Болотниця (Коростенський район)

Про руйнування церкви зберігся спогад старожила села  Івана Пилиповича Ярмолюка.

Згідно його інформації у селі Болотниця «.. люди церкву довго боронили. Її закрили лише у 1937 році завдяки приїзджим. Найшовся один приймак до Наді Стражникової Ніконенко Олександр із Селецького хутора, який взяв у помошники Дрига Володимира Федоровича, вони згодилися скинути купол із дзвіниці. Шість приїзжих криші ламали. Зломали хрести, розібрали кришу, зробили її простою. Довгий час церква була коморою, клубом, у якому на простирадлі показували кіно, як ламали церкви в окрузі. Коли ломали церкву, то люди старалися забрати ікони, врятувати дзвони. Їх у нас було шість. Дядько Лукаш Коберник сховав одного дзвона, він зараз(1995 р.) дзвонить. Били дядька крепко за дзвони. Він сказав — нехай уб'ють все одно не віддам. Під час війни люди з іконами повернулись до церкви. Влада у 1945 р. знову забрала церкву у людей» (Записано 19.07.1995 р. в с. Болотниця Народицького району від Ярмолюка Івана Пилиповича, 1907 р. нар.). Лексика тексту збережена. Фото 1967 року нашого дописувача Івана Гуренка. Камера «Искра». Інформація взята із сайту: «Руйнування Української церкви— складова голодоморної стратегії» (автор Тарас Ярослав). Опубліковано 10 лип. 2013 р., 11:09 Степан Гринчишин [оновлено 18 лип. 2013 р., 12:08]. За матеріалами польових досліджень Житомирського та Київського Полісся у 1994—2003 роках.

Церква була дерев'яна, згоріла в поминальну неділю 2002 року А нова церква, кам'яна закладена в тому ж році 13 червня, богослужіння почалось в недобудованому храмі в 2004 році, престол імені Архістратига Михайла був освячений представником православної церкви Овруцької єпархії Московського Патріархату.

Відновлено церкву зусиллями жителів Болотниці, Слободи, хут. Селецького та вихідців із цих сіл. Організацію будівництва, пошук майстрів та матеріалів селяни довірили Пащуку Петру Олександровичу, 12.09.1941 р.н. Він знайшов людей, які допомогли фінансово, займався пошуком майстрів. Нині він є старостою в церкві, займається господарськими та організаційними справами. Наводимо його спогади (у 2012 р.)

«Дерев'яна церква була побудована з дерева, 2-купольна з дзвіницею, покрита залізом, фундамент кам'яний. В 1938 р. активісти села зруйнували куполи і дзвіницю. В моїй пам'яті церква постає без куполів і дзвіниці, криша спускна, крита залізом.

В 1958 р. партійним керівництвом р-ну і села церква закривається, все церковне майно перевозиться в Закусилівську церкву. З 1958 року по 1998 рік церква не працювала. В її приміщенні в різні роки розміщався зерновий склад колгоспу, шкільні: буфет, спортзал, майстерня і так до 1998 року. За цей час металева криша прогнила і при директорі школи Стецюк А. А. за сприяння голови с. Ради Пащука П. О. кришу покрили шифером. В тому ж 1998 році одержано дозвіл на відкриття церкви і люди взялись за ремонт та відновлення храму.

Найбільше праці до цієї благородної справи приклали: церковний староста Юрченко Євтихій Тимофійович, Пащук Олександер Петрович, Ткач Андрій Данилович, Піддубний Іван Гаврилович, Юрченко Лідія Василівна, Мукасєєв Василь Матвійович — голова колгоспу. До 2002 року церкву перекрили оцинкованим залізом, встановили невеликі куполи, відновили іконостас; було закуплено і встановлено панікадило — 3600 гр. Та на превеликий жаль, Болотницю спіткало велике лихо.

