Будико Михайло Іванович

Михайло Іванович народився 20 січня 1920 року в Гомелі у Білорусі. У дитинстві разом із родиною переїхав до Ленінграда[1]. У 1937 році вступив до Ленінградського політехнічного інституту (тепер Санкт-Петербурзький політехнічний університет Петра Великого), який закінчив у 1942 році під час блокади[3]. Відразу ж отримав направлення до Головної геофізичної обсерваторія імені А. І. Воєйкова[1]. У 1951 році захистив дисертацію, отримав ступінь доктора фізико-математичних наук[2]. У 1954 році очолює її[3]. Разом з Григор'євим А. О. сформулював «періодичний закон географічної зональності», який стверджує, що у різних географічних поясах із різним тепловим балансом але за близьких умов зволоження формуються типи ландшафтів аналогічні відповідним географічним зонам[2][3]. Разом з Григо'євим запропонував власну оригінальну концепцію класифікації кліматів Землі на основі даних теплового балансу[1]. У цей час Будико створює свою «енерго-балансову» модель клімату, що стала базисом для сучасних досліджень глобального потепління. Результатом моделювання стало теоретичне передбачення існування стабільного режиму клімату, за якого вся поверхня планети може бути вкрита снігом і льодом — «Біла Земля»[1]. У 1955 році був складений атлас теплового балансу Землі, перевиданий у 1963 році. Головні результати цієї праці були викладені наступного року в монографії «Тепловий баланс земної поверхні»[2]. За цю працю у 1958 році Будико отримав Ленінську премію[3].

Довгий час Михайло Іванович проживав у Ленінграді у будинку 83, квартира 66 на Великому проспекті Петроградської сторони. З 1963 року оселився у Комарово на колишній дачі академіка Хлопіна Віталія Григоровича по вулиці Курортній, де часто консультував Анну Ахматову з питань перекладу староанглійської мови Шекспіра[4]. Пізніше написав спогади про товаришування з нею[5]. У 1960-х роках Будико працює над дослідженням зворотнього зв'язку між тепловим балансом, температурою поверхні й морською кригою. Результатом чого стає його праця «Полярні льоди й клімат» у 1962 році. У тому ж році у часописі «Метеорология и гидрология» з'являється його стаття, в якій він пропонує швидко й незворотньо змінити клімат Арктики за допомогою розпилення сажі над морською кригою (це єдиний офіційно запатентований метод глобальної зміни клімату)[1][6]. На честь Михайла Івановича цей метод кліматичного інженірінгу отримав назву — «ковдра Будико»[7]. У 1968 році в журналі «Метеорология и гидрология» публікує глобальну модель клімату з урахуванням інтенсивності зворотнього зв'язку між тепловим балансом і морською кригою, а у 1969 році публікує англійською мовою в журналі «Tellus»[1]. Цього ж року Вільям Селлерс (англ. William D. Sellers) публікує власну схожу модель глобального клімату, тому в сучасній кліматології енергобалансові моделі клімату називаються моделями Будико — Селлерса[8].

Наприкінці 1960-х років Будико починає перейматись впливом на клімат внутрішньоатмосферних чинників, зокрема різних аерозолів. Аналізуючи палеоклімати, Будико підкреслював вплив геологічної активності на кліматичні зміни: вуглекислий газ — чинник парникового ефекту, двоокис сірки — чинник охолодження атмосфери[1]. У 1971 році на Міжнародній кліматологічній конференції у Ленінграді Будико спрогнозував майбутнє глобальне потепління, яке, за його розрахунками, призведе до підвищення середньої температури атмосфери планети на декілька градусів вже до середини XXI століття[9]. Будико починає активно займатись дослідженнями змін клімату. Першим результатом цих досліджень стає праця 1972 року — «Клімат і життя». У цій праці Будико показав, що підвищення сонячної радіації на тисячні долі може призвести до активного зменшення площ льодовикових шапок. Радіаційний форсинг у 2-4 °C на 4,4 Вт/м² відбувається при подвоєнні концентрації вуглекислого газу — _∆Т_2х. Тобто збільшення на таку величину призведе до незворотнього танення полярних льодів, а зменшення — до нового льодовикового періоду. За його підрахунками, виходячи з тогочасних темпів використання викопного палива, багаторічна крига в Арктиці повинна щезнути до 2050 року[10]. Сучасні наукові дослідження під егідою ЮНЕСКО підтверджують такі прогнози[11].

