Антиформалістичний райок

Жанр твору пов'язується з музичною сатирою Модеста Мусоргського «Райок» (1870), в якій той висміював музичних діячів, які виступали проти принципів «Могутньої купки».

Ідея твору виникла у композитора 1948 року, коли внаслідок невдоволення, яке у Сталіна викликала опера Вано Мураделі «Велика дружба», в СРСР почалася масштабна пропагандистська кампанія за народність та проти антинародності та формалізму в музиці. В ЦК ВКП (б) відбулася триденна нарада діячів радянської музики, в якій взяли участь більше 70 радянських композиторів, музикознавців та музичних діячів. 10 лютого 1948 року вийшла постанова ЦК «Про оперу „Велика дружба“ В. Мураделі», в якій згадувалися і «антинародні, формалістичні збочення у творчості Д. Шостаковича»[3] Незабаром цькування «формалістів» продовжилося на зборах в Центральному Будинку композиторів, а потім і на Першому Всесоюзному з'їзді Спілки композиторів. Одним з основних об'єктів критики на зборах і в пресі був Шостакович, якого було звільнено з Ленінградської консерваторії, а його твори перестали виконувати найбільші радянські оркестри.

Перша редакція «Райка» була готова в травні 1948 року, проте композитор показав її лише декільком близьким друзям (в тому числі Григорію Козинцеву та Ісакові Глікману[4]). Надії на публічне виконання твору з'явилися під час «відлиги», і 1957 року «Райок» був доопрацьований. Однак заборона прем'єри 13-ї симфонії Шостаковича 1962 року і ряд гучних політичних процесів у СРСР зробили виконання «Райку» неможливим. У своєму остаточному вигляді «Райок» був завершений 1968 року, однак за життя композитора так і не виконувався.

Рукопис твору був збережений музикознавцем Левом Лебединським, який лише 1987 року таємно передав його через Швейцарію Мстиславу Ростроповичу. Ростропович вперше виконав його 12 січня 1989 року в концертному залі Центру ім. Кеннеді у Вашингтоні (текст в англійському перекладі, у скороченні). В СРСР прем'єра відбулася 25 вересня 1989 року у Великому залі Московської консерваторії в рамках концерту, присвяченого 83-річчю з дня народження Шостаковича. «Райок» виконали Державний камерний хор Міністерства культури СРСР під керуванням В. Полянського (співаки Ю. Вишняков, Є. Чепиков, А. Образцов, Н. Коновалов, піаніст І. Худолій, читець Д. Дорліак).

«Антиформалістичний райок» є не лише музичним, а й літературним твором. (Текст був уперше опублікований 1993 року в журналі «Наша спадщина».) Його повний підзаголовок: «Для читця, чотирьох басів та змішаного хору в супроводі фортепіано. Слова та музика невідомих авторів. На допомогу вивчаючим. Боротьба реалістичного напрямку в музиці з формалістичним напрямком у музиці». Тим самим, "видання свого сатиричного твору Шостакович задумав як пародію на відомі пропагандистські видання типу «На допомогу вивчаючим „Короткий курс історії ВКП (б)“, „На допомогу вивчаючим марксистсько-ленінську естетику“ тощо»[5].

Тексту, виконуваному співаками, передує вступ «Від видавництва», в якому йдеться про те, що рукопис цього твору «був виявлений ​​в ящику з нечистотами кандидатом витончених наук П. І. Опостиловим». У подальшому тексті передмови Опостилов переказує сюжет твору, відзначаючи, що «музика органічно зливається з текстом, багатим глибокими думками, що витікають з надихаючих вказівок». Після передмови слідує доповнення від видавництва про те, що згодом «Тов. Опостилов, борючись, згідно з надихаючими вказівками, направо та наліво, втратив рівновагу і впав у ящик з нечистотами», де і загинув. Повідомляється також, що «Відділ Музичної Безпеки» веде пошук невідомих авторів твори.

Завершують текст твору «Питання з єдініце-двойко-тройкінської естетики» (наприклад, «Яку музику пишуть народні композитори?», «Чи вимагаємо ми від музики краси та витонченості?», «Якою має бути лезгинка в кавказьких операх?»).

Вступний текст був написаний пізніше від основної частини, 1964 року[6].

