Андропов Юрій Володимирович

З 1937 року секретар, з 1938 року — перший секретар Ярославського обкому ВЛКСМ. З 1940 року — перший секретар ЦК ЛКСМ Карело-Фінської РСР[7]. Під час гітлерівської окупації брав участь у партизанському русі в Карелії. У 1944—1947 роках — другий секретар Петрозаводського міськкому ВКП(б), у 1947—1951 роках — другий секретар ЦК Компартії Карело-Фінської РСР. З 1951 року в апараті ЦК ВКП(б), з 1953 року — на дипломатичній роботі.

У 1953—1957 роках — посол СРСР в Угорщині. Головний ініціатор та співорганізатор радянської інтервенції в Угорщину з метою придушення угорського повстання 1956 року. У 1957—1962 роках — завідувач відділу по зв'язках із соціалістичними країнами та комуністичними партіями цих країн, з 1962 року — секретар ЦК КПРС. Спочатку підтримував антисталінський курс, однак після повалення Микити Хрущова переорієнтувався.

У 1967—1982 роках — голова Комітету державної безпеки СРСР при Раді Міністрів СРСР. Тоді ж обраний кандидатом у члени політбюро ЦК КПРС. Брав активну участь в організації вторгнення військ Варшавського договору до Чехословаччини (1968). Під керівництвом Андропова органи безпеки знову перетворилися на потужну систему, що контролювала практично всі сфери життя суспільства. Активна боротьба КДБ проти інакодумства, дисидентів та інтелектуальної опозиції режиму, застосування проти останніх примусового психіатричного лікування[8], позбавлення громадянства, арешти, звільнення з роботи сприяли негативному іміджу Андропова у колах ліберальної інтелігенції, а також на Заході.

У період керівництва КДБ Андропов був організатором переслідувань противників комуно-тоталітарного режиму. На цей час припадають, зокрема, розгром Українського національного фронту та репресії проти його членів — Зиновія Красівського, Дмитра Квецька, Михайла Дяка, Ярослава Лесіва, Івана Губки, Мирослава Меленя, В. Кулінича, Г. Поповича, масовий погром українських дисидентів 1978 року, постійний правовий і психічний терор проти учасників Гельсинських груп в Україні. Як голова КДБ приділяв багато уваги зовншній розвідці, контррозвідці, розробці нових форм і методів науково-технічного шпигунства.

З 1973 року — член політбюро ЦК КПРС. Був одним з ініціаторів введення радянських військ до Афганістану і силового розв'язання кризи в Польщі (1980).

З 12 листопада 1982 року — генеральний секретар ЦК КПРС. З червня 1983 року — голова Президії Верховної Ради СРСР.

У 1982—1984 роках як Генеральний секретар ЦК КПРС фактично був керівником СРСР. На посту глави держави почав проводити реформи. Андропов прагнув виправити деякі вади доби Леоніда Брежнєва — ініціював антикорупційну кампанію, заходи щодо зміцнення дисципліни, намагався адміністративно-чекистськими методами зупинити кризові явища.

Через важку хворобу з серпня 1983 року перебував на тривалому лікуванні. Висунув кандидатуру Михайла Горбачова на посаду генерального секретаря ЦК КПРС.

Помер у Москві 9 лютого 1984 року.