Іркутська губернія

Іркутська губернія була розташована в Східному Сибіру, між 51° і 62° 30' пн. ш. і 96° і 107° сх. д., більша площею ніж Франція чи Німеччина: за вимірами Стрельбицького, в ній 743 496 км², в тому числі під водами озера Байкал 17 120 км² і під островом Ольхон 626 км². Найбільша довжина Іркутської губернії від південного заходу до північного сходу сягає до 1390 км при ширині до 700 км верст. Межі губернії: на півночі і частково на північному сході — Якутська, на сході і південному сході Забайкальская область, на півдні — Китайська імперія (Монголія), на заході — Єнісейська губернія.

Загалом поверхня Іркутської губернії являла собою плоску височину з нахилом з півдня на північ, яка була оперезана з південного заходу, півдня і сходу гірськими хребтами, серед яких у південно-східній околиці губернії лежить велика глибоководна западина — озеро Байкал. Терасовидне зниження цієї плоскої височини обумовлено найдавнішим зрушенням, яке відокремило більшу частину займаної їй площі від лежачого на південному сході високого Забайкальського плоскогір'я, а на північному заході від нижчої тераси, що знаходиться в середній частині Єнісейської губернії. Зокрема ж площа Іркутської губернії складалася: з гірської альпійської країни з розбіжними від неї ланцюгами гір, плоских височин і прирічкових долин — двох головних водних артерій — Ангари і Олени та їх приток. Гори, що знаходяться в Іркутській губернії, належать двом головним хребтах — Саяну і Байкальським горам; із них перший, заповнюючи своїми відрогами південь губернії, має альпійський характер і, входячи в межі Іркутської губернії, у південно-західній її частині, у верхів'ях річок Бірюса і Уди, направляється з північного заходу на південний схід — то одним ланцюгом, шириною від 15 до 20 верст, то декількома паралельними ланцюгами, розділеними глибокими і вузькими ущелинами гірських річок, причому ширина хребта доходить до 50 верст. Середня висота головних вершин Саян 2300 м над поверхнею моря, з окремими його вершинами до 2600 м, а на кордоні з Монголією лежить найвищий його голець — Мунку-Сардик, тобто срібна гора, вічно покрита снігом на вершині, яка досягає до 3500 м. На північному схилі цього гольця від вершини і протягом 4 км спускається подвійний льодовик, простягнувши свої кінцеві морени до озера Ехой. Загальний безлад в розташуванні гір Саяна, розрізнених глибокими долинами і дикими ущелинами, з швидкими водними потоками, конічні, кам'яні вершини гольців, позбавлені будь-якої рослинності, складають характерні риси головного ланцюга хребта, на вершинах якого сніг зникає від червня до серпня. У глибоких же гірських потоках, звернених на північ — сніг іноді лежить протягом усього літа. Починаючи від центральної осі Саянського хребта, на північ йде поступове зниження його відрогів — до долини р. Ангари, яка, однак же, біля гирла р. Білій лежить ще на висоті 1200 футів над рівнем океану. Зниження гір Саян йде наче уступами: за найбільш високим поруч гольців йде другий ряд їх, з більш м'яким обрисом вершин гір, вкритих вже лісом, далі йде — третій ряд, ще меншої висоти тощо, Всі ці гори йдуть то паралельно один до одного, то взаємно перетинаючись. В межах Іркутської губернії від Саян відокремлюється чимало хребтів, які можуть вважатися загалом самостійними: у південно-західномц куті губернії, на її кордоні, біля витоків р. Бірюса, частина Саянського хребта носить назву — Бірюсінских гір, що досягають до 6200 футів абсолютної висоти. Далі йде в південно-східному напрямку головна частина Саяна, Ергік-Таргак-Тайга, яка має досить складний рельєф. Від гірського вузла Тарасхан-Дабан, в верхів'ях р. Ії, починаються два хребта, що йдуть на північ: Куйтун-Хардин і інший хребет, який не має назви. У Джунбулукського вузла, де лежить згаслий кратер Хукушка (Чашки) з потоками лави, яка колись вилилась, протягом 20 км, бере початок високий, скелястий кряж до 2200 м, що йде між pp. Хойт-Окою і Окою. Потім від вузла Нуку-Дабана, що піднімається до 2300 м і становить північний відріг Мунгу-Сардик, розходяться віялом: а) Ідінські гори, між pp. Окою і Білою; б) Китойські альпи, між руслами pек Білій і Кіто; в) Тункинські белки, які супроводжують з півночі долину р. Іркут; паралельно ж їм йде ланцюг гір, що обмежує з півдня долину Іркут, носить назву Гурби-Дабана і, зберігаючи складний рельєф Саяна, розгалужується на багато гірських кряжів, що відрізняються в геологічному і фауністичному сенсі від Саяна. Нарешті, в південно-східній частині губернії знаходиться Ургульдейскій вузол, який лежить біля витоків рр. — Зон-Мурина, притоки річки Іркут і Джиди, яка впадає в річку Селенгу; від цього вузла направляється на схід високий ланцюг гір (2300 м абсолютної висоти), що носить назву Хамар-Дабана, що становить одну з найбільших висот, що лежать у південно-західному куті Байкалу і взагалі Прібайкальскіх гір. З гірських перевалів в Саяні найбільш відомі і зручні:

