Комуністична партія України

КПУ виникла з більшовицьких осередків Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), які діяли в українських губерніях Російської Імперії. До революції 1917 року вони не були об'єднані в окрему всеукраїнську організацію. Більшовики визнавали існування української нації — її права на самовизначення.

З активізацією діяльності більшовицьких організацій в Україні після Жовтневого збройного повстання керівництво РСДРП(б) погодилось створити загальноукраїнський більшовицький центр і відправило до Києва членів ЦК Зінов'єва і комісара Румунського фронту Рошаля. 3 грудня 1917 року у Києві відкрився з'їзд, що увійшов в історію як Крайовий (Обласний) з'їзд РСДРП(б). З'їзд проголосив утворення всеукраїнської більшовицької організації під назвою РСДРП(б) — Соціал-демократія України та обрав її керівний центр — Головний комітет соціал-демократії України (ГК СДУ).

До Головного комітету було обрано дев'ять членів: Євгенію Бош, Георгія Лапчинського, Олександра Горвіца, Володимира Ауссема та інших. За деякими спогадами головою комітету стала Євгенія Бош, згідно з іншими джерелами посаду секретаря Головного комітету обійняв Лапчинський. Фактично керівний центр виявився недієздатним. Причин цього декілька. Одна — невизнання Донецько-Криворізьким обкомом РСДРП(б) Головного комітету як всеукраїнського партійного центру; друга — переобтяженість членів ГК СДУ роботою в ЦВК і Народному Секретаріаті; третя — невизначеність позиції ЦК РСДРП(б).

Керівні діячі КП(б)У під час українсько-більшовицької війни. Зліва направо: О. Хмельницький, М. Рухимович, М. Грановський, В. Юдовський, К. Ворошилов, В. Мещеряков, М. Подвойський, А. Балабанова, Х. Раковський, М. Скрипник, В. Затонський.

Створення партії проголошене за ініціативи Миколи Скрипника на нараді представників більшовицьких організацій українських губерній у Таганрозі[16] 18-20 квітня 1918 р. під назвою Комуністична партія (більшовиків) України.

Радянські джерела у офіційному виданні зазначали, що КП(б)У: «Формально заснована у квітні 1918 як самостійна компартія, але вже через 3 міс., на своєму I з'їзді[17], КП(б)У увійшла до РКП(б)[18] з підпорядкуванням загальним партійним з'їздам і ЦК»[19].

На час створення УСРР КП(б)У, що входила на правах обласної організації до РКП(б) і спиралася на збройні сили РСЧА РСФСР, була проголошена керівною силою в УСРР. На той час КП(б)У була малочисельною: наприкінці 1918 р. — 4364 членів, з яких 130 українців, на десятки мільйонів українського населення,[20] і, внаслідок цієї обставини, не була представником ні робітничого класу, ні селянства. Національний склад членів партії, як зазначав на XII з'їзді РКП(б) Микола Бухарін, був «російсько-єврейським»[21].

На І з'їзді КП(б)У, який відбувся у липні 1918 в Москві на вимогу російських більшовиків було ухвалене рішення про входження до складу РКП(б) із збереженням власної назви. З'їзд КП(б)У ухвалив наступну резолюцію:

І з'їзд Комуністичної партії (більшовиків) України вважає, що завданням нашої партії на Україні є: рішуче порвавши з помилками минулого, боротися за революційне об'єднання України з Росією на засадах пролетарського централізму, в межах Російської Радянської Соціалістичної Республіки, на шляху до утворення всесвітньої пролетарської комуни[22]

Спочатку партію очолював Георгій П'ятаков (липень-вересень 1918 р.), потім — Серафима Гопнер (вересень-жовтень 1918 р.), Емануїл Квірінг (жовтень 1918 р. — березень 1919 р.), Станіслав Косіор (травень 1919 — листопад 1920 р.).

Пріоритетність українських національних питань виборювалась, а не падала як манна небесна, у міжнародному комуністичному русі. Так, повстання у Таврійській губернії у травні 1919 р. 6-ї радянської дивізії під командуванням Григор'єва спонукало до того, щоб Українська комуністична партія (боротьбистів) (члени — Шумський, Довженко та інші), яка стояла біля джерел створення УНР, інтегрувалась до лав КП(б)У.

Після серії військових поразок та в зв'язку з ризиком втрати України на початку липня 1919 замість ЦК КП(б)У було створене Зафронтове бюро для керівництва підпільними організаціями у тилу військ генерала Денікіна. Чільником залишався Станіслав Косіор, а місце перебування бюро постійно змінювалося. Деякий час Зафронтове бюро квартирувало у Брянську, потім — у Серпухові. В грудні 1919 року воно припинило свою роботу.

Навесні 1920 року відбулась значна подія в історії Комуністичної партії України: IV конференція КП(б)У, що проходила у Харкові від 17 до 23 березня. З доповіддю на ній виступив російсько-грузинський комуніст Йосип Сталін, який виклав тези ЦК РКП(б) до IX з'їзду партії. Після бурхливої дискусії за тези ЦК РКП(б) проголосувало 86 чоловік, проти — 117. Більшість отримало революційно-пролетарське крило партії — «децисти», а основу більшості складала Харківська партійна організація. Меншість на знак протесту залишила конференцію. Усі рішення IV конференції КП(б)У не були визнані московським керівництвом РКП(б), а Центральний комітет КП(б)У, обраний на конференції, — розпущено і 5 квітня призначено тимчасовий ЦК.

20 березня 1920 р. відбулося спільне засідання IV конференції КП(б)У та конференції УКП(б). Так під тиском Комінтерну до КП(б)У приєдналася Українська комуністична партія (боротьбистів), а згодом — і Українська Комуністична Партія. До 1925 року змінилося ще три партійних керівника — Вячеслав Молотов (листопад 1920 р. — грудень 1921 рр.), Дмитро Мануїльський (грудень 1921 р. — квітень 1923 р.) і ще раз Емануїл Квірінг. У 1925 році першим секретарем ЦК КП(б)У став Лазар Каганович, який проводив подвійну політику — формально партія підтримувала курс на українізацію, неформально — усі її чільні провідники ізолювалися і усувалися від впливу на ухвалення рішень. У 1928 році Кагановича було зміщено, а його посаду став обіймати Станіслав Косіор, який був першим секретарем ЦК КП(б)У аж до 1938 року.

