Бош Євгенія Богданівна

Євгенія Бош

Народилася 11 (23) серпня 1879(18790823) року в Очакові (тепер — Миколаївська область, Україна), за іншими даними — у с. Адрагіолі (Аджіголь) Одеського повіту Херсонської губернії[2], у сім'ї німця-колоніста Готліба Майша, що, придбавши значні земельні угіддя на Херсонщині, став поміщиком, і бессарабської дворянки Марії Парфентівни Круссер.

Три роки відвідувала Вознесенську жіночу гімназію. Там же у Вознесенську в 16 років одружилася з власником невеликої каретної майстерні німцем Петром Бошем. У 1901 році вступила в Соціал-демократичну робітничу партію. У 1905–1907 роках займалась пропагандою ідей більшовизму на півдні України. З 1908 року перебувала в Києві. У 1911–1912 роках — секретар комітету РСДРП(б) у Києві. Навесні 1912 року заарештована, засуджена та заслана в Іркутську губернію. Під час тюремного ув'язнення захворіла на сухоти.

У 1914 році разом із Юрієм П'ятаковим утекла з місця заслання й емігрувала за кордон. Деякий час проживала в США та Швейцарії. Під час перебування в останній була співорганізатором «божийської групи» — її члени заперечували право народів Російської імперії на національне самовизначення.

Після Лютневої революції повернулася до Києва. З початку 1917 року входила до київського комітету РСДРП(б), Київської Ради робітничих депутатів. У квітні того року стала головою Південно-Західного окружного (обласного) комітету більшовицької партії. У грудні 1917 року на Першому Всеукраїнському з'їзді Рад у Харкові обрана до складу більшовицького уряду України — Народного Секретаріату. У ньому з грудня 1917 по березень 1918 року займала посаду секретаря внутрішніх справ та виконувала обов'язки голови уряду. Подала у відставку 4 березня 1918 р. на знак протесту проти підписання Брестського мирного договору між РСФРР та Німеччиною й союзниками, після чого приєдналася до червоних військ, що з боями відступали з України під тиском німецько-австрійських військ та військ УНР[3].

У липні 1918 року як почесний гість перебувала на І з'їзді Комуністичної партії (більшовиків) України, пізніше керувала більшовицькими організаціями в Пензі та Астрахані, навесні 1919 р. - член Ради оборони Литовсько-Білоруської СРР, а в липні 1919 року призначена членом Ради оборони Української СРР та надзвичайною уповноваженою Раднаркома УСРР із організації політичної боротьби в прифронтовій смузі більшовицького Південного фронту.

Про дії Є. Бош під час повстання проти військ Тимчасового уряду (листопад — грудень 1917 р.) згадував Павло Скоропадський[4]:

Фронту, власне кажучи, у цей час уже не було: окопи всі було покинуті, усе дерево вже давно витягнули звідти на паливо. Були лише частини, швидше збіговиська солдатів і офіцерів, які стояли в найближчих від фронту селах і мітингували. Положення начальства саме дике, та воно майже скрізь відставлялося комітетами і замінювалося всякими пройдисвітами. … Після приїзду на станцію Деражня я дізнався, що 2-й Гвардійський корпус, пройшовши з фронту, як я вже вище говорив, Подільську губернію під проводом агітаторки Бош, весь зосередився в Жмеринці й що ходять чутки про те, що він збирається йти на Київ. Я мимоволі задумався над станом, коли навіть нікому стало захищати Київ від більшовиків, і прийшов до висновку, що я до Криленка на фронт не піду, а рушу енергійно на Київ з тим, щоб бути в змозі перепинити доступ 2-му Гвардійському корпусу в місто. Оригінальний текст (рос.) Фронта, собственно говоря, в это время уже не было: окопы все были брошены, все дерево уже давно вытаскивалось оттуда на топливо. Были лишь части, скорее сборища солдат и офицеров, которые стояли в ближайших от фронта деревушках и занимались митингами. Положение начальства самое дикое, да оно почти всюду отставлялось комитетами и заменялось всякими проходимцами. … По приезде на станцию Деражня я узнал, что 2-ой Гвардейский корпус, пройдя с фронта, как я уже выше говорил, Подольскую губернию под предводительством агитаторши Бош, весь сосредоточился у Жмеринки и что ходят слухи о том, что он собирается идти на Киев. Я невольно призадумался над создавшимся положением, когда даже некому стало защищать Киев от большевиков, и пришел к решению, что я к Крыленко на фронт не пойду, а двинусь энергично на Киев с тем, чтобы быть в состоянии преградить доступ 2-му Гвардейскому корпусу в город.

