Південна Корея

• Демократична партія — ДП (Democratic Party — DP). Створена 20 січня 2000 р. під назвою Демократична партія нового тисячоліття (ДПНТ). Перейменована у серпні 2005 р. До її складу входить Національний конгрес за нову політику, заснований 5 вересня 1995 р. Керівний орган — Вища рада партії (ВРП). Голова — Сон Хак Кю (Cohn Hak Kyu).
• Демократична робітнича партія — ДРП (Democratic Labor Party — DLP). Створена у 2000 р. Голова — Мун Сон Хьон (Moon Sung-hyun).
• Ліберальна прогресивна партія — ЛПП (Liberal Forward Party). Створена у 2007 р. Голова — Лі Хве Чхан (Lee Hoi Chang).
• Об'єднана демократична партія — ОДП (United Democratic Parte). Створена у грудні 2011 р. у результаті злиття  представників головної опозиційної сили — Демократичної партії та ряду ліберальних організацій напередодні  парламентських і президентських виборів 2012 р.  Голова — Лі Хе Чхан (з 9 червня 2012 р.).
• Об'єднана прогресивна партія — ОПП (United Forward Parte — UFP). Опозиційне об'єднання активістів Демократичної робочої партії, Партії народної участі та частини Прогресивної нової партії, що відкололася. ОПП сформована у лютому 2011 р. для участі в парламентських виборах (квітень 2012 р.)
• Об'єднані ліберальні демократи — ОЛД (United Liberal Democrats — ULD). Партія. Заснована у березні 1995 р. Почесний голова — Кім Чон Пхіль (Kim Jong-pil). Голова — Лі Хан Дон (Lee Han Dong). Генеральний секретар — О Чан Соб (Oh Jang-Seop).
• Відкрита наша партія — ОНП («Урі Дан» — Uri Dang; «Урі Парті» — Uri Party). Заснована у 2003 р. колишніми членами Демократичної партії нового тисячоліття (ДПНТ). Лідер — Чон Се Гюн (Chung Sye — Kyun). Голова — Кім Гин Тхе.
• «Сенурі» («Новий мир»).  До лютого 2012 р. — Партія великої країни. Голова — Пак Гин Хе (Park Geun Hye). Генеральний секретар — Квон Йон Се (Kwon Young Se)

Південна Корея — член ООН, АТЕС (форум Азійсько-Тихоокеанського економічного співробітництва), Азійського банку розвитку, ЄБРР, Групи-77, Світового банку, Міжнародного валютного фонду, Інтерполу, ОБСЄ (партнер), ЮНЕСКО, Світової організації торгівлі, Організації економічного співробітництва і розвитку.

Південна Корея є однорідним суспільством із 98 % жителів, що ототожнюють себе з корейською національністю[14]. Однак відсоток мешканців не корейської національності поступово збільшується[15]. Корейці вважають себе нащадками алтайських племен[16][17] або прото-алтайських[18] племен, споріднюючи таким чином себе з монголами, тунгусами і тюрками. Підтвердженням тому є археологічні дані, що свідчать про міграцію племен на Корейський півострів із південного і центрального Сибіру, які й заселили стародавню Корею починаючи від неоліту до бронзової доби[19].

Попри невеликі розміри, частка не корейців поступово збільшується, але незначними темпами[20], водночас частина мігрантів асимілюється з корейським етносом. За станом на 2009 рік, в Південній Кореї налічується 1 106 884 іноземних громадян, що більш ніж удвічі перевищує показники 2000 року. Серед представників національних меншин найбільше китайців (56,5 %), проте більшість із них («Joseonjok») декларують себе як нащадки та вихідці корейської національності[21]. Приблизно 33 000 монголів. Вважається, що це найбільша монгольська діаспора[22][23]. Іншим помітним явищем стала група жінок із Південно-Східної Азії, 41 % яких перебуває у шлюбі з корейськими фермерами (на 2006 р.)[24]. Є також 31 000 американців, а саме, американських військовиків[25], та близько 43 000 вчителів англійської мови різних національностей — з США, Канади, Австралії, Нової Зеландії, Великої Британії, Ірландії, Південної Африки, які тимчасово проживають у Кореї[26].

