Капітуляція Японії

Капітуляцією Японії було припинено воєнні дії у Другій світовій війні. До кінця липня 1945 Імператорський японський флот втратив свою боєздатність, виникла загроза вторгнення союзників на територію Японії. У той час як публічними заявами оголошувався намір воювати до кінця, члени Вищої воєнної ради Японії («Великої шістки») таємно пропонували нейтральному Радянському Союзу тимчасову мирну угоду на вигідних для себе умовах. Тим часом Радянський Союз готувався до нападу на Японію задля виконання умов Тегеранської та Ялтинської конференцій.

Міністр закордонних справ Японії Мамору Сігеміцу підписує Акт про капітуляцію Японії на борту лінкора ВМС США «Міссурі», 2 вересня, 1945.

6 серпня американці скинули ядерну бомбу на Хіросіму. Пізно ввечері 8 серпня, згідно з Ялтинськими угодами та порушуючи Японсько-радянський пакт про нейтралітет, Радянський Союз оголосив війну Японії і невдовзі після опівночі 9 серпня напав на Маньчжурську державу. Спільний шок від цих подій, як наслідок, змусив імператора Хірохіто втрутитися та зобов'язати Велику Шістку узгодити терміни припинення війни, ухвалені Союзниками у Потсдамській декларації. Після кількох днів закулісних перемовин та невдалої спроби державного заколоту, Хірохіто 15 серпня по радіо звернувся до нації та оголосив про капітуляцію Японії.

28 серпня розпочалася окупація Японії союзниками. Церемонія підписання Акта про капітуляцію відбулася 2 вересня на борту лінкора ВМС США «Міссурі», де офіційні представники уряду Японії підписали Акт про капітуляцію Японії, завершуючи Другу світову війну. Військовослужбовці союзників відсвяткували перемогу над Японією, хоча деякі підрозділи віддалених та розпорошених Азією та островами Тихого океану японських військ протягом тривалого часу аж до сімдесятих років відмовлялися скласти зброю. Після того, як Японія капітулювала, між істориками не припинялися дискусії щодо доцільності ядерного бомбардування Хіросіми й Наґасакі.

Воєнні дії офіційно завершлися підписанням Сан-Франциського мирного договору 28 квітня 1952, якого Радянський Союз так і не підписав.

Загроза поразки
Висадка союзних військ на Тихоокеанському театрі воєнних дій, серпень 1942 — серпень 1945.

До 1945 року впродовж Маріанської та Філіппінської кампаній японці зазнавали нищівних поразок у південно-східній частині Тихого океану. У липні 1944, вслід за втратою Сайпану, генерала Хідекі Тойдзьо було відправлено у відставку з посади прем'єр-міністра. Його наступник, Куніакі Койдзо, заявив, що Філіппіни стануть ареною вирішальної битви.[1] Після втрати Японією Філіппін, Койдзо було змінено адміралом Кантаро Судзукі. У першій половині 1945 року, в результаті битви за Іодзіму та битви за Окінаву, союзники окупували довколишні острови. Острів Окінава став плацдармом операції «Даунфол», що стала початком американського вторгнення на Японський архіпелаг.[2] Вслід за поразкою Німеччини, на противагу мільйонній Квантунській армії Радянський Союз почав таємно передислоковувати свої загартовані у Європі війська на Далекий Схід. З 1941 року в регіоні вже було розміщено більше сорока радянських дивізій.[3]

Підводні човни союзників та мінування японських прибережних вод знищили японський торговий флот майже повністю. Володіючи незначною кількістю природних ресурсів, Японія залежала від прямих постачань сировини, особливо нафти, що імпортувалася з Маньчжурії та інших місць Східної Азії, окупованих територій та голландської Ост-Індії.[4] Знищення японського торгового флоту вкупі зі стратегічним бомбардуванням японських промислових об'єктів зруйнували японську військову машину. Виробництво вугілля, заліза, сталі, гуми та інших життєво необхідних матеріалів становило лише незначну частку довоєнних об'ємів.[5][6]

Відновлений лінкор Харуна було потоплено на швартуванні в Куре під час серії бомбардувань міста 24 липня.

