Ата

А́та, Ате (дав.-гр. ἄτη — зніяковілість, замішання, плутанина, нещастя, нестяма, безрозсудна пристрасть) — у давньогрецькому епосі — дочка Зевса; втілення раптового безглуздя, що находить на людей і богів.

Її неодноразово згадує Есхіл. Гомер в «Іліаді» називає її старшою дочкою Зевса — миттєвою, могутньою, злою.[1] Гесіод у «Теогонії» вказує матір'ю Ати богиню розбрату Еріду, але про батька не згадується нічого; вона постійна супутниця (сестра) Дисномії, богині беззаконня.[2]

Ата затуманила розум самого Зевса на одному зі святкувань — через образу на поганий прийом або ж із намовлянь Гери. Зевс чекав на народження свого сина Геракла, тому сказав, що до настання темряви в роду Персея народиться той, хто стане верховним царем; Гера ж випросила у нього клятву і прискорила народження хворобливого Еврістея, у служіння якого таким чином потрапив Геракл. Розгніваний Зевс скинув Ату з Олімпу на землю, так що тільки її золоте волосся майнуло над його головою.[1]

Згідно з Аполлодором, скинута з небес Ата упала на вершину гори у Фригії, яку пізніше назвали її іменем, а разом з нею упав Палладій[3]. На цій горі пізніше було засновано там Іліон — Трою.

Ата поневіряється різними місцевостями, швидко ходячи по головах людей і штовхаючи їх на нерозсудливі вчинки, які приносять пустку і руїну і які належить спокутувати. Слідом за Атою йдуть (або ж вона їх тягне) дочки Зевса Літаї (Літи) — богині прохань, покутних благань, Молитва і Скруха. Вони кульгають, і приходять пізно, допомагають тим, хто віддає їм шану, виправляючи вчинене Атою, і мстяться тим, хто ними погорджує, звучи її знову.

Давньогрецькі трагіки зображували Ату не призвідницею лиха, а месницею, яка вганяє уже грішну людину у ще більші нещастя, доводячи до погибелі, тому вона наділена рисами Немезіди й Адрастеї.

Іменем богині названо астероїд (111) Ата, відкритий в 1870 році.[4]

Серед інших грецьких богів Ата є персонажем і сучасної літератури.