Порівняно із чисельністю українського населення на споконвічних етнічних територіях, кількість членів КП(б)У була незначною: наприкінці 1918 року — 4364 членів, з яких лише 130 українців[23]; у березні 1923 року — 56000 членів і 14000 кандидатів, із них українців за національністю лише 24 %; після т. зв. «ленінського призову» — 165000 членів і кандидатів, з них українців — 33 %; у листопаді 1925 року — 98000 членів і 69000 кандидатів, з них українців — 38 %; наприкінці 1928 року — 114000 членів і 64000 кандидатів[24].

Незалежність КП(б)У відмічає помічник-ренегат Сталіна у контексті конкуренції у російській ВКП(б) 1920-х років між керівником апарату ВКП(б) Сталіним і керівником Ленінградського губкому ВКП(б) Зінов'євим:

	Висунувши навесні 1922 року Сталіна на пост генерального секретаря партії, Зінов'єв вважав, що позиції, які він сам займав у Комінтерні і в Політбюро, явно важливіші, ніж позиція на чолі партійного апарату. Це був прорахунок і нерозуміння процесів, зосередження влади в руках апарату, що відбувалися в партії. Зокрема, одна річ для людей, які боролися за владу, повинна бути абсолютно ясною. Щоб бути при владі, треба було мати свою більшість у Центральному Комітеті. Але Центральний Комітет обирається з'їздом партії. Щоб обрати свій Центральний Комітет, треба було мати свою більшість на з'їзді. А для цього треба було мати за собою більшість делегацій на з'їзд від губернських, обласних і крайових партійних організацій. Тим часом ці делегації не стільки вибираються, скільки підбираються керівниками місцевого партійного апарату — секретарем губкому і його найближчими співробітниками. Підібрати й розсадити своїх людей у секретарі та основні працівники губкомів, і таким чином буде ваше більшість на з'їзді. Ось цим підбором і займаються систематично вже протягом декількох років Сталін і Молотов. Чи не всюди це проходить гладко і просто. Наприклад, складний і важкий шлях ЦК України, у якого кілька губкомов. Доводиться комбінувати, зміщувати, переміщати, то садити на ЦК України першим секретарем Кагановича, щоб навів у апараті порядок, то переміщати, висувати і видаляти непокірних українських працівників. Але в 1925 році основне в цьому розсаджуванні людей було зроблено. Зінов'єв побачить це тоді, коли вже буде пізно. Оригінальний текст (рос.) Выдвинув весной 1922 года Сталина на пост генерального секретаря партии, Зиновьев считал, что позиции, которые он сам занимал в Коминтерне и в Политбюро, явно важнее, чем позиция во главе партийного аппарата. Это был просчет и непонимание происходивших в партии процессов, сосредоточивавших власть в руках аппарата. В частности, одна вещь для людей, боровшихся за власть, должна быть совершенно ясной. Чтобы быть у власти, надо было иметь свое большинство в Центральном Комитете. Но Центральный Комитет избирается съездом партии. Чтобы избрать свой Центральный Комитет, надо было иметь свое большинство на съезде. А для этого надо было иметь за собой большинство делегаций на съезд от губернских, областных и краевых партийных организаций. Между тем эти делегации не столько выбираются, сколько подбираются руководителями местного партийного аппарата — секретарем губкома и его ближайшими сотрудниками. Подобрать и рассадить своих людей в секретари и основные работники губкомов, и таким образом будет ваше большинство на съезде. Вот этим подбором и занимаются систематически уже в течение нескольких лет Сталин и Молотов. Не всюду это проходит гладко и просто. Например, сложен и труден путь ЦК Украины, у которого несколько губкомов. Приходится комбинировать, смещать, перемещать, то сажать на ЦК Украины первым секретарем Кагановича, чтоб навел в аппарате порядок, то перемещать, выдвигать и удалять строптивых украинских работников. Но в 1925 году основное в этом рассаживании людей проделано. Зиновьев увидит это тогда, когда уже будет поздно.
— Борис Бажанов[25]

Під час Другої світової війни — в умовах нацистської окупації — КП(б)У діяла в підпіллі, після повернення на територію України Червоної Армії швидко відновила свою структуру. Найяскравішими комуністичними діячами українського підпілля були Сидір Ковпак в північних областях України та представники Молодої гвардії в південно-східних областях.

Українські лідери радянського комуністичного підпілля повністю орієнтувалися на ЦК ВКП(б). Виконували всі вказівки Москви.

У березні 1947 р. на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У повернули Лазаря Кагановича, у грудні того ж року його змінив Микита Хрущов, з грудня 1949 р. українськими комуністами керував Леонід Мельников. З приходом до керівництва КПРС Микити Хрущова в СРСР і в Україні почалася «відлига».

Народжений на території Російської Імперії у селі, яке розташоване сьогодні в Росії поруч з українським кордоном, Хрущов став одним з найвпливовіших проукраїнських політиків світового масштабу. Його прізвище має українське коріння (слова «хрущ» немає в російській мові), його дружина — українка-галичанка родом з міста Перемишль, а більша частина його трудової діяльності пов'язана з Україною.

Політика керівництва Компартії України — Олексія Кириченка (1953—1957 рр.), Миколи Підгорного (1957—1963 рр.) і Петра Шелеста (1963—1972 рр.) послідовністю не відзначалися. На часи Шелеста припадає кілька кампанії по боротьбі з дисидентами, які звинувачувалися в «українському націоналізмі», самого керівника КПУ усунули з посади з майже аналогічною аргументацією. Врешті решт, Підгорний і Шелест зрадили Хрущова, підтримавши закулісний переворот Брежнєва в 1964 році.