В результаті зазнаних втрат Імперський японський флот перестав функціонувати як ефективна військова сила. Після серії авіаційних атак на місто Куре та корабельну верф вціліло шість авіаносців, чотири крейсери, один лінкор, але жоден з них не міг бути заправленим повністю. Крім того, 19 винищувачів та 38 підводних човнів все ще були на ходу, але не могли функціонувати через брак пального.[7][8]

Оборонні підготування

Зіткнувшись з перспективою вторгнення на територію Японського архіпелагу з Кюсю, а також перспективою радянського вторгнення в Маньчжурію, останнього постачальника природної сировини, Військова газета імперського командування зробила висновок:

Ми не можемо керувати війною без жодної надії на успіх. Єдиний шлях, що залишився для ста мільйонів японців — пожертвувати своїми життями у боротьбі з ворогом і зробити все, щоб підірвати його бойовий дух.[9]

Фінальною спробою зупинити наступ союзників стала операція загальномасштабної оборони Кюсю під кодовою назвою «Операція Кецуго».[10] Вона мала стати відходом від стратегії глибинної оборони, що застосовувалась у битвах за Палау, Іодзіму та Окінаву. Натомість оборону було зосереджено на плацдармі дислокації десанту; більш ніж 3000 камікадзе мали атакувати десантні транспортні кораблі перш ніж вони проведуть висадку піхотинців на берег.[8]

Якщо відбитися від союзників не вдасться, планувалося відправити до узбережжя ще 3500 камікадзе, 5000 сіньйо (човнів-самогубців) та решту винищувачів і субмарин. У тому разі, якщо союзники успішно подолають опір та проведуть висадку десанту на Кюсю, для захисту решти островів залишилося б лише 3000 літаків, і попри це, Кюсю мав захищатися до останнього.[8] Було споруджено систему печер у районі Нагано. У випадку вторгнення ці печери мали б слугувати штабом для керування воєнними діями і притулком для імператора та його родини.[11]

Вища воєнна рада

Найголовнішим політичним проводом Японії була Вища воєнна рада (створена у 1944 прем'єр-міністром Куніакі Койсо), так звана «Велика шістка» — Прем'єр-міністр Японії, Міністр закордонних справ, Міністр війни, Міністр флоту, Голова генштабу армії, Голова генштабу флоту.[12] На час формування уряду Судзукі у квітні 1945 раду утворювали:

Уряд Судзукі, червень 1945.
  • Прем'єр-міністр: Адмірал Кантаро Судзукі
  • Міністр закордонних справ: Сінегорі Того
  • Міністр армії: генерал Коретіка Анамі
  • Міністр флоту: адмірал Міцумаса Йонаі
  • Голова генштабу армії: генерал Йосідзіро Умезу
  • Голова генштабу флоту: адмірал Косіро Оікава

За законом армія та флот Японії мали право призначати міністрів, або ж відмовляти їм у призначенні. Таким чином, вони могли запобігати утворенню небажаних урядів, або ж спричиняти колапс існуючих.[13][14]

Лорд-хранитель імператорської таємної печатки Коічі Кідо та імператор Хірохіто могли бути присутніми на деяких засіданнях за бажанням останнього.[15]

Внутрішні суперечності японського керівництва

Більшість мілітаризованого уряду Судзукі виступала за продовження війни. Для японців капітуляція була немислимою річчю, адже доти Японія не програла жодної війни і не зазнавала окупації своєї території.[16] Тільки Міцумаса Йонаі, Міністр флоту, виступав за швидке закінчення війни.[17] Історик Річард Б. Франк пише:

У віддаленій перспективі Судзукі, можливо, передбачав мир, але він не мав наміру підписувати його у стислі терміни, або ж приставати на умови Союзників. У своїх власних висловлюваннях на урядових нарадах він не вживав натяків щодо швидкого припинення війни… Його обранці на урядових посадах, окрім одного, зовсім не були прихильниками миру.[18]