Корейська мова домінує в країні, нею говорить переважна більшість населення. Більшість сучасних лінгвістів класифікують корейську мову як ізольовану мову. Остання гіпотетично відноситься до алтайської мовної групи, хоча її класифікація й досі спірна. Корейська мова є офіційною в Південній Кореї. У державі існує офіційний регулюючий орган щодо вживання та вивчення корейської мови — Національний Інститут корейської мови (국립국어원), який було створено за наказом президента від 23 січня 1991 року в Сеулі.

Школярі в середній і старшій школі вивчають ще додатково другу іноземну мову (англійську починають викладати з 2 року навчання). Англійська мова широко викладається в початковій школі, середній школі та, як і раніше, викладається у вищих навчальних закладах. Більшість шкіл пропонують на вибір японську, китайську або німецьку мови, а студенти мають змогу вивчати базові знання зі всіх цих мов. Частина приватних академій та приватних шкіл впроваджують окремі уроки з вивчення інших світових мов: китайський діалект мандарин, японську, французьку, німецьку, російську, в'єтнамську, іспанську, іврит та арабську мови. Проте, основний акцент робиться на вивчення англійської мови для загальних цілей та світової тенденції.

Корея — світська держава, в якій Релігія відділена від держави й школи. Конституція Корея гарантує свободу совісті та свободу віросповідання. У країні панує повна релігійна свобода.

Святкування дня народження Будди в Сеулі

Більшість населення країни є атеїстами.

Основними релігіями корейців є християнство (католицизм, протестантизм, православ'я) та буддизм.

Релігійний склад населення:

• християн — 29,3 %. (протестанти, 17,8 % — католики, 10,9 %)
• буддисти — 22,9 %.

Початок проникнення християнства до Кореї відноситься до XVIII ст. Корейці познайомилися з ним у 18 столітті, завдяки діяльності католицьких місіонерів Паризьке товариство закордонних місій. Перша католицька громада була створена у 1784 р. Римо-католицька церква на території Кореї нараховує 17 дієцезій, що опікуються 1734 парафіями. Римський папа Іоанн Павло II відвідав Корею у 1984 і 1989 роках.

Є також представники протестантських течій і сект: Пресвітеріани, методисти, баптисти, п'ятидесятники

Православні християни також утворюють близько 0,005 % населення. Історично місія Православної церкви почала своє існування в початку XIX століття. Нині Православна церква в Кореї знаходиться в юрисдикції Константинопольського Патріархату. У державних органах церква зареєстрована як «Корейська православна церква».

Сеул

Як і в інших нових індустріальних країнах, в Південній Кореї спостерігається швидке зростання міських районів, викликане міграцією великого числа людей з сільської місцевості. Ще у вісімнадцятому та дев'ятнадцятому століттях лише кілька поселень вважалися містами, а найбільшим був Сеул, що нараховував близько 190 тис. мешканців разом з околицями (у 2000 роках — понад 10 мільйонів). В останні роки династії Чосон і в перші роки японського колоніального правління міське населення Кореї складало не більше 3 % від загальної кількості корейців, що свідчило про глибоку сільську культуру в корейському суспільстві. Але першим поштовхом до урбаністичних процесів стали зовнішні фактори — після 1930 року Японія (за браком власних природних ресурсів) розпочала промисловий розвиток своєї колонії на Корейському півострові, особливо в північних провінціях, що прилягали до Маньчжурії. Від тоді, частина міського населення Кореї почала зростати та досягла 11,6 % в 1940 році. З 1945 по 1985 рік чисельність міського населення Південної Кореї збільшилося з 14,5 % до 65,4 % від загальної чисельності населення. А у 2000 році частина міського населення становить понад 78 %. Однак ступінь урбанізації в Південній Кореї, за цими цифрами не повністю проглядається, оскільки частка міського населення була визначена національним переписом населення та обмежується лише тими муніципалітетами, які чисельно досягли 50 000 мешканців і більше. Тоді як багато міст із населенням менше ніж 50000, міста-супутники Сеула та інших великих міст або гірських громад у північно-східній провінції Канвондо, які за світовими нормами та й з точки зору умов життя і заняття жителів вважаються міськими, але в корейських статистичних відомостях їх все ще офіційно класифікують як сільські райони.