З приходом до керма партії в 1972 році Володимира Щербицького у відносинах із керівництвом КПРС встановилося повне взаєморозуміння, яке пізніше назвали «застоєм». Щербицький відіграв значну роль у приході до влади в Москві Михайла Горбачова, але з ним у очільників КПУ відносини не склалися.

У жовтні 1989 р. Горбачов домігся призначення на посаду першого секретаря ЦК Компартії України Володимира Івашка. У квітні 1990 р. Івашка обрали головою Верховної Ради України. Обидві посади він обіймав недовго, влітку 1990 р. переїхав на роботу до Москви. Компартію очолив Станіслав Гуренко, на посаді спікера парламенту Івашка змінив другий секретар ЦК КПУ Леонід Кравчук.

Комуністична партія України як громадське об'єднання була зареєстрована Міністерством юстиції Української РСР 22 липня 1991 року. Її діяльність поширювалась на територію Української РСР[27]

У серпні 1991 р. Леонід Кравчук, як голова Верховної Ради України, підписав Акт проголошення незалежності України та документи про призупинення діяльності[28], а потім і заборону КПУ[29].

• I з'їзд КП(б)У — Москва, 5—12 липня 1918 р.
• II з'їзд КП(б)У — Москва 17—22 жовтня 1918 р.
• III з'їзд КП(б)У — Харків, 1—6 березня 1919 р.
• IV конференція КП(б)У — Харків, 17—23 березня 1920 р.
• V конференція КП(б)У — Харків, 17—22 листопада 1920 р.
• VI Всеукраїнська конференція КП(б)У — Харків, 9—14 грудня 1921 р.
• VII Всеукраїнська конференція КП(б)У — Харків, 6—10 квітня 1923 р.
• VIII Всеукраїнська конференція КП(б)У — Харків, 12—16 травня 1924 р.
• IX з'їзд КП(б)У — Харків, 6—12 грудня 1925 р.
• X з'їзд КП(б)У — Харків, 20—29 листопада 1927 р.
• XI з'їзд КП(б)У — Харків, 5—15 червня 1930 р.
• XII з'їзд КП(б)У — Харків, 18—23 січня 1934 р.
• XIII з'їзд КП(б)У — Київ, 27 травня — 3 червня 1937 р.
• XIV з'їзд КП(б)У — Київ, 13—18 червня 1938 р.
• XV з'їзд КП(б)У — Київ, 13—17 травня 1940 р.
• XVI з'їзд КП(б)У — Київ, 25—28 січня 1949 р.
• XVII з'їзд КП(б)У — Київ, 23—27 вересня 1952 р.
• XVIII з'їзд КПУ — Київ, 23—26 березня 1954 р.
• XIX з'їзд КПУ — Київ, 17—21 січня 1956 р.
• XX позачерговий з'їзд КПУ — Київ, 16—17 січня 1959 р.
• XXI з'їзд КПУ — Київ, 16—19 лютого 1960 р.
• XXII з'їзд КПУ — Київ, 27—30 вересня 1961 р.
• XXIII з'їзд КПУ — Київ, 15—18 березня 1966 р.
• XXIV з'їзд КПУ — Київ, 17—20 березня 1971 р.
• XXV з'їзд КПУ — Київ, 10—13 лютого 1976 р.
• XXVI з'їзд КПУ — Київ, 10—12 лютого 1981 р.
• XXVII з'їзд КПУ — Київ, 6—8 лютого 1986 р.
• XXVIII з'їзд КПУ — Київ, 19—23 червня 1990 р. (перший етап), 13—14 грудня 1990 р. (другий етап).

Протестний пікет в Макіївці 6 березня 1993 р. біля палацу культури Труболиварного заводу[30], де відбувалася відновлювальна конференція КПУ. Організатор пікету — Донецька Крайова організація Народного Руху. Добре видно «міліцейський коридор» що відтісняє пікетників для проходження учасників відновної конференції КПУ.

Петро Симоненко

Після заборони КПУ частина колишніх комуністів вступила до новоствореної Соціалістичної партії України. 6 березня 1993 р. на конференції в Макіївці, 19 червня 1993 р. — на з'їзді у Донецьку Компартія була відновлена (формально — заново створена). Очолив КПУ Петро Симоненко.

КПУ офіційно зареєстрована у жовтні 1993 р. З того часу постійно декларувала свою опозиційність — до президентів Леоніда Кравчука, Леоніда Кучми та Віктора Ющенка.

РІШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ у справі за конституційним поданням 139 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) указів Президії Верховної Ради України «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України» і «Про заборону діяльності Компартії України» (справа про укази Президії Верховної Ради України щодо Компартії України, зареєстрованої 22 липня 1991 року) м. Київ 27 грудня 2001 року № 20-рп/2001 Справа № 1-2/2001 Комуністична партія України як громадське об'єднання була зареєстрована Міністерством юстиції Української РСР 22 липня 1991 року. Діяльність цього об'єднання поширювалась на територію Української РСР (Свідоцтво про реєстрацію статуту громадського об'єднання № 107 від 22 липня 1991 року). Згідно зі Статутом Компартія України — політична організація, «що діє на засадах самоврядування згідно з Конституцією та законами Української РСР». Реєстрацію цього громадського об'єднання було проведено як новоствореної політичної партії на підставі Постанови Президії Верховної Ради УРСР «Про порядок реєстрації громадських об'єднань» від 29 вересня 1990 року № 281-XII та в порядку, встановленому Тимчасовими правилами розгляду заяв про реєстрацію статутів громадських об'єднань, затвердженими постановою Ради Міністрів УРСР від 21 грудня 1990 року № 385. У зв'язку із закінченням Генеральною прокуратурою України розслідування можливої причетності керівництва Компартії України до подій 19 — 21 серпня 1991 року Президія Верховної Ради України зазначила, що «не встановлено кримінальних звинувачень керівництва Компартії України у підтримці своїми діями державного перевороту 19 — 21 серпня 1991 року і сприянні тим самим його здійсненню на території України» (Постанова Президії Верховної Ради України від 14 травня 1993 року). Враховуючи наведене, Конституційний Суд України вважає, що Компартія України мала статус самостійної політичної організації України і її програмні цілі та дії в період з 19 по 21 серпня 1991 року (що стали підставою для тимчасового припинення та заборони її діяльності) не суперечили визначеним на конституційному рівні умовам утворення і діяльності політичних партій та громадських організацій (частина перша статті 37 Конституції України). У зв'язку з цим Конституційний Суд України вважає, що Комуністична партія України, яка була зареєстрована 22 липня 1991 року саме як об'єднання громадян, не є правонаступником КПРС і Компартії України у складі КПРС.

