Війна в Афганістані (1979—1989)

Король Захір-Шах, який знаходився з СРСР у дружніх стосунках, наприкінці 50-х років дозволив великій групі офіцерів афганської армії навчатись у радянських академіях. Саме офіцери, які повернулись із СРСР, стали першими «марксистами», яких їхні радянські куратори зорієнтували на захоплення влади для, нібито, здійснення позитивних соціальних перетворень. Поряд із військовиками до політичних провокацій була залучена університетська молодь, яка щиро прагнула вирвати країну з лабет відсталості та бідності.

На початку 1960-х років у Кабулі навчалися Бабрак Кармаль, Наджибулла, Ґульбуддін Хекматіар, Ахмад Шах Масуд, Бургануддін Раббані. Всі вони дійшли до висновку, що в умовах наявного режиму еволюційним шляхом перетворень не здійснити. Корумпований апарат посадовців був категорично проти будь-яких, навіть косметичних змін у державному врядуванні.

На кінець 1970-х років в Афганістані існувало кілька політичних угрупувань — комуністів та ісламістів.

У квітні 1978 році комуністам НДПА, завдяки допомозі радянських спецслужб, вдалося здійснити антидержавний «революційний» збройний заколот на кшталт «жовтневої революції» 1917, який в прокомуністичній історіографії отримав назву «Саурська революція».

Президент генерал Мухаммед Дауд Хан був скинутий і вбитий. До влади прийшов Нур Мухаммед Таракі, лідер фракції «Хальк» і одночасно Генеральний секретар ЦК НДПА. Він став головою Революційної ради і прем'єр-міністром Афганістану.

Потуги комуністів до радикальних суспільних перетворень зіткнулась із запеклим опором афганського селянства, що не бажало коритися кабульським «реформаторам». Особливе невдоволення викликали нововведення в галузі землеволодіння, звичаєвого права і примусової ліквідації неписьменності. Скориставшись непродуманими й різкими заходами комуністичного уряду, ісламісти оголосили себе істинними захисниками мусульманських цінностей. Саме іслам об'єднав різні племена та народності в боротьбі проти кабульського режиму. Народно-демократична партія Афганістану розпочала репресії проти власного населення. Жертвами служби безпеки (ХАД) стали тисячі селян, купців, вождів племен і релігійних об'єднань. У самій партії комуністів точилися гострі суперечки щодо обраної стратегії і тактики побудови суспільства нового типу.

У вересні 1979 Нур Мухаммед Таракі побував з офіційним дружнім візитом в СРСР. При розставанні в аеропорту Москви він розцілувався з Леонідом Брежнєвим, що тоді було знаком вищої довіри, дружби та порозуміння. Але за час відсутності Таракі у Кабулі дозрів новий заколот, на чолі якого стояв молодий та честолюбний ще більш «лівий» член ЦК НДПА Хафізулла Амін, теж член фракції «Хальк», один з військових керівників заколоту проти генерала Дауда. При поверненні в Кабул Таракі заарештували і за наказом Аміна вбили. Під соціалістичними гаслами Амін, за допомогою репресій, взяв курс на встановлення власної диктатури.

Селище моджахедів, зруйноване радянськими військами (1986)

Військове угруповання, яке офіційна радянська пропаганда називала винятково Обмеженим контингентом радянських військ (рос. ОКСВ), опинилося безпосередньо втягнутим у громадянську війну, що розгорялася в Афганістані, і стало її активним учасником та головним збудником.

У конфлікті брали участь збройні сили уряду Демократичної Республіки Афганістан (ДРА) з одного боку і озброєна опозиція (моджахеди, або «душмани») — з іншого. Боротьба велася за повний політичний контроль над територією Афганістану. Моджахедам під час конфлікту підтримку надавали військові фахівці США, низка європейських країн-членів НАТО, а також пакистанські спецслужби.

25 грудня 1979 року почалося введення радянських військ в ДРА по трьох напрямах: Кушка — Шинданд — Кандагар, Термез — Кундуз — Кабул, Хорог — Файзабад. Десант висаджувався на аеродромах Кабула, Баграма, Кандагара.

До складу радянського контингенту входили: управління 40‑ї армії з частинами забезпечення і обслуговування, чотири дивізії, п'ять окремих бригад, чотири окремі полки, чотири полки бойової авіації, три вертолітні полки, одна трубопровідна бригада, одна бригада матеріального забезпечення й деякі інші частини й установи.