З листопада 1919 р. знаходилася на лікуванні та епізодично - на другорядних посадах в ЦК Всеросійської спілки працівників землі та лісу, Народному комісаріаті освіти, Комісії Центросоюзу та Наркомату продовольства із надання допомоги голодуючим, Народному комісаріаті робітничо-селянської інспекції. Писала спогади.

В 1923 р. підтримала Ліву опозицію в РКП(б) - підписала "Заяву 46-и".

Через загострення хронічної хвороби (сухоти, астма) і нестерпних страждань покінчила з собою (застрелилася) у січні 1925 року. Похована в Москві на Новодівочому кладовищі.

Невдовзі після смерті — 10 травня 1925 року — у Києві на честь Євгенії Бош було названо новозбудований міст через Дніпро (зруйнований 19 вересня 1941 року).

На честь Євгенії Бош у Києві також були названі узвіз (з 1928 по 1940 рік[5]) та вулиця (з 1966 по 1999 рік).

2015 року після прийняття Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» прізвище Євгенії Бош Українським інститутом національної пам'яті було включено до списку осіб, чия діяльність підпадає під дію законів про декомунізацію[6].

• Национальное правительство и Советская власть на Украине. — М., 1919. — 55 с. (рос.)
• Октябрьские дни в Киевской области // Пролетарская революция. — 1923. — № 11. — С. 52–67. (рос.)
• Областной партийный комитет с.-д (б-ков) Юго-Западного края (1917 г.) // Пролетарская революция. — 1924. — № 5. — С. 128—149. (рос.)
• Встречи и беседы с Владимиром Ильичем (1915—1918 гг.) // Пролетарская революция. — 1924. — № 3. — С. 155—173. (рос.)
• Год борьбы. Борьба за власть на Украине с апреля 1917 г. до немецкой оккупации / Е. Б. Бош. — М.-Л. : Госиздат, 1925. — 272 с., ил. (рос.)
• Год борьбы / Е. Б. Бош; под науч. ред. П. Л. Варгатюка. — 2-е изд. — К. : Политиздат Украины, 1990. — 447 с. — ISBN 5-319-00505-9. — (Б-ка ист.-рев. мемуаров). (рос.)

• Скачко Владимир. Путь Бош // Кіевскій Телеграфъ. — 2012. (рос.)

• Ауссем В. Евгения Бош (некролог) // Летопись революции. — 1925. — № 2. — С. I—VII.
• Варгатюк П. Л. Героїчне і трагічне в долі Є. Б. Бош // Український історичний журнал. — 1989. — № 8 (341). — серпень. — С. 94–104.
• Калініченко В. В., Рибалка І. К. Історія України. Ч. ІІІ: 1917—2003 рр.: Підручник для історичних факультетів вищих навчальних закладів. — Х. : ХНУ ім. В. Н. Каразіна, 2004.
• Омелянович-Павленко М. Спогади командарма (1917—1920): Документально-художнє видання / упоряд. М. Ковальчук. — К. : Темпора, 2007. — 608 с.
• Преображенский Е. Евгения Богдановна Бош (некролог) // Пролетарская революция. — 1925. — № 2. — С. 5–16. (рос.)
• Ті, що одійшли // Пролетарська правда. — 1927. — № 255 (1868). — 6 листопада. — С. 10.
• Савченко В. А. Двенадцать войн за Украину. — Харьков: Фолио, 2006. — 415 с. — ISBN 966-03-2921-0. (рос.)