• Гірський прохід — Про-Сарим, що лежить на висоті 1860 м, в верхів'ях річки Ханги, притоки річки Іркут.

Далі на північний захід лежать:

• Перевал Нарин-Хоройскій,
• Урюк-Дабан,
• Тенгіз-Дабан,
• Торос-Дабан і
• Мустаг-Аршай;

з них перший і третій служили для перегону худоби з Монголії в місто Іркутськ і для доставки з останнього мануфактурних товарів в Монголію. Другу групу гір Іркутської губернії становили Байкальські, що піднімаються з витоків pік Олени і Кіренги до найбільшої висоти в 1830 футів і складаються з ланцюгів: Приморського і Онотского. Плоска височина, на яку спирається гірська альпійська країна Саяна, займає всю північ і північний захід Іркутської губернії, маючи здебільшого висоту від 460 до 600 м. Нижній уступ цього плоскогір'я, що представляє найменш підвищену частину (до 800 футів абсолютної висоти) губернії, знаходиться в північно-західній її частині, за течією pp. Нижньої Тунгуски і Лєни, біля кордонів Якутській області. Зустрічаються на цьому плоскогір'ї значні нерівності ґрунту, які є наслідки розмиву і утворення річкових долин; з цих невисоких вододільних хребтів відомі в губернії: Березовий, Ілімський, Тунгуський та інші. Найбільш велика рівнина знаходиться за течією річки Ангари, маючи кордоном лінію, що йде приблизно від Іркутська на річку Китой, звідси до річки Білої до гирла річки Залари, потім перетинає середню течію річки Кади і направляється на північний схід на річку Ангару, де, перейшовши на правий її берег, закінчується; але і ця рівнина в багатьох місцях холмиста. Крім цієї рівнини, в Іркутській губернії були ще дві: одна між pіками Окою і Удій, інша, більш піднесена і безлісна, що носить назву «Братського степу», тягнеться уздовж Якутського тракту до пристані Качугского на річці Лені.

Геогностичний склад ґрунту Іркутської губернії за своєю різноманітністю заслуговує на особливу увагу. Осадові породи, що відносяться до пізніших сучасним відкладень, складаються з озерно-річкових галькових і піщано-глинистих наносів, знаходяться всюди в річкових долинах і нерідко облямовують у вигляді валу берега озер; алювій зустрічається часто на схилах і навіть на вершинах гір; сипучі піски знаходяться в різних місцях губернії, але невеликими ділянками.

З давніших потретічних відкладень в південно-західній частині Байкалу, місцями в Саянах і у всій Тункінській улоговині знаходили лісові. У долині річки Ангари знайдені з постпліоценових пластів: галькові наноси, льоссовидний шаруватий суглинок і льос; потретічні відкладення зустрічаються ще: по річці Кам'янці і в західній частині губернії — за течією річок Оки, Кімільтейкі, Уди та інших. У східній частині Іркутської губернії, в верхів'ях річки Лени і її приток, а також за течією pічок Ангі і Бугульдейкі знаходяться наноси — глинисто-піщані або гравійні; крім того, в Ленській долині сильно розвинені однорідні червоноколірні наноси і льос. У потретічних наносах знайдені залишки товстошкірих тварин, які колись водилися в цій місцевості: первісного бика, зубра, різних оленів і антилоп.