12.05.2002 року, в поминальну неділю, після ранкової служби об 11 годині церква загорілася із середини, пожежа почалася з вівтаря. Це сталось при батюшці Ігорю, старості Юрченко Лідії Василівні, касирі Кукулівському М. С. Прибула пожежна команда з Народич не змогла загасити полум'я і церква згоріла повністю.

14.05.2002 р. зібрали сход села. Приїхав благочинний батюшка з Нового Дорогиня отець Іван, привіз нам „Евангеліє“, Голова Райадміністрації Назарчук Василь Степанович, Голова рай. Ради Леончук Анатолій Ол-др. Вирішили будувати нову церкву. Обрали оргкомітет в такому складі: 1.Дрига П. І. — Голова Сільради; 2. Мукосєєв В. М. — голова колгоспу; 3. Пащук П. О. — відповідальний за будівництво; 4.Мукосєєва Надія Гнатівна — бухгалтер і касир будівництва; 5-11 члени ОК: Ярмолюк Василь Ілліч, Мельниченко Іван Іванович, Піддубний Іван Гаврилович, Макарчук Олександра Дмитрівна, Ткач Ніна Іванівна, Трохименко Володимир Олександрович, Веремійчик Марія Левківна.

Велику допомогу в будівництві церкви надали Райадміністрація — Назарчук В. М.та Районна Ррада — Леончук А. О., їми були задіяні всі організації району, у тому числі ДЕУ, Сільгосптехніка та ін. Було вирішено, що для фінансування будівництва кожна працездатна людина Болотниці, Слободи і Червоного має сплатити 50 гр. Всього до списку включили 277осіб; одержали страховку від держави 12000 гривень. Керівництво району виділило 3 житлових будинки в Народичах, громадяни з яких виїхали в чисту зону. Розібрали, взяли піноблоки, шифер, дерево. Перевезли ці матеріали Народицькі „Автодор“, „Сільгосптехніка“ — керівники Петрук Г. В., Трохименко В. та колгоспний транспорт — гол. Мукосеєв В. М.

Проект будівлі храму взяли з Рівненської обл на 44 молящих із с. Миролюбівка тої ж області, найняли бригаду майстрів — 6 чоловік на чолі з бригадиром Володимиром Невським. За вигонку зруба заплатили 12 тисяч грн. Жили майстри в будинку, де раніше проживав Пащук Петро Макарович. Їжу майстрам готували Юрченко Ліда та Комінар В. О., продукти приносили жителі села.

Закладення першого каменя відбулось 13 червня 2002 року. Службу Божу при цьому дійстві відправили Благочинний Народицького району отець Іван, Болотницький отець Ігор, ще один отець Ігор із Норинців. Зібралися всі жителі села і всього приходу, приїхало керівництво району. Батюшка Іван благословив мене вести будівництво. З цього часу я кожен день був на будівництві».

   Колективізація — це примусове усуспільнення приватної власності селян: землі, коней, великої рогатої худоби, реманенту, дворових будівель для створення спільного господарства. . Початок цього антиселянського процесу — 1928-29 р.р. Більш-менш заможних селян більшовики обізвали  куркулями і поставили за мету знищити їх як окремий клас, котрий перебуває поза законом. Їхнє господарство розкуркулювали: майно передавалось колгоспу, а самих людей сім'ями висилали на північ в Сибір. Але план повної добровільно-примусової колективізації (загнати людей в комуну, як говорилося в народі) не виконувався, а  в створених колективних господарствах гинула худоба без належного догляду і харчів, бо зерно потоком йшло на захід. Першим заповітом  для селянина — виконати план здачі збіжжя державі.  На осінь 1932 року було виконано уже 2 плани, але держава вимагала ще один план і це переросло в боротьбу держави із селянством за хліб і життя. «Місцева сільська влада потребує ін'єкції більшовицького заліза. Тому ми посилаємо вас… Викиньте свій буржуазний гуманізм через вікно і дійте, як більшовики… Ваше завдання… здобути зерно за будь яку ціну»  З такими «напутніми» словами посилались на наші села бригади по конфіскації хліба, картоплі та інших продуктів у селян.