Афганська війна тривала з 25 грудня 1979 до 15 лютого 1989 року, тобто 3340 днів.

Перебування радянських військ в Афганістані і їхня бойова діяльність умовно розділяються на чотири етапи.

• 1‑й етап: грудень 1979 р. — лютий 1980 р. Введення радянських військ до Афганістану, розміщення їх по гарнізонах, організація охорони пунктів дислокації і різних об'єктів.
• 2‑й етап: березень 1980 р. — квітень 1985 р. Ведення активних бойових дій, зокрема широкомасштабних, спільно з афганськими з'єднаннями й частинами. Робота з реорганізації і зміцнення збройних сил ДРА.
• 3‑й етап: травень 1985 р. — грудень 1986 р. Перехід від активних бойових дій переважно до підтримки дій афганських військ радянською авіацією, артилерією і саперними підрозділами. Підрозділи спецпризначення вели боротьбу з припинення постачання зброї і боєприпасів із‑за кордону. Відбувся вивід 6 радянських полків у СРСР.
• 4‑й етап: січень 1987 р. — лютий 1989 р. Участь радянських військ у проведенні афганським керівництвом політики національного примирення. Продовження підтримки бойової діяльності афганських військ. Підготовка радянських військ до повернення на Батьківщину і здійснення повного їх виводу.

28 липня 1986 року Горбачов у промові під час перебування у Владивостоці оголосив про рішення радянського керівництва: починаючи з 15 жовтня і до кінця 1986 року з Афганістану вивести 6 полків — один танковий, два мотострілецьких і три зенітних з їх штатною технікою і озброєнням. Повертатися ці частини мали в райони їх постійної дислокації в СРСР[5].

14 квітня 1988 року за посередництва ООН в Швейцарії міністрами закордонних справ Афганістану і Пакистану підписані Женевські угоди про політичне врегулювання ситуації в ДРА. Радянський Союз зобов'язався вивести свій контингент в 9‑місячний термін, починаючи з 15 травня; США і Пакистан, зі свого боку, повинні були припинити підтримку моджахедів.

Відповідно до угод виведення радянських військ з території Афганістану почалося 15 травня 1988 року. 15 лютого 1989 року з Афганістану повністю виведено радянські війська. Виведенням військ 40‑ї армії керував останній командувач контингентом генерал‑лейтенант Громов.

За уточненими даними, всього у війні радянська армія втратила 14 427 осіб, КДБ — 576 осіб, МВС — 28 осіб загиблими і зниклими безвісти. Поранення і контузії отримали більше 53 тисяч осіб. Медична допомога була надана 463 тисячам військовослужбовців.

За оцінками незалежних дослідників втрати радянської армії склали до 140 тисяч убитими та до 350 тисяч пораненими[2][3].

За національним складом втрати склали: росіян — 6 888 шт., українців — 2 378 ос., узбеки — 1 066 ос., білорусів — 723 ос., татари — 442 ос., казахи — 362 ос., туркмени — 263 ос., таджики — 236 ос., азербайджанці — 195 ос., молдовани — 195 ос., чуваші — 125 ос., киргизи — 102 ос., народності Дагестану — 101 ос., башкири — 98 ос., вірмени — 95 ос., грузини — 81 ос., мордва — 66 ос., литовці — 57 ос., марійці — 49 ос., чеченці — 35 ос., осетини — 30 ос., кабардинці — 25 ос., латиші — 23 ос., калмики — 22 ос., удмурти — 22 ос., комі — 16 ос., естонці — 15 ос., інгуші — 12 ос., балкарці — 9 ос., євреї — 7 ос., карели — 6 ос., каракалпаки — 5 ос., тувинці — 4 ос.

За віком втрати склали:

• до 20 років — 8 655 ос. (у тому числі — 2 офіцери);
• 20—25 років — 3 557 ос. (842 офіцери);
• 25—30 років — 878 ос. (640 офіцерів);
• 30—40 років — 573 ос. (396 офіцерів);
• понад 40 років — 170 ос. (99 офіцерів).

За військовими званнями втрати склали:

• офіцерів — 1 979 ос.
• прапорщиків — 691 ос.
• сержантів — 3 166 ос.
• солдатів — 7 879 ос.
• робітників та службовців Радянської армії — 118 ос.

Точне число загиблих у війні афганців невідоме. Наявні оцінки коливаються від 1 до 2 млн осіб.