Боракай

До іспанської колонізації Філіппін у 16 ​​столітті першим населенням острова був народ Аті, які розмовляли мовою Інаті що належить до Бісайських мов.

З часом там стали переселенці із інших частин архіпелагу, зокрема Акланон (основна мова провінції Аклан), Хілігайнон, Кінарай, Капізнон, та інші Бісайські мови.

Піренейським завойовникам він був відомий як Буракай. На момент контакту з європейцями Буракай налічував сто людей, які вирощували рис на острові та займалися тваринництвом, у першу чергу вирощуванням кіз.

Під час іспанського правління нічим видатним острів не запам'ятався, архітектурні пам'ятки на ньому відсутні.

Боракай був переважно аграрною територією, як і інші частини країни. Близько 1900 року Софія Гонсалес Тіроль та її чоловік Ламберто Гонтіверос Тіроль (міський суддя на материковій частині Панай) володіли великою кількістю землі на острові. Вони займалися розведенням кокосових горіхів, фруктових дерев та зелених насаджень. З часом розвиток острова, обробка сировини та будівництво інфраструктури поширилися. Виробництво копри та рибальство були основними галузями промисловості острова, однак через надмірний вилов рибалок та знищення коралового рифу рибна промисловість занепала. До 1980-х років ціна копри знижувалася, заохочуючи туризм як альтернативне джерело доходу для острова.

Боракай є частиною провінції Аклан, яка стала незалежною провінцією 25 квітня 1956 року. Розвиток туризму тут почався з 1970-х років[4].

пляж на острові Боракай, 1985 рік

Туризм прийшов на острів, починаючи десь із 1970-х років. Кінострічки тих часів Nam's Angels (випущений у США під назвою The Losers) та Too Late the Hero знімалися на Боракаї та у сусідньому місті Катіклан. Почав з'являтися певний приплив західних туристів після того, як німецький письменник Йенс Петер у своїй книзі про Філіппіни в 1978 році назвав його «раєм на Землі». У 1980-х острів став популярним напрямком для бюджетних туристів. До 1990-х років пляжі Боракая були визнані найкращими у світі, однак наприкінці 1990-х кількість туристів на курортний острів дещо через збільшення кількості бактерій у стічних водах та загалом незадовільної системи водопостачання острова.

У 1997 році було встановлено систему питного водопостачання, очисних споруд та системи видалення твердих побутових відходів, що експлуатувалася Філіппінським управлінням туризму. Проблеми довкілля зберігались через безвідповідальне ставлення до природи більшості підприємств та бізнесів острова.

Боракай був оголошений спеціальною туристичною зоною у 2005 році, що сприяло його розвитку і забудові.

2012 року департамент туризму Філіппін повідомив, що Боракай був визнаний другим найкращим пляжем у світі після острова Провіденсіялес що входить до складу островів Теркс і Кайкос[5].

Через погіршення екологічних умов на Боракаї президент Родріго Дутерте заявив у лютому 2018, що планує закрити курортний острів, який він назвав «вигрібною ямою», доручивши міністру довкілля та природних ресурсів Рою Сімату вирішити цю проблему. На засіданні уряду президент Дутерте схвалив повне закриття острова на шість місяців, починаючи з 26 квітня 2018 року, з метою реабілітації та вирішення екологічних проблем, у яких захлинувся Боракай.

У квітні 2018 року 200 солдатів з 301-ї піхотної бригади Філіппінської армії були переведені на Боракай для допомоги під час реконструкції острова[6].

вид на центральний пляж

26 жовтня 2018 року Боракай був знову відкритий для відвідування, хоча робота над інфраструктурою острова все ще триває. У квітні 2019 року на Боракаї було відкрито численні бізнеси що належать китайським громадянам, крім того, там проживає близько 300 громадян материкового Китаю (близько 1% від постійного населення). У квітні 2019 року міністр праці Сільвестр Белло заявив, що Міністерство праці та зайнятості не контролює іноземний бізнес, який створює робочі місця на острові, але буде контролювати дотримання трудового законодавства щоб робочі місця були у першу чергу для місцевого населення[7].

Муніципалітет Малай, включаючи острів Боракай, був закритий для туризму 19 березня 2020 року у відповідь на глобальну пандемію COVID-19. Місцеві жителі звільняються від будь-яких обмежень на пересування, однак туристи у більшості випадків повинні пройти 14-денний карантин[8].

У січні 2021 року на острові було виявлено спалах вірусу covid-19 серед 16 працівників одного із готелів, через що острів знову тимчасово закрили[9].

Острів Боракай відокремлений від острова Панай вузькою протокою, через яку є пором. Острів розташований навпроти міста Катіклан в муніципалітеті Малай провінції Аклан. Транспортування через протоку забезпечують човни, що курсують від пристані Катіклан. Порт Кагбан служить основним вузлом морського транспорту для пасажирів, які прямують до Боракая, але на острові відсутній будь-який офіційний морський порт для перевезення вантажів чи людей.

Боракай обслуговується двома аеропортами в Аклані: міжнародним аеропортом Калібо та аеропортом Катіклан. На острові Панай є аеропорт Ілоіло з якого можна дістатися наземним транспортом і поромом до Боракаю.

Основні види транспорту на острові — мотоцикли, електричні триколісні велосипеди та авто. Серед інших видів транспорту — гірські велосипеди, квадроцикли та мотоцикли, які можна взяти в оренду. Планується збільшувати частку електротранспорту, запуск автобусів, та сервіс Grab. Міністерство енергетики закупить 200 електронних мотоциклів для місцевого уряду за 35 млн доларів США, проєкт фінансується Азіатським банком розвитку. В останні роки частка електротранспорту на острові зростає[14].

У Боракаї було заплановано проведення спеціального мультиспортивного заходу в 2013 році. Було надане право проводити цей захід Філіппінам, оскільки саме тут відбулися перші ігри 100 років тому. Фестиваль повинен був відбутися на Боракаї в листопаді 2013 року, однак його довелося перенести до Маніли через тайфуну Хайян[15].