Породи третинної системи мають незначне поширення в Іркутській губернії. З осадів мезозойської ери в той час була знайдена тільки юрська формація в південній частині губернії, що тягнеться смугою близько 100 верст в ширину, від озера Байкал до міста Нижньоудинськ; її осади (на девонських червоних пісковиках або на верхньосилурійському вапняку) складаються зі сланцюватої глини і мергелів, з пісковиків з прошарками бурого вугілля і місцями з вапняку і кременистого сланцю. З осадових порід палеозойської (первинної) епохи найбільш поширеними в губернії системами є кам'яновугільна, девонська і силурійська, які від прориву Ангари з озера Байкалу йдуть широкою смугою вздовж ангари майже до північного кордону Балаганського повіту; зустрічаються також в вододілі pічок Ангари і Олени, а в долині останньої, породи девонської системи мають відносно інших більш значне поширення і складаються з червоних пісковиків, мергелів і глин. Породи девонської системи знаходяться: в Тункінських Альпах, на правому березі річки Ангари, трохи вище міста (нині селища міського типу) Балаганськ, по всій долині річки Оси, потім, перейшовши на лівий берег Ангари, тягнуться за течією річок Унгі, Ії і Оки і до впаданні останньої в Ангару — по обох берегах останньої. Вони супроводжують верхню течію річки Олени до міста Кіренська, за яким вже йдуть червоні пісковики силурійської системи по правому березі Лени до станції Дарінскої, а на лівому березі знаходиться верхньосилурійськими вапняк.

Давніші осадові відкладення — кембро-силурійскої системи, — відрізняються значною товщиною своїх пластів (до 760 м), сильно поширені в гористих частинах Іркутської губернії, причому верхній ярус складають виключно вапняки, що знаходяться в північно-західному схилі Онотского хребта, у багатьох місцях на Олені, на річці Ангарі (близько Усолья), від гирла річки Білій до Балаганська, тощо. Нижній ярус кембро-силурійської системи складається з глинистих і сероваккових сланців і пісковиків, які головним чином знаходяться в Саянах — в верхів'ях річок Іркут, Оки, Бутогола, Джанбулака та інших, потім в Онотском хребті і частково в Приморському — Байкальських горах і інших місцях. Кристалічні породи, що відносяться до архейської (Лаврентіївської) системи, становлять всі гребені головних хребтів — Саяна, Тункинських альп, Байкальських гір. Ці породи утворюють два яруси: верхній складається з почергових шарів доломіту або кристалічного вапняку з польовошпатовими породами, а нижній ярус — частіше всього з гнейсів, граніту, гранито-сієниту і хлоритових сланців. Пласти зігнуті в ряд складок, нерідко перекинуті і притиснуті один до одного. Простягання складок в південній частині губернії в Саянах і Тункинских альпах в напрямку захід-південний захід — схід-північнийсхід, в Східному Саяні з захід-південного заходу на північний захід, а в Байкальський горах з захід-південного заходу на схід-північний схід; понад те, в останніх зустрічаються антиклінальні перегини пластів. Кристалічні породи поширені і в інших гірських частинах Іркутської губернії, так, наприклад, в долині річки Ангари нижче впадання в неї річки Оки граніти утворюють всі значні Ангарські пороги. Менше за інших кристалічних порід в губернії поширені — діорити і серпентини; діабази знаходяться головним чином в західній та північно-західній частинах губернії і в долині річки Тунгуски. Базальти мають більш значне поширення, вони зустрічаються: на схилі Мунгу-Сардик, у Хангінскої варти і у Тунки — за течією Іркута, південно-західної частини озера Байкалу, між pічками Слюдянка і Талою, в нижній течії Іліму, за течією річки Ангари, між тим як по притоках її зустрічаються частіше вулканічні туфи, а також обсидіани і пемза; нарешті, в Тункінській улоговині знаходяться лавові пагорби, а в еловській відрозі і інших місцях — потоки лави: все це вказує, що тутешня місцевість була колись центром сильної вулканічної діяльності, що виявляється нині в досить частих землетрусах в Іркутську.