1933 — «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!» Орест Субтельний приписує ці висловлювання члену ЦК ВКП(б), другому секретарю ЦК КП(б)У Менделю  Хатаєвичу, (розстріляному в жовтні 1937 року). «Україна. Історія, Київ, 1993, с. 360»;

Кістлява рука  голоду охопила всю Україну, а найстрашнішої сили набув він на початку 1933 р. За підрахунками дослідників  в Україні щодня помирало голодною смертю 25 тисяч осіб, щогодини — 1 тис., щохвилини — 17. Середня тривалість життя українців у 1933 р. у чоловіків становила 7,3 року, а в жінок — 10,9 року. 

Головною причиною голодомору 1932—1933 р.р. була цілеспрямована злочинна політика більшовицького керівництва. Адже сам Сталін визнавав, що загальний урожай зерна в 1932 р. перевищував урожай 1931 р. Спроби протидіяти насильству жорстоко придушувалися. Вище партійно-державне керівництво Української СРР, зокрема генеральний секретар КП(б)У С.Косіор, голова ВУЦВК Г.Петровський, голова Раднаркому України В.Чубар не знайшли в собі політичної волі та особистої мужності протистояти диктату Й.Сталіна. Це підтверджує і американський професор Роберт Конквест, котрий чи не першим  видав фундаментальну працю «Жнива скорботи» радянська колективізація і голодомор" (Київ, «Либідь» 1993): «Голод запланувала Москва для знищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян знищували не тому, що вони були селянами, а тому, що вони були українцями», —  говорив він. За вказівкою московських емісарів В.Молотова, Л.Кагановича, П.Постишева, які керували хлібозаготівлею в Україні, коли зерна не було, забирали картоплю, сало, соління, тобто всі запаси їжі. Купи зерна та картоплі, зібрані на залізничних станціях для вивезення в Росію і на захід, нерідко гнили просто неба. Але охорона не підпускала до них селян. 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР ухвалили постанову: «Про охорону соціалістичної власності», за якою за крадіжку колгоспного майна вводилася «вища міра соціалістичного захисту» — розстріл з конфіскацією всього майна або позбавлення волі на термін не менше 10 років. Як крадіжка кваліфікувалася навіть спроба принести додому з колгоспного поля жменю зерна, щоб нагодувати голодних дітей. Не дивно, що сучасники називали цю постанову «законом про п'ять колосків».

Аналіз тодішніх подій переконливо свідчить, що в українському селі мали місце всі елементи політики геноциду. Такого висновку дійшли і члени Міжнародної комісії з розслідування голоду в Україні, яка працювала в 1988—1990 рр. Геноцидом українського народу визнали голодомор 1932-33 р.р. Верховна Рада України, а також понад півтора десятка країн світу. Низка зарубіжних парламентів готують таке визнання, у тому числі і конгрес США  в жовтні 2018 р. підтвердив це обома палатами. Олександр Палій, історик. УП 15.11.2006 р.,Українська газета № 42(90) 2006 р.

Голодомор став наймасштабнішою геноцидною дією, вчиненою СРСР за свою історію. Які наслідки має Голодомор для України?

Дані підтверджують завязок між Голодомором і сучасною демографічною ситуацією в країні. На початку 20 століття Україну за швидкістю зростання населення порівнювали з Китаєм. Сьогодні, після серії демографічних катастроф ХХ століття, Україна — номер один у світі за швидкістю зниження кількості населення.

На місце загиблих внаслідок Голодомору українців з інших регіонів СРСР активно завозилося іноетнічне населення.