З 1975 року Будико працює в Державному гідрологічному інституті в Ленінграді, де організовує дослідження цілу наукову школу кліматичних змін (Дроздов О. А., Лугіна К. М., Вінніков В. Я., Менжулін Г. В., Борзенкова І. І., Бютнер Е. К.)[1]. У рамках Міжурядової Угоди з охорони довкілля і змін клімату між СРСР і США створює робочу групу вісьмох (РГ-8), яка провела безліч міжнародних нарад з проблеми змін клімату, а також спонсорувала ряд спільних публікацій радянських і американських кліматологів («Майбутні зміни клімату», 1991 рік)[1]. Після офіційного закриття робочої групи в 1992 році М. І. Будико продовжував роботу над проблемою прогнозування клімату майбутнього[1].

Запропонований Будико метод аналогів палеокліматів дозволяв при досить низькій технологічній базі обчислювань в СРСР давати точні прогнози кліматів майбутнього. На початку 1990-х років, починаючи з статті 1992 року М. Хоферта і К. Ковея, цей метод отримав розвиток і в США[12].

11 червня 1992 року був обраний академіком Російської академії наук по відділенню океанології, фізики атмосфери й географії[13].

Почесний член Географічного товариства Росії і Американського метеорологічного товариства. Обирався депутатом районної та міської ради Ленінграду[1].

Помер 10 грудня 2001 року, похований на Серафимовському кладовищі міста Санкт-Петербург.

Основні наукові праці стосуються галузей фізичної кліматології, біокліматології, актинометрії[3]. Його наукові роботи охоплюють широке коло природничих і гуманітарних наук, але усі торкаються актуальної проблеми — взаємодії людини з довкіллям, місцю людини у біосфері Землі.

Перші наукові публікації були видані в 1940-х роках. Перша монографія присвячена випаровуванню в природних умовах, в якій Будико переосмислив концепцію водного балансу американського вченого Чарлза Торнвейта (1899—1963), створивши практичну модель водного балансу ґрутнів — «модель цеберки»[1][2]. Загалом Будико видав 24 монографії та понад 200 наукових статей, був автором 2 науково-популярних книг з всесвітньої історії та історії літератури[1].