Іркутська губернія була багата на корисні копалини, але на золото була біднішою за сусідні губернії; найбільш багаті її золотоносні копалини перебуваюли в південно-західній її частині, за системою річки Бірюса, в Нижньоудинському повіті, де в 1892 році на 21 копальні намито 387 кг золота. Три копальні розроблялися ще в Киренському повіті, по pічкам Нерпь і Джалогун, де в 1890 році було намито 34 кг золота. Бідні за змістом копальні, що нині не розробляються, знаходяться по річках, що впадають в Байкал, і по верхніх притоках річки Лени, в Верхоленському повіті. Високої якості графіт добувався на Ботугольскому гольці (до початку XX століття розробку його було залишено) і на острові Ольхоні. Буре вугілля було знайдено у багатьох місцях: поблизу міста Іркутська в берегових схилах Ангари, по pічках Іркут, Куде, Ушаковка, в декількох місцях Балаганського повіту, найбільш цікавими є поклади кам'яного вугілля на річці Ока; але втам вугілля ніде не видобувалося. Залізна руда зустрічалася в багатьох місцях губернії, але розроблялася тільки при впадінні річки Оки в Ангару, на Миколаївському залізоробному заводі. Залізний купорос знаходили біля села Зиминского, на правому березі річки Оки і в горі Желтуні-Тонг.

Соляні джерела були: у 72 км від міста Іркутськ, на річці Ангарі, по річці Ілім і в чотирьох верстах від берега річки Лени, на річці Куте. У цих місцях на чотирьох варницях видобуто в 1892 році кухонної солі на суму 170 929 рублів. Крім того, були відомі соляні джерела: на річці Таганці, що впадає в річку Оку, в верхів'ях річки Унгі, притоки річки Ангари, в долині річок Куди і Білой, неподалік села Вузький Луч і на острові посеред річки Ангари, що лежить вище Балаганська. Глауберова сіль (гуджір) знаходилась в невеликих озерах у північно-західних берегів Байкалу, між річками Ангой і островом Ольхон. Селітряне багно — по річці Талой, поблизу села Тунки. З мінеральних джерел були найбільш відомі: Туранський — у Ніловій пустелі, на річці Ухе-Угун, в 270 км від Іркутська, мали температуру до 45 °С. Аршан-Су — вуглекисле джерело, в 42 км від Туранської варти.

Гіпс знаходився: у верхів'ях річки Оси, по річці Ангарі, вище Балаганська, на правому березі річки Унгі і її притоки Улєй; випалювання вапна проводилося в багатьох місцях губернії. Каолін і біла глина видобуваються в верхів'ях річки Ойока. Вогнетривка глина знаходилася по річці Білій, біля села Бадайське, а цегляна — у багатьох місцях губернії. Вогнетривкий камінь був знайдений по річці Анге (притока Байкалу) і в 10 верстах від селища Братський Острог. Польовий шпат і кварц для скляних заводів добувалися в Прибайкальских горах, поблизу Улан-Нурського мису і по pічкам Мала Бугульдейке і Єланці. Жерновий камінь — по річці Асі Другій і на правому березі Ангари, біля села Янди. Точильний камінь — між станціями Ользоновська і Баендаєвська Якутського тракту. Білий дрібнозернистий мармур — по річці Слюдянці, що впадає в Байкал. Кольорові камені зустрічалися більше всього в південно-східній частині губернії: Лазурит — по річці Слюдянці; гранат — по річці Мала Бистра; Амазоніт, Стено і польовий шпат малинового кольору — по річці Велика Бистра. Слюда, змійовик, тальк, хондродіт, діопсид — по річці Талой; блакитний вапняковий шпат, рожевий кварц, тремоліт, чорний шерл та інші — по річці Слюдянці. Чорна слюда, зелений апатит — в западині Улунтуй; нефрит в верхів'ях річки Бєлой, в Китойских Альпах.

Іркутська губернія була рясно зрошена водами; перше місце по кількості води належало озеру Байкалу, яке складало природні кордон губернії на південному сході. Крім нього, в губернії не було великих озер. Майже всі річки Іркутської губернії належали, головним чином, двом річкових басейнах — Єнісейського і Ленського. До Єнісейської системі належали 3 Тунгуски: Верхня, або Ангара, Підкам'яна і Нижня, з їх притоками.

