичний фронт, керівництво якого засудило Ренвільські угоди. У серпні 1947 року до Джок'якарти повернувся Мановар Муссо — лідер індонезійської компартії, який очолював партію у 1920-их роках[8]. Керівництво Народно-демократичного фронту, включаючи Шарифуддіна, визнало його керівником організації. Відповідно до ідей Сталіна та його прибічника Муссо щодо єдиної партії робочого класу, партії, що входили до Народно-демократичного фронту, увійшли до складу КПІ[8]. Шарифуддін став членом ЦК партії.

У вересні в місті Суракарта (Центральна Ява) розпочався страйк, організований соціалістами й комуністами, що переросла у збройне повстання. 18 вересня повстанці захопили місто Мадіун. Вони вбили чиновників міської адміністрації й оголосили про формування нового уряду на чолі з Національним фронтом. Муссо, Шарифуддін та інші лідери КПІ виїхали до Мадіуна, щоб керувати повстанням[8]. Наступного дня, 19 вересня, близько 200 комуністів у Джок'якарті були заарештовані за допомогу повстанцям. Сукарно засудив повстанців по радіо, звинувативши їх у прагненні встановлення в Індонезії радянської влади й закликав народ об'єднатись для захисту президента й віце-президента від заколотників. Муссо оголосив по радіо, що повстанці будуть боротись до останньої краплі крові. Керівництво Народно-демократичного фронту у Бантені й на Суматрі заявило, що не має жодного відношення до заколоту[8].

У наступні тижні урядові війська на чолі з дивізією Сіліванги оточили Мадіун, в якому перебували від 5 до 10 тисяч озброєних прибічників компартії. Невдовзі армія перейшла у наступ; відступаючи, повстанці убили кількох лідерів Машумі та Індонезійської національної партії. 30 вересня заколотники залишили Мадіун, наступного дня Муссо, який вчинив спробу спротиву під час затримання, був убитий[8].

1 грудня Амір і 300 повстанців були захоплені дивізією Сіліванги, ще 35 тисяч були заарештовані пізніше. Близько 8 тисяч осіб були вбиті під час придушення повстання. Невдовзі голландці почали наступ проти військ Республіки Індонезії, й 19 грудня заволоділи Джок'якартою. Весь індонезійський уряд, включаючи Сукарно й Хатту, був узятий у полон. Під час відступу індонезійських частин з Джок'якарти Шарифуддін був розстріляний на цвинтарі села Нгаліян разом з кількома десятками полонених комуністів і соціалістів підрозділом військової поліції дивізії Сіліванги[8].