• (рос.) Будыко М. И. Испарение в естественных условиях. — Л., 1948.
• (рос.) Изменение климата в связи с планом преобразования природы. — Л.: Гидрометеоиздат, 1952. — У співавторстві з Дроздовим О. А., Львович М. І. та інш.
• Атлас теплового баланса. — Л.: Изд. ГГО, 1955. — головний редактор.
• (рос.) Будыко М. И. Тепловой баланс земной поверхности. — Л., 1956.
• (рос.) Григорьев А. А., Будыко М. И. О периодическом законе географической зональности // Докл. АН СССР. 1956. Том 110, № 1. С. 129—132.
• (англ.) Budyko, M. I. The heat balance of the earth's surface / transl. by N. A. Stepanova. Washington, U.S.: Dept. of Commerce, Weather Bureau. 1958.
• (рос.) Будыко М. И., Герасимов И. П. Тепловой и водный баланс земной поверхности, общая теория физической географии и проблема преобразования природы // Материалы к 3-му съезду Геогр. о-ва СССР. — Л. : Геогр. о-во СССР, 1959. 18 с.
• (рос.) Будыко М. И. Атлас теплового баланса земного шара. — М.: Межведомственный геофизический комитет, 1963.
• (англ.) Budyko, M. I. On the Causes of the Extinction of Some Animals at the End of the Pleistocene. Soviet Geography: Review and Translation 8(10): 783—793. 1967.
• (рос.) Будыко М. И. Изменение климата. — Л.: Гидрометеоиздат. 1969.
• (рос.) Будыко М. И. Климат и жизнь. — Л. : Гидрометеоиздат, 1971. — С. 470.
• (рос.) Будыко М. И. Влияние человека на климат. — Л.: Гидрометеоиздат. 1972. — 46 с.
• (рос.) Будыко М. И. Изменения климата. — Л. : Гидрометеоиздат, 1974. — 280 с.
• (рос.) Будыко М. И. Глобальная экология. — М. : Мысль, 1977. — 328 с.
• (рос.) Будыко М. И. Термический режим динозавров // Журнал общей биологии. 1978. Т. 38, № 2. С. 179—188.
• (рос.) Будыко М. И., Ронов А. Б. Эволюция атмосферы в фанерозое // Геохимия. 1979. № 5. С. 643—653.
• (рос.) Будыко М. И. Климат в прошлом и будущем. — Л. : Гидрометеоиздат, 1980. — 352 с.
• (рос.) Будыко М. И. Изменения термического режима атмосферы в фанерозое // Метеорология и гидрология. 1981. № 10. С. 5-10.
• (рос.) Будыко М. И. Изменения окружающей среды и смены последовательных фаун. — Л. : Гидрометеоиздат, 1982. — 78 с.
• (англ.) Budyko, M. I., Ronov, A. B., Yanshin, A. L. 1987. History of the Earth's Atmosphere. N. Y.: Springer Verlag.
• (англ.) Budyko, M. I., Golitsyn, G. S., Izrael, Y. A. 1988. Global Climatic Catastrophes. N. Y.: Springer Verlag.
• (англ.) Budyko, M. I., Izrael, Y. A. (eds.) 1991. Anthropogenic Climatic Change. Tucson: University of Arizona Press.
• (англ.) Budyko, M. I. On the causes of the extinction of some animals at the end of the Pleistocene. Soviet Geography: Review and Translation 8(10): 783—793. 1998.
• (англ.) Budyko, M. I. Global Climate Warming and its Consequence. Blue Planet Prize 1998 Commemorative Lectures. Ecology Symphony. October 30.

•  — нагороджений орденом «За заслуги перед Вітчизною» II-го ступеня.
•  — нагороджений орденом Жовтневої Революції.
•  — нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.
•  — нагороджений орденом Знак Пошани.
• 1958 — Ленінська премія за роботи по тепловому балансу земної поверхні.
• 1972 — золота медаль імені Ф. П. Літке.
• 1981 — премія імені О. П. Виноградова за монографію «Клімат у минулому і майбутньому».
• 1987 — золота медаль Всесвітньої метеорологічної організації.
• 1994 — медаль імені Роберта Хортона (англ. Robert E. Horton Medal) Американського геофізичного союзу.
• 1995 — премія імені А. А. Григор'єва за монографію «Еволюція біосфери».
• 1998 — премія «Блакитна планета» (англ. Blue Planet Prize) від токійського Фонду Асахі[6][14].

Михайло Іванович був одружений з Шевельовою Веронікою Сергіївною, доктором біологічних наук, старшим науковим співробітником Інституту фізіології імені І. П. Павлова РАН[15]. Вона була небіжчицею відомого історика і мистецтвознавця Миколи Ілліча Архіпова, близького друга поета М. О. Клюєва[16][17]. Вона була лауреатом Павлівської премії, автором ряду наукових робіт:

• (рос.) Шевелёва В. С. Онтогенетическое формирование нейрогуморальной регуляции возбуждения в тканях организма и канцерогенез. — Л.: Медицина, 1974.
• (рос.) Шевелёва В. С. Эволюция функции симпатических ганглиев в онтогенезе. — Л.: Наука, 1977.

Молодший брат Михайла Івановича, Будико Юрій Іванович (1921—1984) — кандидат технічних наук, автор декількох книг і багатьох наукових публікацій. Автор біографічного дослідження про Анну Ахматову[18][19].

• (англ.) John E. Oliver (dir.), «Budyko, Mikhail Ivanovich», in Encyclopedia of world climatology, Springer, Dordrecht, 2005, p. 179—180 ISBN 978-1-4020-3264-6

• (рос.) Сторінка академіка Будико Михайла Івановича на сайті Російської академії наук.