Ангара і Лена — дві головні водні артерії, що мали важливе значення в економічному житті краю; Ангара була водним шляхом на заході і служила для сплаву хліба на промисли Єнісейської губернії та інших товарів, а Лена грала ще більшу роль в доставці хліба і мануфактурних товарів в Якутський край. Вододіл Ангаро-Ленський, проходячи верстах в 70-100 від кожної з цих річок, обумовлює цим незначність правих приток Ангари і лівих — Олени. Найбільші притоки Ангари вливаються в неї зліва, несучи свої води з більш віддалених альпійських місць Саяна; більш значні притоки Лени впадають в неї праворуч, збираючи свої води — в Байкальської, Ікатському, Північно-Муйському і в інших віддалених гірських хребтах. Ангара, вийшовши з Байкалу, перетинає Іркутську губернію в північно-північно-західному напрямку протягом близько 1000 км, причому глибина її по фарватеру від Байкалу до Іркутська від 3 до 5 сажнів. В Ангарі від Байкалу до м. Іркутська внаслідок швидкої течії води річка замерзає не раніше настання 30-градусних морозів — в кінці грудня, причому утворення льоду відбувається на дні річки. Взагалі Ангара дуже швидка, і наявні на ній пороги роблять судноплавство по ній вельми важкою справою.

Починаючи з впадання річки Оки, Ангара змінювала свою назву на Верхню Тунгуску. На цій ділянці протягом 75 км, один за іншим, в межах Іркутської губернії, знаходилися 7 порогів, з яких найц важливіші: Похмільний — тягнеться на 1 км, з падінням води до 7,5 м, П'янінський — довжиною в 1,6 км, падіння води 9,5 м, і Падун — при тій же довжині має падіння води до 16 м, причому у всіх цих порогах гранітна гряда підводних каменів йде на всю широчінь річки. З лівих приток Ангари найприкметніші pічки Іркут, Китой, Біла, Ока — одна з найбільш значних річок губернії — і Уда. З правих приток Ангари найбільш відомі: Ушаковка (65 км), Куди (180 км), Янда (150 км), Ілім (400 км) і Ката (215 км). Підкам'яна Тунгуска, що впадає справа в річку Єнісей, належала до Іркутської губернії тільки своїми витоками, а Нижня Тунгуска зрошувала губернію протягом 700 км, приймаючи досить значний притоку — річку Нену (160 км).

Лена, беручи початок приблизно в 20 км від Байкалу, з північно-західних схилів Прибайкальскіх гір, зрошувала губернію протягом 1700 км; течія її досить тиха, і вона стає сплавною річкою від села (нині селища міського типу) Качуг, що лежить у 210 км від її витоків; тут вона має 65 м ширини і до 2 м глибини; у Усть-Кути (нині місто Усть-Кут) ширина річки Лени сягає до 500 м, а у Вітімі до 1 км. По річці Лені було згруповано осіле населення Верхоленського і Киренського повітів. З правих найбільших приток Лени відомі: Кіренга (530 км), Чаю (255 км), Чуя (340 км) і Вітім. З лівих приток Лени найбільші: Куленга (130 км), Ілга (215 км), Кута (300 км), Паладій (320 км) і Нюя (400 км).

Головне заняття жителів — землеробство, яким не займаються тільки Ольхінські буряти і алагуївські пологи капсальского відомства, а також тунгуси і карагаси. Вся північ губернії, тобто більша частина Киренського повіту і північно-східна частина Нижньоудинська, а також весь скелястий західний берег Байкалу, були зараховані до нехлібородної смуги; потім меншу хлібородність мають західні і південно-західні частини губернії, починаючи від р. Уди до західних кордонів губернії. Центр і південна частина хлібородні: ґрунт тут дуже жирний і не вимагає добрива; але на півдні заселена лише долина Іркут. Найбільш поширені в Іркутській губернії ґрунту — суглинні, переважно червоні, потім — сірі і як виняток — білі, перші залягають на більш високих місцях і по схилах гір, причому лісовий суглинок, що залягає на більш високих місцях, для обробки підходить краще степового. Цього роду ґрунти при глибині в 3-4 вершка для обробки важкі, але на них добре родить пшениця. Друге місце належить — чорним землям, що діляться на міцні і легкі; останні поділяються на степові і на так звані пихуни або Бузуна (буховіна). Ґрунт цей лежить нижче червоних суглинків, здебільшого на дні долин (міжгірських долин), багатший перегноєм; глибина його від декількох вершків до аршину. В степах чорні (легкі) ґрунту містять менше перегною, ніж бузна, й швидко втрачають свою продуктивність і вимагають довгого відпочинку, так що після зняття 3-ох або 5-ох хлібів залишаються на пару до 15 років і непридатні до озими. Бузна, що лежить в низьких місцях, там де були болота, вважається найгіршим ґрунтом, до нього наближаються тундрові ґрунти, що знаходяться біля боліт і калтусів. Нарешті, найбільш поширені в губернії піщані ґрунти і супіски різних аспектів, з якими поруч зустрічаються іноді і мулкуваті ґрунту. Ці ґрунти малопридатні для посівів; ще менш придатні для хліборобства мулкуваті ґрунту, зустрічаються з супесями і солонцями, що вимагають добрива, яке, за винятком Киренського повіту і деяких великих сіл, ніде не вживається, а виснажена рілля звичай кидається під пар на десятки років. Хоча місцеві умови укладають всі дані до розвитку трипільної сівозміни, але більша частина — 8/9 — оброблюваної площі експлуатується за допомогою двухпільної системи спільно з паром, причому поле засівається протягом декількох років поспіль, до повного виснаження (до 15 років), або зовсім забувається, замінюючись новим, для чого служить підсіка. Землі під посівом в 1892 р. було всього 348 400 десятин; з цього числа на Балаганський повіт припадає 39,8 %, Іркутська губернія — 22 %, Верхоленський — 16,1 %, Нижньоудинський — 14,6 %, Киренський — 7,5 %.