Другий всесоюзний перепис закінчився в 1939, проте дані його не публікувалися. Очевидно, картина, яка поставала за цифрами, була надто моторошною. Наступний перепис в СРСР проведено тільки в 1959. З 1926 року, тобто за 33 роки, кількість українців зросла всього на 1,5 мільйони, тоді як чисельність росіян в СРСР за цей час зросла на 56,9 %. І це при тому, що на зламі 1930-1940-х років Україна отримала значне вливання українського населення внаслідок входження до її складу Галичини, Закарпаття й Буковини. А це близько 6 мільйонів. Немає сумніву, що в зазначеному часовому проміжку (1926—1959) сталася українська національна катастрофа.

Такі демографічні ями позначаються на кількості представників наступних поколінь. У західній Україні, яка сама чимало потерпіла внаслідок депортацій та репресій, але яку все ж оминув Голодомор, демографічна ситуація суттєво краща, ніж на решті території країни.

Усе це ми маємо розуміти і пам‘ятати. Лише розум і добра пам‘ять можуть вберегти Україну від фатальних помилок. Це для російського президента Путіна розпад СРСР був найбільшою катастрофою 20 століття. А для українського народу найбільшою катастрофою було те, що та країна взагалі існувала.

Таким чином, середнє співвідношення населення СРСР між 1926 і 1937 роком (без урахування українців і казахів) склало 119,4%. Серед мешканців України виявилося 84,7%, тобто до 1937 року мешканців України виявилося 70,9% від очікуваної кількості. 

Олександр Палій, історик, для Укр.Правди.  

від 12.11.1932 р. про 100 % виконання плану хлібозагіотівлі до 25 листопада не виконанаі і взяті темпи по хлібозаготівлі до цього часу не гарантують цілковитого виконання плану до 1 грудня. Особливо ганебно до виконання плану хлібозагіотівлі поставились такі сільради: Болотницька, Стародорогинська, Сарновицька, Народицька-Українська та Селецька, які затримують виконання плану в цілому по району.

Виходячи з цього бюро РКП Постановило:

1) Просити обком КП(б)У занести на „Чорну“ дошку вищеперелічені сільради, які до цього часу не досягли належного зламу у виконанні плану і цим самим затримують виконання плану хлібозаготівлі в цілому по району, примінивши до них бойкот із забороною завозу краму до цих сільрад та крім цього, вилучити весь крам, що мається в цих сільрадах, та передати його в ті сільради, що виконали або наближаються до цілковитого виконання плану хлібозаготівлі.

2) Зобов'язати фракцію РВК негайно переглянути склад Болотницької сільради з метою виявлення ворожого елемента, звернувши при цьому увагу на підбір керуючого складу сільради та, крім цього, доручити фракції РВК порушити клопотання перед виконкомом про виселення декількох господарств з Болотницької сільради, які злісно ухиляються від виконання своїх завдань по хлібозаготівлі.

3) З метою виявлення ворожого елементу в с. Болотниця доручити райапарату ДПУ в найкоротший термін перевірити стан села.

4) …негайно виїхати в Старошарненський партосередок, виділити там бригаду в складі 10 чоловік для посилки в с. Болотниця в допомогу по виконанню плану.

5) Попередити уповноважених РПК, що остаточний термін по виконанню плану хлібозаготівлі встановлено 1 грудня і що план буде вважатися виконаним лише за умови 100 % виконання плану як по колгоспах, так і по одноосібному сектору,. ДАЖО — Ф. П.-129,оп.1,спр.50.-Арк.8-10. Машинопис. Копія.

В результаті колективізації хутори були ліквідовані і як спомин про них на кінець 1940-х років залишились тільки печища. У пам'яті Ганни Бондарчук залишились імена або вуличні прізвиська тих людей, що там жили і так недовго тішились вільним життям.

2 липня 1937 року Йосип Сталін телеграмою повідомив народного комісара внутрішніх справ Миколу Єжова і регіональних керівників Комуністичної партії про початок великої кампанії зі знищення і ув'язнення 270 тисяч радянських громадян, переважно в Українській РСР. Розпочався Великий терор 1937 року. Сталін вимагав у п'ятиденний термін подати до Центрального комітету Комуністичної партії число осіб, які будуть розстріляні в регіонах, а також склад «трійок», які здійснюватимуть репресії.