Центральний друкований орган партії — газета «Комуніст».

Це були перші вибори після відновлення діяльності партії в 1993 р. Вибори проходили за мажоритарною виборчою системою. КПУ перетворилася на потужну політичну силу, комуністи перемогли в 85 з 450 виборчих округів, сформували найбільшу фракцію у Верховній Раді, керівництво парламенту та отримали портфелі керівників ключових парламентських комісій.

Самостійної участі в президентських виборах 1994 р. Компартія участі не брала, підтримавши кандидатуру лідера Соціалістичної партії України Олександра Мороза.

Підтримка КПУ на парламентських виборах 1998 (червоний колір)

Ці вибори проводилися за змішаною виборчою системою. Половина депутатів обиралися за партійними списками, інші 225 — в округах. На парламентських виборах 1998 року комуністи здобули 123 мандати (84 — за списком (отримавши 24,65 % голосів виборців або 6 550 353, перше місце) і 39 — в одномандатних округах). Згодом чисельність фракції скоротилася до 110 депутатів. Проте це не заважало КПУ бути основою парламентської більшості, яка діяла до 2000 року. Перша п'ятірка виборчого списку виглядала так:

1. Симоненко Петро Миколайович (КПУ)
2. Парубок Омелян Никонович (КПУ)
3. Наливайко Анатолій Михайлович (КПУ)
4. Олійник Борис Ілліч (КПУ)
5. Заклунна-Мироненко Валерія Гавриїлівна (КПУ)

Під час виборів керівника держави у 1999 році лідер КПУ Петро Симоненко в першому турі виборів отримав 22,24 % голосів (5 849 077 голосів виборців) і посів друге місце. Незважаючи на підтримку майже всіх лівих сил, в другому турі здобув 37,8 % голосів, поступившись Леоніду Кучмі. Петра Симоненка підтримали 10 665 420 виборців.

Лідери парламентських виборів за регіонами України

На виборах до Верховної Ради 2002 року комуністи отримали 19,98 % голосів (друге місце після «Нашої України»). На цих виборах комуністи вперше поступилися першим місцем правоцентристам з блоку Віктора Ющенка «Наша Україна». Комуністів підтримали 5 178 074 виборці. Вони отримали 59 депутатських мандатів. В одномандатних округах тільки 6 представників від партії здобули перемогу. Таким чином, разом комуністи отримали 65 депутатських мандатів.

Перша п'ятірка виборчого списку виглядала так:

1. Симоненко Петро Миколайович (КПУ)
2. Парубок Омелян Никонович (КПУ)
3. Герасимов Іван Олександрович (позапартійний)
4. Олійник Борис Ілліч (КПУ)
5. Заклунна-Мироненко Валерія Гавриїлівна (КПУ).

КПУ була співорганізатором масштабних протестних акцій «Повстань, Україно!» протягом 2002—2003 років (спільно з СПУ, БЮТ, а також «Нашою Україною»).

Під час президентських виборів у 2004 році Петро Симоненко в першому турі виборів здобув 4,97 % голосів (4-те місце) або 1 396 135 голосів виборців. Найбільшу підтримку отримав на півдні і сході України: за його кандидатуру проголосували 10,60 % виборців Дніпропетровської, 10,04 % Херсонської, 8,84 % жителів Севастополя. Найменш Петра Симоненка підтримали виборці Західної України — 0,53 % виборців Тернопільської, 0,70 % Івано-Франківської та 0,83 % Львівської.

Підтримка КПУ на парламентських виборах 2006 р.

Вибори вперше проводилися за пропорційною виборчою системою. Під час парламентських виборів у 2006 році за КПУ проголосували 3,66 % виборців (21 депутатський мандат, 5 місце, найгірший результат за всю історію партії). Проте це не завадило комуністам вперше з 2000 р. увійти до парламентської більшості (разом з СПУ та Партією регіонів). Перша п'ятірка виборчого списку виглядала так:

1. Симоненко Петро Миколайович (КПУ)
2. Мартинюк Адам Іванович (КПУ)
3. Герасимов Іван Олександрович (КПУ)
4. Самойлик Катерина Семенівна (КПУ)
5. Парубок Омелян Никонович (КПУ)

Підтримка КПУ на парламентських виборах 2007 р.

На позачергових парламентських виборах у 2007 році отримала 5,39 % голосів, що дозволило отримати 27 місць у Верховній Раді. Перша п'ятірка виборчого списку виглядала так:

1. Симоненко Петро Миколайович (КПУ)
2. Волинець Євген Валерійович (КПУ)
3. Перестенко Марина Володимирівна (КПУ)
4. Герасимов Іван Олександрович (КПУ)
5. Гайдаєв Юрій Олександрович (позапартійний)

11 березня 2010 р. партія увійшла до правлячої коаліції «Стабільність і реформи».[31]

27 квітня 2010 р. всім складом голосувала за ратифікацію угоди Януковича — Медведєва, тобто за продовження перебування ЧФ Росії на території України до 2042 р.

Результат КПУ на парламентських виборах 2012 р.

Результат КПУ на парламентських виборах 2012 р.