Інчхон

Велика частина збільшення міського населення було обумовлено внутрішньою міграцією в країні, а не природним приростом міського населення. У містах рівень народжуваності, в цілому, завше був нижчими, аніж у середньому по країні. У повоєнний період (середина 20 століття) сільські жителі покинули свої споконвічні села в пошуках ширших економічних та освітніх можливостей у містах. До кінця 1960-х років міграція стала серйозною проблемою, не тільки тому, що міста були страшно переповнені, але й тому, що сільські райони втрачали найбільше молодих і активних членів своїх громад. робочої сили.

У 1970 році уряд на чолі з Пак Чонхі приступив до впровадження програми дій — Ундонг Семаул (Saemaul undong), яка отримала в суспільстві наймення «Новий рух на Село» або «Рух Самаул» — це була політична ініціатива по модернізації сільської економіки Південної Кореї. Згодом ця ініціатива перетворилася в суспільний рух з метою виправити зростаючий розрив у рівні життя між міськими центрами країни, які швидко розвивалися завдяки промисловим ресурсам в економічному та культурному плані, і невеликих сіл, які як і раніше жили в убогості та ставали продуктивною базою (людською та ресурсною) для міських агломерацій. Пізніше цим проєктом були спрямовані найбільші зусилля на створення сільської інфраструктури, в результаті чого пройшла часткова модернізація сільського життя та побуту завдяки створенню навчально-культурних закладів, системи водопостачання, мостів і доріг у сільській місцевості.

Міграційні процеси відіграють важливу функцію в корейському суспільстві. Спочатку це була внутрішня міграція поміж різними територіями півострова та незначна племінна експансія в сторону островів чи на малозаселені території Півночі півострова та Маньчжурії. Згодом, в силу значного зростання кількості сільського населення (пов'язане з великою народжуваністю) постало питання його задіяння, і як наслідок, почалися процеси еміграції корейців у сусідні краї. Таким чином, на початку 20-го століття майже 2 мільйони корейців жили у Японії, 1,4 мільйона — у Маньчжурії, 600 000 — в Сибіру, 450 000 — в Китаї та ще 40 000 корейців були розкидані серед інших країн світу. Опісля воєн початку й середини 20-го століття частину корейців було репатрійовано з Японії та Маньчжурії.

Натомість починаючи з 1970 року, коли в Кореї почалися бурхливі економічні та суспільні процеси, вони вчергове викликали значні міграційні процеси. Окрім значної внутрішньої міграції, відбулася й суттєва еміграція корейців у різні країни світу в пошуках кращої долі. До кінця 1988 року налічувалося понад 4 мільйонів етнічних корейців, які проживають за межами півострова. Найбільша група, близько 1,7 мільйона осіб, живе в Китаї, більшість із них мають китайське громадянство. В країнах колишнього Радянського Союзу було близько 430 000 етнічних корейців. В Північній Америці понад 1,2 мільйона, Японії — 680 000, Центральній і Південній Америці — 785 000, на Близькому Сході — 62 000, Західній Європі — 40 000, Новій Зеландії — 30 000, інших азійських країн — 27 000, та Африки — 25 000. Обмежене число південнокорейських іммігрантів знайшло підтримку та влаштувалися в Чилі, Аргентині та інших латиноамериканських країнах.