Повсюдно розводять картоплю, коноплю; менш поширені посіви гречки, гороху і проса. На якість врожаю, крім якості ґрунту, впливає висота поля, так як на більш низьких місцях посіви часто страждають від заморозків; далі ступінь захисту від вітрів, напрямок похилу поля — на північ чи південь, присутність гірських трав — осоту.

Городництво має промисловий характер тільки в селах, що лежать поблизу м. Іркутська, і у інших містечках де є більш значний попит. У селищі Олександрівському овочі вважаються кращими в губернії; селище Галумет вирощує чудову цибулю; в селищі Більському розвинене хмелярство з продажем щорічно до 40 000 пудів хмелю. Тютюн вирощують в городах, переважно в Іркутському окрузі, де в 1892 р зібрано з 154,5 дес. до 21 595 пудів. Конопля для продажу насіння вирощується в селах, найближчих до губернського міста. Інородці майже не займаються городництвом.

Після землеробства найбільш розвинене скотарство, цьому сприяють великі степи в центральній частині губернії, де буряти займаються скотарством як промислом; але здебільшого воно служить тільки для підтримки землеробства. Більше всього худоби розводиться в Балаганському повіті і в Тункінській улоговині Іркутського округу; але скотарство не відповідає потребам населення, а тому частина худоби щорічно приганяють — до Іркутська і золотих промислів — з Забайкалля, Монголії і навіть з Томська. Місцева худоба малоросла, корови дають мало молока; коні відрізняються рідкісною витривалістю. Всього в губернії, за винятком міст, (в 1892 р) значилося: коней — 292 111, рогатої худоби — 380 336, овець — 356 408, кіз — 51 112, свиней — 88 572, оленів — 3 930, верблюдів — 210.

Полювання складає виняткове заняття тунгусів і карагасів; з слов'янського населення промислом звіролова займаються жителі сіл, що лежать в глибокій тайзі, або в гірських місцевостях, або в долинах Тунгуски, Іліму, Киренги і інших річок. Промишляють головним чином вивірку й інших хутрових звірів, добуваючи їх рушницею, плашками, ямами тощо Ведмедів і вовків б'ють тільки випадково, при полюванні на інших звірів. З птахів предметом промислу служать рябчики, тетереви і водяні птахи. З впольованого в продаж йшли шкури хутрових звірів, мускус, панти (молоді роги ізюбра), що продавалися за 100—200 руб. поштучно або на вагу від 6 до 12 руб. за фунт. У 1888 році в 3 округах (Іркутському, Балаганському і Нижньоудинському) займалося полюванням 4 822 особи, якими здобуто звіра на суму 122 246 руб.