На парламентських виборах у 2012 році отримала 13,18 % голосів виборців, але не виграла у жодному одномандатного окрузі, і отримала у Верховній Раді 32 місця. Перша п'ятірка виборчого списку була такою:

1. Симоненко Петро Миколайович (КПУ)
2. Цибенко Петро Степанович (КПУ)
3. Кілінкаров Спірідон Павлович (КПУ)
4. Спіріна Ірина Дмитрівна (КПУ)
5. Присяжнюк Олександр Андрійович (КПУ)

30.01.2013 лідером КПУ Петром Симоненком спільно з депутатами від КПУ Ігорем Алексєєвим та Ігорем Калєтніком зареєстровано проект закону № 2128 про повернення до смертної кари.

16 січня комуністи в повному складі підтримали введення «законів про диктатуру», а 28 січня не голосували за їх скасування[32] 20 лютого фракція Компартії стала єдиною з-поміж парламентських фракцій, що не дала жодного голосу за Постанову про засудження застосування насильства[33], натомість вже 22 лютого підтримала Постанову про самоусунення Януковича від виконання конституційних повноважень[34]

В 2014 році, після перемоги Євромайдану, окремі представники Комуністичної партії України почали брати участь в виступах на Сході та Півдні України проти Майдану і нової влади. Це дало підставу в.о. Президента О. Турчинову ставити питання про заборону її діяльності[35][36]

Результати виборів до ВР України. 2014 рік.

На позачергових виборах до Верховної ради 2014 року Комуністична партія України посіла восьме місце за кількістю голосів виборців (611 923 голоси — 3,88 %) і, не подолавши 5-відсоткового бар'єру, вперше не пройшла до українського Парламенту[37].

25 вересня 2015 року Комуністична партія України прийняла рішення брати участь у місцевих виборах 25 жовтня в складі партії «Нова держава»[38]. Петро Симоненко зазначив, що таке рішення комуністів пов'язано з судовими справами про заборону КПУ, які на даний момент розглядаються в українських судах. Партія «Нова держава» входить у всеукраїнське громадське об'єднання «Ліва опозиція».

13 жовтня 2015 року Окружний адміністративний суд Києва відмовив Комуністичній партії України в задоволенні позову щодо заборони на участь у виборах[39]. Таким чином, суд відмовився визнати протиправним і скасувати наказ Міністерства юстиції України від 23 липня "Про затвердження Правового висновку Комісії з питань дотримання Закону України «Про засудження комуністичного і націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки». Крім того, суд відмовився зобов'язати Міністерство юстиції провести анти-дискримінаційну експертизу зазначеного закону.

29 жовтня 2015 року КПУ подала позов до Європейського суду з прав людини проти України на рішення Міністерства юстиції України заборонити участь партії у виборах на підставі закону про декомунізацію[40][41].

У позові зазначено, що КПУ вважає закон про декомунізацію «нецивілізованим, недемократичним» і таким, що грубо порушує невід'ємні права й свободи людини. КПУ вважала заборону щодо участі партії у місцевих виборах 2015 року порушенням прав людини.

Згідно закону про декомунізацію, засуджувались комуністичний та націонал-соціалістичний (нацистський) тоталітарні режими та заборонялась пропаганда їхньої символіки.[42][43]

Щонайменше з 2006 року Донецький осередок КПУ на постійній основі надавав матеріально-технічну допомогу сепаратистській (з 2014 — терористичній[50]) організації «ДНР», яка в наметах компартії розповсюджувала друковані за сприяння КПУ інформаційні матеріали сепаратистської спрямованості авторства ідеолога донецького інтернаціоналізму Дмитра Корнілова[51], брата Володимира Корнілова, а також агітувала за порушення територіальної цілісності України, збираючи підписи за «незалежність Донбасу», вихід кількох областей зі складу України і об'єднання їх в одне квазі-державне утворення на базі Донецької, Дніпропетровської, Луганської, Херсонської і Запорізької «республік»[52]. Навіть після того, як 6 листопада 2007 року діяльність «ДНР» було заборонено Донецьким окружним адміністративним судом за позовом Головного управління юстиції Донецької області на підставі матеріалів СБУ[53], Донецький відділ комуністичної партії не припиняв надавати свої намети та друкарські потужності сепаратистам, періодично проводячи з ними і спільні акції[54][55][52].