Натомість лише незначна кількість іноземних громадян емігрували до Кореї. Після періоду війн XX століття, найбільше число іммігрантів склали вихідці з Північної Кореї, що тікали від комуністичного уряду КНДР та його утисків — але це були також етнічні корейці числом до 4 мільйонів осіб. Друга хвиля імміграції почалася з кінця 20-го століття, це вже була економічна імміграція до Кореї з менш розвинених країн, хоча й уряд країни намагається вести сувору політику щодо надання дозволу на перебування в державі. Таким чином у Кореї налічується офіційно лише 1 300 000 іноземних громадян (тоді як неофіційні цифри вказують, що ще така ж кількість іммігрантів перебувають у країні нелегально). Китайці становлять 700 000 (хоча нелегально їх налічують до 1 000 000), 33 000 — монгольських іммігрантів, від 50 000 до 10 000 жінок із Південно-Східної Азії, а також 31 000 американських військовиків та 43 000 вчителів іноземних мов та інших дисциплін у вишах та приватних школах, вихідців з США, Канади, Австралії, Новій Зеландії, Великої Британії, Ірландії, Південної Африки, які тимчасово проживають у Кореї.

Південна Корея має технологічно розвинену транспортну мережу, що складається з високошвидкісних залізниць, шосейних доріг, поромних перевезень, автобусних і повітряних маршрутів, які перетинають країну. Корпорація Korea Expressway Corporation експлуатує платні магістралі та сервісні послуги.

Південна Корея є третьою азійською країною з найвищим рейтингом в Індексі розвитку інформаційно-комунікаційних технологій (NRI) Світового економічного форуму після Сінгапуру та Гонконгу. Країна посіла 10 місце в загальному рейтингу NRI 2014 року у порівнянні з 11-м у 2013 році.

Див. Корисні копалини Південної Кореї, Історія освоєння мінеральних ресурсів Кореї, Гірнича промисловість Південної Кореї.

Тхеквондо (Taekwondo) — популярне бойове мистецтво потрапило в Корею з Окінави, адаптоване корейцями японське бойове мистецтво карате. Тхеквондо характеризується специфічною технікою ніг і рук (кулаки), хоча акцент лежить на його ударні особливості. Саме походження цього мистецтва простежується ще з I століття до н. е., а найбільшої популярності зажило після Другої світової війни коли стало основним елементом військової підготовки в Кореї. А в 1961 році правила тхеквондо були уніфіковані заради спортивних цілей та ширшого суспільного вжитку, а 2000 році стало офіційним олімпійським видом спорту.

Теккьон (Taekkyeon) — традиційне бойове мистецтво, що простежується в Кореї в період Ґогурьо (Goguryeo) в 4 столітті. Його особливістю є використання відкритих руки та ніг, в той час, як використання ударів кулаками не допускається. А самі рухи виглядають більш плавними, на відміну від криволінійних у тхеквондо.

Хапкідо (Hapkido) — інше бойове мистецтво Кореї, хоча й не настільки популярне, як тхеквондо. Мистецтво хапкідо простежується в період «Трицарства» і походить від японського бойового мистецтва Айкідзюцу (Айкі-дзюдзюцу), з якого виникло і відоме багатьом Айкідо.

Інші відомі корейські бойові мистецтва — танґ су до (tang soo do), кук сул вон (kuk sool won), кумдо (kumdo) і субак (subak). Корейська боротьба Шірим (Ssireum) близька до боротьби сумо з Японії. Її особливість — боротьба триває на піщаному колі, а суперник, який кине свого супротивника на землю перемагає.

Збірна Південної Кореї з футболу

Футбол є найпопулярнішим командним видом спорту в Кореї. Збірна Південної Кореї з футболу вісім разів пробивалася до фінальної частини Чемпіонату світу з футболу (що є азійським рекорд). K-Ліга (K-League) є найстарішою професійною футбольною лігою в Азії. Починаючи з 2000 років численні корейські футболісти, підкоривши японську лігу, показують свої таланти в найсильніших клубах Європейських футбольних ліг. Корейські збірні команди з футболу вважаються найсильнішими командами Азії (чому сприяють численні перемоги на Азійських турнірах та багато інших призових місць), а на «домашньому» світовому футбольному форумі-мундіалі команда здобула 4-те місце. Добиватися таких успіхів сприяє величезна кількість маленьких аматорських футбольних команд, які є активними й дуже популярними у своїх місцевостях та беруть участь у численних спортивних змаганнях-турнірах.