У літературній основі тексту лежать справжні висловлювання партійних лідерів того часу та їхні характерні мовні інтонації. Прототипи персонажів — Сталін (Єдініцин), Жданов (Двойкін) та Шепілов (Тройкін). (Головуючий одному з найвідоміших виконавців усіх чотирьох партій «Райка» Олексію Мочалова бачився як «такий собі „волгарь“ (поволжець), щось в ньому від Максима Горького»[7].)

Для мови Єдініцина характерні «кліше сталінського дискурсу з його нав'язливими тавтологіями, претензійною логічністю та лихою циклічністю, катехитичною риторикою питань-відповідей, що задаються самому собі, і подвійною негацією», які «розкривають головну властивість сталінського наративу — порожнечу, що зяє в порожніх граматичних конструкціях»[8].

Мова Двойкіна, навпаки, побудована на прямих цитуваннях промови Жданова на нараді в ЦК 1948 року, в якій він стверджував, що «ми стоїмо за красиву, витончену музику», що «цілий ряд творів сучасних композиторів… нагадує… чи то бормашину, чи то музичну душогубку» і згадував «популярні мелодії лезгинки»[8].

Перша частина арії Тройкіна також містить цитати з промови Жданова, при цьому присутня деталь, що відсилає безпосередньо до Шепілова, який виголосив неправильний наголос у прізвищі Римського-Корсакова у промові на Другому з'їзді Спілки композиторів (1957).

Велику роль у творі відіграють музичні цитати[9][8]:

• туш звучить кілька разів під час виступів Єдініцина та Двойкіна;
• мова Едініцина багато в чому заснована на мелодії улюбленої Сталіним пісні «Суліко»;
• в кінці промови Двойкіна використана мелодія кавказької «Лезгинки» та ремінісценція з оперети самого Шостаковича «Москва, Черемушки»;
• виступ Тройкіна починається з російської народної мелодії «Камаринська», а потім послідовно звучать інтонації пісні Тихона Хрєнникова «Річкова пісенька» з кінофільму «Вірні друзі», російська народна пісня"Калинка"і куплети з комічної опери Робера Планкетта «Корневільські дзвони».

У словах Тройкіна «Глинка, Дзержинка, Тишинка моя,/Расхреновая поема, сюитка моя» прочитуються імена ідеологічних супротивників Шостаковича — «народних» композиторів Тихона Хреннікова та Івана Дзержинського[8].

Реальний прототип є й у тов. Опостилова, згадуваного в передмові — ним є Павло Іванович Апостолів (1905—1969), диригент військових оркестрів та працівник апарату ЦК ВКП (б)[5].

• 1989 — Вокальний ансамбль «Audite nova». Солісти: Н. Гюзель, Н. Сторожев, Р. Тесаровіч, А. Володя. Диригент: М. Ростропович (ERATO ECD 75571, 1990)[10]
• 1989 — Хорове товариство Вашингтона. Солісти: J. Deutsch, E. Halfvarson, J. Rodescu, A. Wentzel. Диригент: М. Ростропович (ERATO ECD 75571, 1990)[10]
• 1993 — Державна академічна симфонічна капела Росії. Солісти: С. Яковенко, І. Шепс. Диригент: В. К. Полянський (SAISON RUSS/ CDM LDC 288 075, 1994)[10]
• 1995 — Оркестр Московського державного академічного камерного музичного театру п/у Б. А. Покровського. Соліст: А. Мочалов. диригент: А. Левін (TRITON 17 008, 1996)[10]
• 2002 — Запис в церкві св. Катерини, Санкт-Петербург. Федір Кузнєцов, бас; Юрій Сєров, фортепіано; Молодіжний камерний хор Санкт-Петербурга, художній керівник та диригент Юлія Хуторецька[11]

• 2006 — з нагоди ювілею Д.Шостаковича, соліст — Іван Чайченко[12]
• 2007 — в рамках Форуму «Музика молодих» під назвою «Музична сатира XX—XXI століття», автор проекту — Андрій Бондаренко, солісти — Роман Мороз, Віктор Давиденко[13]
• 2011 — в рамках фестивалю «Київська весна», проект Романа Кофмана, соліст — Олексій Мочалов.[14]
• 2014 — у Львівському драматичному театрі ім. Л.Українки за постановкою Олексія Коломійцева та участю солістів Харківської Національної Опери.[15]