1. 6 квітня 2014 року у місті Дніпропетровську за ініціативи Дніпропетровського міського комітету Комуністичної партії України та за участі партії Руський блок, рухів «Народно-освободітєльноє двіженіє», «Боротьба», «Сопротівлєніє Днєпр», «Славянскій рубєж», «Союз комуністів (більшовиків) України», «ВУСРО» відбувся мітинг під назвою «КПУ проти кабального співробітництва з МВФ». Під час заходу за ініціативи активістки Союзу радянських офіцерів України О. Кулик проголошено звернення до президента Російської Федерації з проханням допомогти «звільнити країну та регіон» від діючої влади[56].
2. 7 квітня 2014 року у Слов'янську в наметі Комуністичної партії України збирали грошові кошти та продукти харчування для сепаратистів «ДНР», які захопили будівлю СБУ в Донецьку[57]. Акція допомогла зібрати близько двох тисяч гривень, безліч продуктових наборів і упаковок з питною водою, які за допомоги транспорту доставили сепаратистам[58].
3. 18 квітня 2014 року у місті Слов'янську за участю керівника місцевого осередку Комуністичної партії України А. Хмельового та самопроголошеного мера міста В. Пономарьова відбувся мітинг, за результатами якого було прийнято рішення щодо заборони існування на території Слов'янська партійних осередків партій Свобода, УДАР та Батьківщина[56].
4. 26 квітня 2014 року у місті Горлівці проведено акцію на підтримку «референдуму» в Донецькій області; до числа організаторів входили представник так званої «Донецької народної республіки» В. Колоснюк, керівники осередку Комуністичної партії України в місті Горлівці О. Карпушев та активіст «народного ополчення Донбасу» О. Філіпов[56].
5. 27 квітня 2014 року у місті Луганську за ініціативою так званої «Народної ради Луганщини» проведений масовий захід, організатори якого повідомили, що на виконання рішення так званого «Народного схода представителей Юго-Востока» (відбувся 21 квітня 2014 року у місті Луганську) розроблені проекти «декларації про незалежність» та «акта про державний суверенітет» Луганської народної республіки. Тексти вказаних документів були прийняті учасниками мітингу. У своєму виступі секретар Рубіжанського міського комітету Комуністичної партії України Н. Задирака наголосила на тому, що до президента Російської Федерації В. Путіна планується направити звернення про введення на територію області «миротворчих військ» задля забезпечення проведення вищезазначеного «референдуму»[56].
6. 28 квітня 2014 року у місті Луганську відбувся так званий «3-й обласний з'їзд територіальних громад, політичних партій та громадських організацій Луганської області». До оргкомітету з'їзду увійшли Н. Задирака (Комуністична партія України), М. Альошин (Комуністична партія України), К. Абасова (представник сепаратистського руху), О. Виноградський (представник сепаратистів, громадянин Російської Федерації). У ході заходу зазначені особи зачитали «декларацію про суверенітет Луганської народної республіки»[56].
7. 28 квітня 2014 року у місті Луганську керівництвом «Армії південного сходу» на місцевому поліграфічному підприємстві Кераміст-Максим поновлено друк газети антиукраїнського змісту «Луганский формат» (наклад — 1 тис. примірників). Розповсюдження газети організовує депутат Луганської міської ради від Комуністичної партії України С. Мельников[56].
8. 6 травня 2014 року до будівлі Волноваської районної державної адміністрації Донецької області (місто Волноваха) увійшло 40 неозброєних осіб на чолі з керівником місцевого осередку Комуністичної партії України С. Філіндашем, який намагався взяти на себе керівництво містом і районом, вимагав звільнити з посади начальника райвідділу міліції та надрукувати в місцевих засобах масової інформації повідомлення про проведення 11 травня 2014 року «референдуму»[56].
9. 10 травня 2014 року керівник Донецького обласного осередку Комуністичної партії України О. Шинкаренко шляхом погроз вимагав від керівників навчальних закладів та ЖЕКів у містах Артемівську та Горлівці надати приміщення для проведення «референдуму»[56].
10. Проведення голосування 11 травня 2014 року у місті Сватове було організовано міським осередком Комуністичної партії України шляхом установлення виборчої скриньки біля будівлі районної державної адміністрації та виготовлення бюлетенів на звичайному принтері. Після закінчення виготовлених таким способом бюлетенів охочим взяти участь у голосуванні видавали шматки чистого паперу, на яких вони самостійно проставляли слова «Так» чи «Ні».
11. На порушення конституційних принципів цілісності, недоторканності єдності території України, за даними засобів масової інформації, Слов'янський міський комітет Комуністичної партії України на чолі з його першим секретарем А. Хмельовим також брав безпосередню участь (за повідомленням Інтернет-видання tvplus.dn.ua) у підготовці та проведенні 11 травня 2014 року так званого «референдуму» про проголошення «державної незалежності Донецької Народної Республіки»[59]. Донецький осередок Комуністичної партії України організовував та проводив 1 травня 2014 року мітинг на підтримку вищеназваного псевдореферендуму[56].
12. 14 травня 2014 року Перший секретар Горлівського міськкому КПУ Олексій Карпушев заявив, що підтримує ідею «націоналізації» «ДНР» найбільших підприємств Донбасу і назвав це спільною метою сепаратистів і комуністів. «Я повністю згоден з „народним мером“ Слов'янська В'ячеславом Пономарьовим, який говорить виключно про націоналізацію найбільших підприємств Донбасу» — сказав Перший секретар КПУ[60].

Щойно комуністи кримського республіканського комітету КПУ досягли своєї мети, над чим за їхніми ж твердженнями вони працювали всі роки незалежності України, а саме — анексії Росією Кримської частини України — вони відкрито перепідпорядкувалися російській КПРФ[61].

«Всі ці роки ми робили все можливе, щоб наблизити цей щасливий день», — урочисто заявив колишній секретар кримського комітету КПУ, член ЦК КПУ Олег Соломахін з трибуни пленуму ЦК КПРФ в Підмосков'ї 12.04.2014 р. І додав: «приєднання Криму до Росії — яскрава подія, на яку в Криму чекали 23 роки»[62].

«КПРФ продовжує справу КПРС і є її ідейним наступником», — інформує сайт організації. КПРФ є зареєстрованою юридичною особою на Росії. Місцезнаходження постійно діючого керівного органу партії — ЦК КПРФ — місто Москва[63].

Колишній секретар кримського комітету КПУ Соломахін[64] є членом центрального комітету КПУ, тобто вищого керівного органу партії[65].

Таким чином, «всі ці роки» КПУ веде скоординовану на найвищому рівні роботу з КПРФ, відкрито отримує вказівки з Москви, працюючи на підрив української державності[66][67][68][69].

Так, 13 березня 2014 року, незважаючи на зупинення Указом Президента України від 7 березня 2014 року № 261 дії Постанови Верховної Ради Автономної Республіки Крим від 6 березня 2014 року № 1702-6/14 «Про проведення загальнокримського референдуму», за безпосередньої участі першого секретаря Республіканського (в Автономній Республіці Крим) комітету Комуністичної партії України О. Соломахіна у Верховній Раді Автономної Республіки Крим було підписано меморандум про спільні дії чотирьох політичних партій, представлених у Верховній Раді Автономної Республіки Крим (серед яких і Комуністична партія України), спрямовані на успішне проведення 16 березня поточного року так званого загальнокримського референдуму. У цьому меморандумі за підписом, зокрема, представника Комуністичної партії України було рекомендовано членам своїх організацій і всім своїм політичним прихильникам підтримати перше питання, винесене на загальнокримський референдум: «1) Ви за возз'єднання Криму з Росією на правах суб'єкта Російської Федерації?»