Рибний промисл обумовлювався близькістю селищ до річок Ангара і Лена, а головним чином до озера Байкал, на якому щорічно виловом риби займається до 1500 осіб. На Байкалі предметом промислу служить лов байкальського омуля, харіуса байкальського, а в річках видобувається сиг, ленок, таймень, харіус ангарський, зрідка осетер і інша риба. На Байкалі в 1892 році видобуто в літній лов 707 бочок омуля, в кожній від 800 до 1000 шт., а в осінній лов — 785 бочок; ікри 57 бочок, жиру 201 пуд, всього на суму 66 000 руб. Найнято на рибний промисел 1 171 робітників (1 020 чоловіків і 151 жінка), на 9 судах, з 50 неводами. Крім того, ольхонськими бурятами у Малого моря добуто 905 бочок риби, 173 пудів риб'ячого і 591 пудів нерп'ячого жиру.

Кустарне виробництво було розвинене в губернії слабо і служило переважно підмогою в домашньому господарстві, як, наприклад, бондарство, виготовлення возів, коліс і інших виробів з дерева, плетіння неводів і рибацьких сіток, лагодження мотузок, приготування з вовни і волосся грубого сукна (тар), підстилок, в'язання вовняних панчіх і рукавиць, вироблення хутра і шкіри, добування живиці або сірки — для жування (місцевий звичай). Сюди ж можна віднести вуглярство, смолокурення, добуток дьогтю, збір кедрових горіхів. Ковальський промисел, глечикове виробництво і цегляний промисел поширені по всій губернії.

Набагато важливішу позицію в економічному побуті населення займали відхожі промисли, люди наймалися в золоті копальні, в візництво, для сплаву судів і їх побудови, а також для поштових перевезень.

Візницьким промислом головним чином займалося населення Іркутського, Балаганського і особливо Нижньоудинського повітів; візництво викликало збільшення збуту місцевих продуктів і змісту заїжджих дворів, яких по Московському тракту налічувалося до 587. З міста Іркутська тільки чаю щорічно відправлялося 48 256 возів (290 446 місць, або близько 1 млн пудів), а всіх возів з товарами через Іркутськ проходило близько 75 000; доставка товарів коштувала близько 3 500 000 млн руб.

В Верхоленському і Кіренському повітах візницький промисел мав менше значення; важливішою були поштові перевезення, що доставляли в населенню Кіренського повіут валовий дохід в 500 000 руб.

В останніх двох округах населення знаходить собі значний заробіток в будівництві судів, їх навантаженні і сплаві. Суднобудування головним чином проводиться в Верхоленскому повіті, в селах, розташованих по pічках Ілге, Олена і Тутуре; тут в середньому будувалося до 690 судів — барок, полубарок, паузки, карбасвв, човнів, на суму до 100 000 руб., причому суднобудуванням зайнято було до 1 300 осіб. З усіх 7 пристаней Верхоленского повіту було сплавлено на цих судах хліба і товарів в 1892 році 1 191 000 пудів, на суму 3 942 950 крб.

Жителі Кіренського повіту займаються також доставкою сіна на золоті промисли, заробляючи цим щорічно до 180 000 руб.

Незважаючи на віддаленість Іркутської губернії від промислових центрів Російської імперії і на дорожнечу перевезення (до 9 руб. З пуду), фабрична і заводська промисловість розвинена слабо і далеко не задовольняє місцевий попит; до того ж продукти місцевого виробництва якість мають нижчу ніж у привезених (наприклад, залізо, скло, сукно, порцеляновий і скляний посуд). Заводів і фабрик в губернії було 116, з яких в 1892 р не діяло 10; робітників було 2 235; виробів виготовлено на 2 027 210 руб. Велика частина фабрик і заводів знаходиться в м. Іркутську — 60, і в Іркутському окрузі — 36. З заводів найбільш шкіряних — 24 (1 з них не діяв), з 117 робітниками і виробництвом на 254 464 руб., Потім цегляних — 14, з 96 робітниками і виробництвом на 25 810 руб. За сумою виробництва перше місце належить 10 винокурним заводам (з них 3 не діяли) при 213 робітниках, з виробництвом на 318 394 руб. Дві суконні фабрики (1з них не діяла), при 105 робітниках, з виробництвом на 61 438 руб.; 1 металургійний завод, з 667 робітниками і виробництвом на 254 491 руб.; 2 фарфоро-фаянсові фабрики, при 210 робітниках, з виробництвом на 206 800 руб.; 4 солеварні, з 250 робітниками і виробництвом на 170 929 руб.; 4 скляних заводи (2 з них не діяло), при 84 робітниках, з виробництвом на 68 813 руб.