Після закінчення війни, Судзукі, решта урядовців та їх захисники стверджували, що вони провадили таємні напрацювання щодо миру, але ці заяви не отримали підтверджень. Щоб аргументувати невідповідність між публічними діями та закулісною грою, адвокати посилалися на японську концепцію харагеі — «мистецтва прихованої техніки». Проте, багато істориків з цим не погоджуються. Роберт Батоу писав:

Через певну двозначність, саме застосування концепції харагеі було поставлено під сумнів, адже свідоме покладання надій на «мистецтво блефу» у питаннях політики та дипломатії являло собою цілеспрямований обман задля ведення подвійної гри. Хоча це твердження суперечить образу адмірала Судзукі, фактом залишається те, що з моменту призначення його на посаду Прем'єра і до моменту відставки ніхто не міг бути цілком впевненим у наступному його кроці.[19]

Японське керівництво не виключало можливості перемовин задля залагодження війни. Згідно з довоєнними задумами, передбачався швидкий наступ, консолідація, як наслідок — війна зі США і кінцева мирна угода, за якою вдалося б залишити за собою хоча б деякі з завойованих територій.[20] На період 1945 року японські лідери сходилися на тому, що війна йде невдало, але не могли досягти згоди щодо можливості переговорів задля її закінчення. Існувало два табори: так званий «мирний» табір пропонував дипломатичним шляхом схилити керівника Радянського Союзу Йосипа Сталіна до перемовин і за його посередництва урегулювати конфлікт між Японією та Союзниками. Прихильники жорсткої лінії пропонували провести вирішальну битву і таким чином наразити союзників на величезні втрати, що спонукали б їх до ведення перемовин на більш прийнятних умовах. Обидва підходи базувалися на досвіді Японії, здобутому під час Російсько-японської війни сорокарічної давнини, що склалася з низки витратних, але безрезультатних битв і морської битви у Цусімській протоці, що стала вирішальною.[21]

Див. також

Примітки
  1. Frank, 90.
  2. Skates, 158, 195
  3. Chris Bellamy. Absolute War: Soviet Russia in the Second World War. Alfred A. Knopf, 2007 ISBN 0-375-41086-4, 9780375410864, p. 676.
  4. Frank, 87-88
  5. Frank, 81
  6. Robert A. Pape. "Why Japan Surrendered, " International Security, Vol. 18, No. 2 (Fall 1993), 154–201.
  7. Feifer, 418
  8. Reynolds, 363
  9. Frank, 89, citing Daikichi Irokawa, The Age of Hirohito: In Search of Modern Japan (New York: Free Press, 1995; ISBN 0-02-915665-3). Japan consistently overstated its population as 100 million, when in fact the 1944 census counted 72 million.
  10. Skates, 100–115
  11. McCormack, 253
  12. Frank, 87
  13. Frank, 86.
  14. Spector 33.
  15. Про справжню роль імператора і досі точаться історичні дебати. За наказами прем'єр-міністра у період між капітуляцією Японії та початком окупації було знищено багато ключових свідчень. Починаючи з 1946 та згідно зі статутом токійського трибуналу, імператорська сім'я почала стверджувати, що Хірохіто був безвладною персоною, з цією версією змушені були погодитися деякі історики. Інші, як от Герберт Бікс, Джон Довер, Акіра Фудзівара і Йосіякі Йосімі заперечили, стверджуючи, що він таємно тримав владу у своїх руках. Згідно з Річардом Франком, «жодна з позицій не є істинною», а правда суперечить сама собі десь посередині.—Frank, 87.
  16. Alan Booth. Lost: Journeys through a Vanishing Japan. Kodansha Globe, 1996, ISBN 1-56836-148-3. Page 67
  17. Frank, 92
  18. Frank, 91-92
  19. Butow, 70-71
  20. Spector, 44-45
  21. Frank, 89

Література
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.