Згідно з наданою Службою безпеки України інформацією, протягом 2012–2013 років функціонери Комуністичної партії України долучались до акцій проросійських сил («Руський блок», «Русскоє єдінство», «Руське віче», «За єдину Русь», «Православний вибір»), що відбувались у містах Києві, Донецьку, Миколаєві, Одесі, Севастополі, Сімферополі, Харкові, Херсоні, Ялті та Сєвєродонецьку Луганської області, зокрема з нагоди «Дня руської єдності» (4 листопада), які фінансувалися українським представництвом «Федерального агентства по делам Содружества Независимых Государств, соотечественников, проживающих за рубежом», и по «международному гуманитарному сотрудничеству (Россотрудничество)» — федеральним органом виконавчої влади Російської Федерації.[56].

1 липня 2014 року у Баку, під час голосування у ПА ОБСЄ за резолюцію, якою було засуджено військову агресію Росії проти України, окупацію та анексію Криму, комуністка Калетник єдина зі всієї української делегації голосувала «проти» прийняття резолюції[70]. Резолюцію було прийнято більшістю голосів, Росію було визнано військовим агресором[71]. Озброєний напад однієї держави на іншу вважається міжнародним злочином проти миру і безпеки людства.

1. 9 травня 2014 року у центральній частині міста Слов'янська Донецької області, навпроти будівлі відділу внутрішніх справ було споруджено барикади із залізобетонних блоків; крім того, на 1-му та 2-му поверхах прилеглого будинку було розташовано кулеметні позиції. Цими підготовчими заходами керував Перший секретар Слов'янського міського відділу Комуністичної партії України А. Хмельовий, якого сепаратисти обрали «Головою координаційної ради Слов'янська»[56].
2. 10 травня 2014 року 16 озброєних осіб увірвалися в магазин «Military» у місті Свердловську Луганської області і забрали 20 комплектів уніформи (камуфляж, черевики, жилети розвантаження, ремені й шоломи). Зазначену групу очолює член Комуністичної партії України О. Гайдей. 50 його бойовиків, озброєних АК і СВД, захопили 4-х поверховий будинок у центрі міста[56].
3. 6 червня 2014 року один з посібників терористів, затриманий на блокпості українських військ біля міста Рубіжне, розповів про безпосередню причетність до терористичної організації «ЛНР» функціонерів Партії Регіонів та КПУ. Затриманий повідомив, що усіма сепаратистськими справами керують місцеві осередки Партії регіонів і КПУ. Зокрема, відповідно до протоколу допиту затриманого, організатором нападу на учасників Антитерористичної операції, внаслідок якого двоє військових загинули і сім отримали поранення[72], була Перший секретар міського комітету КПУ Неля Задирака[73]. Також, за даними з протоколу, в нарадах сепаратистів брав участь і інший член компартії — Дмитро Хорошилов, депутат Рубіжненської міської ради від КПУ[74].
4. 22 червня 2014 року у Харкові обласне угруповання КПУ, за підтримки ПСПУ та інших сепаратистських організацій, в порушення судової заборони, під радянськими, партійними прапорами КПУ, ПСПУ і прапорами Російської імперії гербових кольорів провели мітинг проти «українських фашистів» і націоналістів. Крім того, вони вимагали зупинити антитерористичну операцію на Донбасі, тобто залишити Донецьку і Луганську області України захопленою терористами і російськими диверсантами[75].
5. У грудні 2014 року голова СБУ В. Наливайченко повідомив, що заарештовані керівники осередків КПУ, причетні до злочинів проти держави та територіальної цілісності України[76].
6. 19 грудня 2014 року СБУ повідомила про арешт депутата міськради м. Костянтинівка від КПУ, члена Всеукраїнського Союзу радянських офіцерів, що разом з іншими членами агентурної мережі терористичної організації ДНР планував теракти проти сил АТО, збирав і передавав командирові диверсійно-розвідувальної групи з позивним «Ягуар» інформацію про дислокацію сил і засобів антитерористичної операції.[77]

8 квітня 2015 року радник голови СБУ М. Лубківський повідомив про наявність претензій до діяльності лідерів КПУ, серед інших — до П. Симоненка. СБУ встановлює причетність КПУ та її лідерів до терористичних актів, зокрема в Одесі та інших містах. Цих лідерів неодноразово викликали на допит. Важливим є те, що комуністи продовжують чинити злочини проти власного народу. Принциповою позицією голови СБУ є доведення справи розслідування злочинної діяльності КПУ до кінця[78].

13 травня 2014 року тодішній виконувач обов'язків Президента України, голова ВРУ Олександр Турчинов пообіцяв заборонити діяльність компартії у разі, якщо Міністерство юстиції доведе їхню причетність до сепаратизму. Оскільки «є дуже багато інформації та матеріалів щодо співучасті представників КПУ в організації терористичної та сепаратистської діяльності», сказав Турчинов[79].

14 червня 2014 року СБУ передала до Міністерства юстиції докази протиправної діяльності Комуністичної партії України та її представників. «Служба безпеки, за останні 3 місяці всі докази протизаконної діяльності Компартії та її представників не тільки зібрала, а й передала в Мін'юст офіційно, як доказову базу для того, щоб, по-перше, раз і назавжди була знята з реєстрації ця організація в Україні, по-друге — за рішенням суду — (щоб була) заборонена її діяльність», — сказав голова служби Наливайченко[80].

8 липня 2014 р. Міністерство юстиції звернулося до Окружного адміністративного суду Києва з метою заборони діяльності Комуністичної партії[81].

Подача таких позовів передбачена ч. 3 ст. 19 КАСУ, ст. 5 Закону «Про політичні партії в Україні». Хоча в першому законі судом, що розглядає справу про заборону політичної партії, визначено Окружний адміністративний суд міста Києва, а в другому — Верховний Суд України.