Другим за популярністю є бейсбол. Він був введений в 1905 році американськими місіонерами та культивується по сьогодні. Професійні бейсбольні команди, належать великим конгломератам (чаеболам) та змагаються під егідою Корейської Бейсбольної Організації. Корейська бейсбольна команда виграла золоту медаль на Олімпіаді-2008 та регулярно бере участь в Уорлд Бейсбол Класик, здобуваючи там призові місця і багато хто вважає її однією з найкращих бейсбольних країн світу. Баскетбол — ще один вид спорту «імпортований» з США набирає популярності у Південній Кореї, створені професійні баскетбольні команди змагаються в корейській баскетбольній лізі.

Популярний у всій Азії, у бадмінтон грають більшість корейців. Бадмінтонні майданчики можна знайти в багатьох парках та місцях відпочинку корейців. Корейські бадмінтоністи найчастіше потрапляють у фінали регіональних та світових чемпіонатів. Боулінг став також дуже популярним видом спорту в Південній Кореї, з безліччю місцевих ліг, перетворившись із сімейної розваги в спортивний вид. Настільний теніс також входить у десятку популярних видів спорту в Південній Кореї, а особливо в юнацькому та дитячому середовищі, тому підтвердженням є невеликі ліги в багатьох університетах країни та шкільні тенісні клуби.

Виконком Міжнародного олімпійського комітету обрав місцем проведення зимової Олімпіади-2018 південнокорейський Пхьончхан.

Після 2000 років дуже популярним став гольф, і вважається, що це пов'язане з тим, що гольф вважається символом певного суспільного статусу. Членство в гольф-клубах у Південній Кореї значно дорожче, ніж у Японії чи США. А гольфісти з Кореї досягають значних успіхів на світових змаганнях і особливо в жіночому гольфі (47 кореянок займають чільні позиції у світових рейтингах). Також дуже популярним, але уже для всіх верств суспільства, стали риболовля і туризм у Південній Кореї. А в міській культурі досі велике значення має гімнастика, як оздоровча, так й професійна.

Значний економічний та людський ресурс та природне зацікавлення корейцями до спорту спричинили до проведення доволі часто на території Кореї чисельних спортивних світових форумів.

У 1988 році в Південній Кореї пройшли літні Олімпійські ігри, саме в Сеулі національна олімпійська команда здобула найбільшу кількість медалей за всю свою історію на олімпіадах — 12 золотих медалей, 10 срібних і 11 бронзових медалей. В Південній Кореї проходили літні Азійські ігри: в Сеулі в 1986 році та в Пусані у 2002 році, і пройшло ще раз у 2014 році в Інчхоні. Корея також проводила зимові Азійські ігри в 1999 році та Зимову Універсіаду в 1997 році, літню Універсіаду у 2003 році.

У 2002 році ФІФА проводило фінальну частину Чемпіонату світу з футболу, це дійство було організовано спільно Південною Кореєю і Японією, а команда Кореї, вперше досягла півфіналу турніру, як представник азійського континенту. Південнокорейські спортсмени завоювали найбільше медалей на зимових Олімпійських іграх, а ніж будь-яка інша азійська країна — в цілому 45 медалей (23 золотих, 14 срібних і 8 бронзових). Тому розвинена інфраструктура та успіхи корейців у зимових видах спорту спонукали на номінацію країни як господаря зимової Олімпіади, але в залаштунковій «олімпійській боротьбі» корейське місто Інчхон поступилося російському місту Сочі в проведенні Олімпіади 2014 року. Вдалося стати столицею зимової Олімпіади Пхьончхану. 6 липня 2011 року в ході сесії Міжнародного олімпійського комітету (МОК) в південноафриканському Дурбані було прийнято рішення, що Зимові Олімпійські ігри 2018 пройдуть у південнокорейському місті.

У 2010 році Південна Корея прийняла свій перший в історії тур «Формули 1», що пройшов на Міжнародному автодромі в Йонгам, близько 400 кілометрів на південь від Сеула. У 2011 році південнокорейське місто Тегу прийняло Чемпіонат світу з легкої атлетики.