4 липня 1937 року народний комісар внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський наказав начальникам обласних управлінь НКВС до 6 липня скласти списки осіб, які будуть розстріляні, а 7 липня доповісти йому про число осіб, визначених до страти. 10 липня І.Леплевський доповів М. Єжову, що в УРСР виявлено 23 936 осіб, до яких будуть застосовані репресії. Також він просив вказати дату, коли слід розпочати розстріли. 13 липня було визначено 45 оперативних груп НКВС, яким доручалося проведення репресій в областях (Українська РСР мала в 1937 році сім областей і Молдавську автономну республіку).

21—23 липня до Києва надійшли телеграми з областей про визначення осіб, яких потрібно розстріляти: Харківська область — 2 000, Вінницька — 479, Одеська — 653, Дніпропетровська — 1500…. У відповідь Москва визначила, що мусить бути розстріляно 10 тисяч осіб, але ця кількість (ліміт) на прохання місцевих каральних органів було збільшено до квітня 1938 року, коли ліміт на розстріл сягнув майже 120 тисяч осіб. 28 липня на нараді в НКВС УРСР було визначено, що на виконання акції буде мобілізовано 5 тисяч активістів НКВС -  в середньому на 10 днів з оплатою щодня по 7 рублів на кожного. Начальник відділу Матвій Герзон затвердив цей план, а відповідальний за місця ув'язнення Абрам Вольфсон повідомив, що в'язниці спроможні розмістити «за умов черговості при вилученні» 40 тисяч осіб.

30 липня М. Єжов наказав розпочати репресії 5 серпня 1937 року і закінчити за чотири місяці. У наказі йдеться мова про те, що всі «ворожі елементи підлягають негайному арешту, і після розгляду їхніх справ на трійках — розстрілові». Було категорично застережене «повне збереження у таємниці часу і місця виконання вироків». За статистикою НКВС в УРСР розстріляно в 1937 році 72 683 особи. Ще більша кількість арештованих потрапила до виправно-трудових таборів Сибіру і Крайньої Півночі.

Таємниця Великого терору ретельно охоронялася в СРСР. Але «імперії зла» не стало, і Німецький історичний інститут у Москві і Російська політична енциклопедія видали у 2010 році російською мовою двотомник «Через трупи ворога на благо народу». «Куркульська операція» в Українській РСР 1937—1941 рр.". У назві наведено цитату з промови Микити Хрущова на пленумі Московського міського комітету Комуністичної партії 14 серпня 1937 року. Двотомник відкривається подякою колишньому (до березня 2010 року) керівникові Служби безпеки України Валентину Наливайченку за всебічну підтримку проекту дослідження масових репресій в Україні та надання документів з Галузевого архіву СБУ. В упорядкуванні книги, крім німецьких істориків, брали участь українські дослідники Ольга Довбня, Сергій Кокін, Ірина Смирнова та Олексій Тепляков з Росії. Левко ХМЕЛЬКОВСЬКИЙ, газета «Свобода», США, «Чорна хмара над Україною», Лев Хмельковський, газета «День» № 75-76, 27-28 квітня 2012 р.

Науково-документальна серія книг, покликана відновленню історичної справедливості, ґрунтовному висвітленню трагічних подій в історії України, поверненню їй незаслужено забутих імен державних діячів, науковців, митців, робітників і селян, вшануванню тих, хто боровся за свободу і незалежність України. Станом на липень 2015 р. серія складається зі 100 томів «Книги Пам'яті» репресованих і убієнних  громадян  України.

Відповідаючи на соціальний запит суспільства, Національна академія наук, Інститут історії України НАН України, Служба безпеки України, спільно з Державним комітетом по пресі, Українським історико-просвітницьким товариством «Меморіал» імені В. Стуса, Всеукраїнською Спілкою краєзнавців ініціювали Державну програму науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією».