Доказова база протиправної діяльності КПУ складається з близько 120 сторінок, а також відео- і аудіоматеріалів. Зокрема, зібрані докази причетності представників партії до дій, які призвели до окупації Криму Росією, до постачань зброї і фінансування терористів у східних регіонах, до проведення сепаратистських референдумів у Луганській і Донецькій областях. Задокументовано факти безпосередньої участі представників КПУ в активних бойових діях проти українських сил антитерористичної операції[82].

24 липня 2014 року під час засідання ВРУ Турчинов оголосив про розпуск фракції Компартії у Верховній Раді 7 скликання. Наголосивши, що ця фракція нараховує менше ніж 23 депутати, що згідно з регламентом дозволяє її розпуск. Також одразу після оголошення про розпуск фракції КПУ, окружний адміністративний суд Києва розпочав розгляд позову Міністерства юстиції про заборону Компартії України.[83]

Незважаючи на спроби ліквідації Компартії, ЦВК зареєструвала її для участі у позачергових парламентських виборах (які, втім, вона провалила, вперше не потрапивши до парламенту).

22 жовтня відбулося чергове засідання суду. Розгляд справи був перенесений через неявку представників Компартії[84].

5 листопада справу було зупинено до закінчення розгляду пов'язаних із нею інших справ[85], проте 24 грудня — поновлено[86].

18 лютого 2015 р. усі судді, які розглядали позов про заборону Компартії України, заявили про самовідвід у зв'язку з обшуком в кабінеті судді Валерія Кузьменка і вилученням комп'ютера з інформацією про всі справи, в тому числі і щодо КПУ[87]. Справу передали Київському окружному адміністративному суду[88].

25 травня справу передано до Київського апеляційного адміністративного суду[89][90]. Про її подальший хід у ЗМІ не повідомлялося.

23 липня Міністерство юстиції затвердило правовий висновок щодо недотримання КПУ Закону «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки».

На цій підставі Мін'юст знову звернувся до суду. Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 липня 2015 року відкрито провадження в адміністративній справі.

Позов обґрунтований тим, що КПУ не виконала обов'язку щодо приведення у відповідність своїх установчих документів та найменування у відповідність із вимогами Закону про декомунізацію. У зв'язку з цим Міністерство юстиції визнало найменування, символіку, статут та програму діяльності КПУ такими, що не відповідають вимогам згаданого Закону. Тому позивач вважає, що діяльність політичної партії підлягає припиненню у судовому порядку.

До розгляду справи залучалася третя особа — Уповноважений ВРУ з прав людини, яка в судове засідання не з'являлася[91].

На думку адвоката Олександра Готіна, існують факти викривленого висвітлення фактів щодо КПУ, порушення її прав.

«Наприклад, під час першого засідання Окружного адміністративного суду Києва представники СБУ заявили, що зараз щодо КПУ порушено 300 кримінальних справ. Ми, в свою чергу, попросили СБУ представити відповідні офіційні документи, в яких вказується, щодо кого з членів КПУ складено обвинувальний акт і чи є рішення суду з цих справ. Нам дали чітку відповідь — на сьогоднішній день обвинувальних вироків щодо членів Компартії немає».[92]

Прийнятий 9 квітня 2015 р. Верховною Радою України проект закону «Про засудження комуністичного і націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні і заборона пропаганди їх символіки» фактично заборонив КПУ в Україні. Ним забороняється використання державних символів СРСР та радянських республік, інших держав колишнього «соцтабору», символіки комуністичної партії або її елементів[93]. Крім того було розпорядження ліквідації всього, що нагадує про комунізм: повалення пам'ятників, символів, перейменування населених пунктів, вулиць, запропоновано повне розсекречення архівів КДБ, встановлені покарання за порушення закону та ін.[94]

Заборона таких рухів як і визнання у цей день УНР, ЗУНР, УПА і ОУН борцями за незалежність і заміна терміну «Велика Вітчизняна війна» на «Друга світова війна» в законі про День перемоги викликали незадоволення в Росії.

13 жовтня 2015 року Окружний адміністративний суд Києва відмовив Комуністичній партії України в задоволенні позову щодо заборони на участь у виборах[39]. Таким чином, суд відмовився визнати протиправним і скасувати наказ Міністерства юстиції України від 23 липня «Про затвердження Правового висновку Комісії з питань дотримання Закону України» Про засудження комуністичного і націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки ". Крім того, суд відмовився зобов'язати Мін'юст провести анти-дискримінаційну експертизу зазначеного закону.

16 грудня 2015 Окружний адміністративний суд Києва завершив розгляд справи за позовом Міністерства юстиції до КПУ про заборону її діяльності. Справа розглядалась за участю третьої особи — Уповноваженого ВРУ з прав людини. Суд задовольнив позов Міністерства юстиції у повному обсязі, заборонивши діяльність Комуністичної партії України[95][96][91].

Amnesty International в особі директора AI в Європі та Центральній Азії Джона Далхусена засудила цей крок як «небезпечний прецедент, що відкидає Україну назад на її шляху до реформування та поваги до прав людини».[97].

КПУ подала апеляційну скаргу[98], яка займає 102 сторінки без додатків.[99]

Апеляція прийнята до провадження Київським апеляційним адміністративним судом.[100] У вересні 2017 розгляд апеляції був зупинений до вирішення Конституційним Судом питання про конституційність заборони комуністичної символіки.[101]

Тим часом Вищий адміністративний суд відмовив КПУ у відкритті касаційного провадження щодо оскарження правового висновку Мін'юсту, яким встановлено невідповідність КПУ Закону про декомунізацію.[102]

Станом на 2013 рік «Комуністична партія України» було однією з 14 найбільших проросійських партій України[103]. Станом на 2014 рік, відразу перед Революцією гідності, Партія регіонів разом з КПУ, вважалися двома найбільш проросійськими партіями[104].