Правовим підґрунтям Державної програми «Реабілітовані історією» став Закон України від 17 квітня 1991 р. «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні». Верховна Рада визнала: «Мільйони безвинних людей на підставі антигуманних і антидемократичних законів та внаслідок прямого беззаконня і свавілля зазнали переслідувань за свою політичну діяльність, висловлювання та релігійні переконання».

Листа-звернення до вищих органів влади та управління незалежної України підписали Голова СБУ Євген Марчук, президент НАН України, академік НАН України Борис Патон та академік НАН України Петро Тронько.

6 квітня 1992 р. Верховна Рада України прийняла спеціальну постанову № 2256-ХІІ «Про підготовку багатотомного науково-документального видання про жертви репресій на Україні»: Підтримати пропозицію вище поіменованих  інституцій щодо необхідності підготовки багатотомного науково-документального видання про жертви репресій на Україні…".

Постановою Кабінету Міністрів України № 530 від 11 вересня 1992 р. була утворена Головна редакційна колегія науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією» у складі 22 осіб, яку очолив академік НАН України П. Тронько, заступниками стали Ю. Данилюк, Г. Ковтун.

 В книги пам'яті Житомирщини № 2 -№ 3 занесені імена і короткі біографічні дані жителів с. Болотниці, розстріляних в Житомирі, таємно захоронені на єврейському кладовищі і реабілітованих посмертно. Це: 1. ГУРЕНКО Мирон Данилович 1900 р.н., с. Ставок Наодицької волості, Овруцького повіту, Волинської губернії. Українець, малописьменний, колійний робітник ст. Потаповичі, Житом. обл. Заарештований 1грудня 1937 р. Обвинувачувався в причетності до ВПА. За постановою НКВС і Прокурора СРСР від 27 грудня 1937 р. розстріляний 05 січня 1938 р. РЕАБІЛІТОВАНИЙ в 1988 р; 2. ДРИГА Дмитро Григорович 1883 р.н, с. Болотниця, Наодицької волості, Овруцького повіту, Волинської губернії. Українець, неписьменний, конюх колгоспу. Проживав у с. Болотниця, Народицької волості, Коростенського округу, Київської обл. Заарештований 1 червня 1937 р. Обвинувачувався в контрреволюційній діяльності. За постановою НКВС і Прокурора СРСР від 5 листопада 1937 р. розстріляний 12 листопада 1937 р. РЕАБІЛІТОВАНИЙ в 1969 р; 3.ЄВДОЧЕНКО Макар Семенович 1882 р.. с. Болотниця, Наодицької волості, Овруцького повіту, Волинської губернії. Українець, неписьменний, колгоспник. Проживав у с. Болотниця, Народицької волості, Коростенського округу, Київської обл. Заарештований 5 вересня 1937 р. Обвинувачувався в контрреволюційній діяльності. За постановою НКВС і Прокурора СРСР від 5 листопада 1937 р. розстріляний 12 листопада 1937 р. РЕАБІЛІТОВАНИЙ в 1969 р;

Ще один масовий голод в Україні в післявоєнні роки влаштувала народу більшовицька диктатура, правда, у менших масштабах, бо допомогла Західна Україна (в народ просто «Западна»). Вимінювали там хліб на різні носильні речі, рушники та інше.

В 1946 році із СРСР було вивезено до Румунії 350 тис.тон хліба, а в 1947 році Чехословаччина отримала 600 тис. тонн. Польща за 2 роки (1946-47) — отримала 900 тис. т., а всього за ці 2 роки із Союзу вивезено 2,5 млн.тон. збіжжя до країн соцтабору — тижневик «Слово Просвіти» № 24(867) 16-22.06.2016 р. за матеріалами Музею пам'яті жертв голодомору.